— Мотоблок наш тобі спокою не дає? На мотоблок зазіхнула! А я ж думаю, чого вона ходить, колінами виблискує… а їй не Сашко, їй техніка наша знадобилася! — Що?! — Оленка й сама на ноги схопилася. — Ви, тітко Віро, зовсім з глузду з’їхали на старості років? Нащо мені здався ваш мотоблок… разом із вашим дядьком Сашком?!

— Та що ж це ти, Оленко? Га? Ти ж… ти ж нам як донька рідна… Ти ж із нашою Наталкою з пелюшок разом, подружки ж нерозлийвода… Ти ж… Оленко… Він же тебе на колінах тримав, як малу, а ти що ж це надумала, га?

Оленка сиділа на лавці біля хати, ліниво лузала насіння й дивилася на тітку Віру — материну сусідку, маму своєї подруги Наталки й дружину дядька Сашка. А тітка Віра стояла над нею, аж трусилася вся.

— Отак от, Оленко… Отак воно, значить… Мені ж, дівко, і луснути тебе соромно, рука не піднімається… Але що ж ти коїш? Він же тобі в батьки годиться!

— Що я кою? — здивовано перепитала Оленка, витріщивши очі.

— А знаєш що… знаєш що… забирай його! Чуєш? Забирай зовсім!

Тітка Віра важко опустилася на лавку поруч із дівчиною. Оленка трохи посунулася й спокійно продовжила лузати насіння. Вона була в навушниках, тож половину того, що причитала сусідка, просто не почула.

Думала, та знову про свою Наталку баляси точить — яка вона розумниця та красуня. Допекла вже, чесне слово.

Дівчина витягла один навушник і мовила:

— Та чого ви мені все це розказуєте? Я тут взагалі ось насіння їм… Вам що, більше ні з ким про дядька Сашка поговорити? Йдіть он до моєї мамки, вона вам про татові болячки розкаже.

А я ще думаю — чого це вони туалет у хаті раптом зробили? Поки ми малими були, то в мороз на вулицю бігали, а тепер бач, комфорту захотілося. От і ви їй про свого Сашка розкажіть: і про коліна його, і про те, що він ночами бігає.

Чого ви до мене причепилися? Нащо воно мені здалося — про ваші шпори слухати?

Тітка Віра аж задихнулася від такого нахабства, гнів їй подих перехопив.

— Ах ти ж, Оленко! Та як ти так можеш? Він же… він же пропаде, якщо за ним неправильно доглядати!

— Хто?!

— Сашко мій! — уже зі сльозами на очах вигукнула Віра.

— Та тьху на вас! Я тут до чого? Чи ви спочити зібралися, а мені хочете свого діда нав’язати, щоб я за ним горшки носила?

— Що ти таке кажеш, безсоромна! — заверещала тітка Віра.

— Та чого ви до мене прискіпалися, га? Я на лікаря не вчуся, я інженером буду, розумієте? От якби ви сказали, що вам мотоблок треба полагодити — я б ще подивилася, покрутила. А в хворобах ваших я нічого не тямлю.

— Ах, он воно що! — Віра аж підскочила. — Мотоблок наш тобі спокою не дає? На мотоблок зазіхнула! А я ж думаю, чого вона ходить, колінами виблискує… а їй не Сашко, їй техніка наша знадобилася!

— Що?! — Оленка й сама на ноги схопилася. — Ви, тітко Віро, зовсім з глузду з’їхали на старості років? Нащо мені здався ваш мотоблок… разом із вашим дядьком Сашком?!

Тут із хвіртки вийшла Оленчина мати, Зінаїда, витираючи руки об рушник.

— Оленко, що тут за ґвалт?

— Мамо, тітка Віра чи то перегрілася, чи що… таку дурню верзе! То про Сашкову чоловічу неміч мені втирає, то ще про якусь коросту. Хотіла спокійно посидіти, втомилася, город поливала — так ні, прийшла й казки розказує. А тепер ще й мотоблок приплела. Наче я за ним доглядати маю. З якого дива?

— Мотоблок, кажеш? Дядько Сашко? — Зінаїда звузила очі й грізно глянула на сусідку. — Ану, Оленко, йди в двір.

— Мамо, ти що?

— Іди, кому кажу! А ти, Віро, зовсім від своїх ревнощів голову втратила? Ти що тут за цирк влаштувала, га? Дівку мені ганьбиш, зовсім здуріла? Зараз як візьму отого рушника, та по пиці надаю!

— Тобі добре, Зінко… — схлипнула Віра. — З мене вже все село сміється, кажуть — роги в мене до неба. Йду вулицею, а вони шепочуться!

— Та тьху на тебе! Кому ти здалася, шепотітися про тебе.

— Та він мені сам… сам зізнався!

— Хто?!

— Сашко… Зізнався… що Оленку твою на мотоциклі катав…

Зінаїда мовчки хвилину дивилася на подругу, а потім рішуче схопила її за руку. — Так, ану пішли.

— Куди?

— Пішли, пішли… Зараз я вас разом із Сашком бити буду. Може трохи, а може й багато.

— Мамо, можна з тобою? — з-за паркану визирнула цікава Оленка.

— Сиди вдома, гусенят стережи! А хоча… йди вже, подивишся на цей сором.

Тітка Віра бігла одним боком вулиці, Зіна з Оленкою — посередині.

— Ой, Сашо, Сашенько, ховайся! — кричала Віра на все село.

Треба сказати, Зінаїду Потапівну в селі побоювалися не тільки балакучі баби, а й мужики. Навіть сам голова сільради, Іван Васильович, що їхав якраз на своїй тарадайці, різко крутнув кермом у кювет, побачивши, що дорогою суне грізна Зінаїда.

— Ану виходь! — гримнула Зіна під Сашковою хатою. — Виходь, кавалер недороблений! Я тобі зараз коліна в інший бік виверну, щоб ти знав, як на дитину наклепи зводити! Не вийдеш — двері винесу!

Двері обережно рипнули, і звідти визирнув щуплий мужичок, увесь стиснувшись у комок. — Віро, йди сюди…

— Йди звідси, Зіно, а то поліцію викличу! — подала голос Віра.

— Я вас зараз обох скручу і в ту поліцію сама віднесу! Ще не вистачало, щоб ви мені дитину ганьбили. Ану кажи, стручок нещасний, чого ти на Оленку набріхуєш?

Замекав мужичок, заблеяв і врешті зізнався: пожартував він так над дружиною, хотів, щоб поревнувала трохи, а вона… вона ж усе за чисту монету прийняла!

Довго ще лаялася Зінаїда, на все село було чути. Збіглися люди подивитися, що ж там таке коїться.

— Ходімо, Оленко… а то гусенята там самі, — врешті кинула мати. — Дивись мені, Віро! Якщо з моїми гусенятами щось сталося, поки я тут ваші витребеньки слухала, я вас із Сашком восени на м’ясо пущу, зрозуміли?

Дорогою додому Оленка спитала:

— Мамо, ну вона що, здуріла? Нащо мені той дядько Сашко?

— Та плюнь. Вона його з молодості до кожного стовпа ревнує. От уже й до дітей дісталася.

— А чого вона до того мотоблока причепилася?

— Ну, ти ж знаєш… дурна баба, що з неї взяти.

— Та ні, мамо… мотоблок — це річ корисна. Може, купимо батькові на ювілей?

— Подивимося… Ох, Оленко, що ти за дівка в нас така? Інші по хлопцях зітхають, а ця — по техніці.

А вдома у Віри з Сашком відбулася ще одна серйозна розмова.

— Та чого вони, Віро… Одягнуть ті шорти, обтягнуть усе… ну як тут не пожартувати? Дістав він тоді на горіхи за свої жарти, звісно.

А через тиждень Зіна в магазині товар роздивлялася.

— Галко, а що це за труси такі міцні? Давай я своєму Павлові штуки чотири візьму.

— Зіно, та вони одні всього…

— Як це одні? Чого так мало привезла?

— Та то не труси… то шорти жіночі. Модні!

— Які шорти? Що я, шортів від сімейних трусів не відрізню? Давай, кажу, Павло якраз п’ятдесят шостий носить…

— Зіно… це шорти… під замовлення привезли…

Наступного дня Віра вже порався в городі в тих самих «модних» шортах, які Зіна за труси прийняла. І кожного разу, як бачила свого Сашка, нагиналася нижче, щоб він оцінив її красу…

Отак один раз нагнулася, а розігнутися вже не може — спину прихопило. Але то вже зовсім інша історія.

А Оленка з того часу повз їхній дім ледь не бігом пробігала. Ну їх, тих сусідів, почнуть ще знову про болячки розказувати…

До речі, гусенята всі цілі лишилися. А мотоблок Оленка з братом таки купили батькові. Бо техніка в господарстві — то справді річ!

Отак воно й буває: хтось шукає пригоди на порожньому місці, а хтось просто робить свою справу. Життя в селі — воно таке: і посмієшся, і подивуєшся, а ввечері все одно всі за одним столом зійдуться.

А чи траплялися у вашому житті, любі читачі, такі кумедні непорозуміння через чиїсь невдалі жарти, про які потім усе село чи весь двір роками згадували?