— Моя дівчина тебе не стосується! — горлав колишній на весь під’їзд. — А цей мужик з моїм сином за одним столом сидить! Моє право знати, кого ти в хату притягла! А ввечері ще й колишня свекруха зателефонувала. Не внука привітати, а Світлану «на шлях істини» наставити

— Та як же! Треба ж розлучатися «цивілізовано», «тримати обличчя» і зберігати високі стосунки заради дитини, — Світлана аж очі підвела, не приховуючи гіркої іронії у розмові з подругою. — І що ти думаєш? Я спробувала. Чесно намагалася бути мудрою.

Світлана виходила заміж шість років тому — тоді здавалося, що все життя попереду, сонячне й безхмарне.

Уже за рік у молодій сім’ї з’явилася дитинка.

Особливих побутових клопотів на початках не знали, бо мали надійний тил: батьки Світлани подарували їй на 25-річчя затишну однокімнатну квартиру.

— Можна було жити собі спокійно і помалу відкладати копійку до копійки на більше житло, — роздумує жінка. — Ми так і планували. Хотіли все встигнути, поки молоді, не відкладати появу малечі на потім. Поки син маленький, йому ж власна кімната не горить, аби мама з татом поруч були.

Коли Тимофій з’явився на світ, Світлані якраз виповнилося двадцять дев’ять.

Перші місяці чоловік просто квітнув: з азартом кидався допомагати, готував вечері, не цурався прибирання, сам купав малюка і з гордістю виходив на перші прогулянки з візочком. Але тієї радості вистачило заледве на два місяці.

Потім Петро — так звали чоловіка — ніби згас. На побутові справи він відверто «забив»: усе частіше після роботи його можна було застати на дивані, де він лежав, уткнувшись носом у телефон.

Та й на роботі почалися негаразди: на фірмі пройшло велике скорочення. Йому запропонували таку ж посаду в іншому філіалі, але їздити туди треба було довше — цілих пів години в один бік.

Петро подумав-подумав і відмовився. Обрав місце в тій самій будівлі, але з набагато меншою зарплатнею.

— Розумієш, пів години — це ж купа часу, — переконував він Світлану, сподіваючись на її жіночу солідарність. — За добу — ціла година, а за місяць скільки назбирається? Всіх грошей не заробиш, треба ж і для себе жити…

А Світлана не те що не підтримала — вона вперше по-справжньому розгнівалася.

Заявила прямо: не чоловікові рахувати години, поки дружина вдома з дитиною світла білого не бачить. Їм потрібні гроші, вони ж про розширення мріяли!

— От і купимо, коли ти вийдеш на роботу, — роздратовано відрізав Петро. — Чи ти взагалі вирішила все на мої плечі звалити? Я що, один маю жити на роботі, щоб ти тут відпочивала?

Що таке те «все», Світлана так і не зрозуміла.

Зате Петро отримав ту омріяну вільну годину, яку з успіхом проводив на дивані зі смартфоном. А щодо квартири…

До кінця Світланиної відпустки по догляду за сином вони так і не дотягнули — розлучилися, коли Тимохі було близько двох років.

— Просто я в один момент зрозуміла: мені легше самій, ніж з отаким «додатком», — зітхає молода жінка. — Чоловік зовсім знахабнів. Не робив нічого, вважав, що раз я вдома, то маю «шуршати» цілодобово, ще й претензії вислуховувати.

— Ти стала зовсім іншою, — якось скривився він, коли Світлана попросила його побути з сином (вона тоді знайшла підробіток онлайн, щоб хоч якісь гроші мати). — Вічно ти чогось хочеш, вічно виносиш мені мозок своїми вимогами. До заміжжя ти була легкою, веселою, а тепер — суцільна пилка.

Світлана й сама знала: вона була безтурботною.

Але коли в тебе на руках маленька дитина, а поруч чоловік, який «розслабив дупу» і в вус не дме, то хочеш не хочеш — станеш іншою.

Розлучилися.

Звісно, перший час вони одне одного на дух не переносили. Петро ще й ображався: мовляв, Світлані після розлучення «все дісталося» (тобто її ж квартира), а йому — нічого, та ще й аліменти плати.

— А що йому мало дістатися? — дивується Світлана. — У моїй хаті ще до нього все було. Нічого великого ми не нажили, бо тільки «збирали», та так нічого й не назбирали. Що приніс — те й забрав.

Ну, були там ложки-чашки спільні, міг би й забрати, якби хотів. А аліменти… Нам із сином як жити? Мої батьки мали нас годувати, поки він на дивані відпочивав?

Гостра фаза тривала десь із рік.

Колишній вічно вишукував, де Світлана «недопрацьовує» як мати, сам щось вигадував, сам ображався. Згадував минуле: «От якби ти інакше дивилася, інакше говорила…»

Згодом, коли Світлана вже вийшла на основну роботу, вони сіли й поговорили як дорослі люди.

Вирішили, що заради Тимофія треба тримати марку і бути цивілізованими. Петро почав справно платити аліменти, Світлана більше не вимагала — знаєте, вирішила не зачіпати те, що може неприємно пахнути.

— Міг синові якогось шоколаду принести, раз на два місяці брав його погуляти на годинку-другу, іноді до своєї мами возив, — розповідає Світлана. — Я не була проти. Думала: хай хоч так, все ж таки батько, Тимоха його любить. Буває ж і гірше.

Але останні три місяці Тимофій батька не бачив. То Петро роботу міняв, то поїхав відпочивати (із новою дівчиною, до речі), а потім уже й Світлані стало не до нього.

Вона нарешті наважилася: продала свою однокімнатну квартиру, додала заощадження, взяла невеликий кредит і купила простору квартиру.

Розрахувала, що потягне, бо і на роботі справи пішли вгору, і підробіток не кидала.

А ще кілька місяців тому в її житті з’явився чоловік. Разом вони поки не живуть, Павло має свій будинок у передмісті, зустрічалися, коли Тимофія забирали дідусь із бабусею.

Про шлюб Світлана поки й думати боїться — хоче спочатку сама з боргами розібратися.

— У Павла є донька від першого шлюбу, їй дев’ять, — веде далі Світлана. — Я взагалі не впевнена, чи хочу ще спільних дітей, хоча Павло до Тимохи ставиться просто чудово.

Новий чоловік допомагав їй із переїздом, возився з ремонтом, на новосілля подарував великий сучасний холодильник.

Кілька разів вони всі разом — із сином Світлани та донькою Павла — ходили в кіно на мультики. Все було спокійно, по-доброму.

— Паша, на відміну від мого колишнього, Тимохі завжди хоч маленьку дрібничку, але привезе. То конструктор, то цікаву книжку. Каже, що в дитинстві сам би за таке пів царства віддав, — усміхається жінка.

Два тижні тому святкували синові день народження. Світлана вирішила зібрати всіх у новій квартирі: покликала батьків, сестру з чоловіком та донечкою, ну і Павла з малою. Всі свої, всі одне одного знають.

Колишній чоловік про свій візит навіть не заїкався.

Світлана, хоч і скинула йому нову адресу (обіцяла ж бути цивілізованою!), але жодних планів із ним не обговорювала. Він дзвонив синові напередодні, привітав, а про те, що прийде — ні пари з вуст.

— Вирішив, бачте, сюрприз влаштувати. Явитися на поріг із подарунком, наче він сам — найбільший дарунок у житті сина, — гнівається Світлана. — Але ж про такі речі треба домовлятися! Може, нас вдома немає, або мені незручно приймати гостей.

— Ну от і вийшло, що незручно, — каже подруга. — У тебе своє коло, свої люди, а тут — привид із минулого.

— Та якби ж він просто прийшов! — махає рукою Світлана. — Сів би, поїв, із сином побавився. Чому йому можна з дівчиною на відпочинки їздити й не робити з того таємниці, а моя нова симпатія — це раптом «жах і аморальщина»?

Саме так і вигукнув Петро, побачивши у Світланиній вітальні Павла.

Влаштував таку безобразну сцену, що діти аж по кутках поховалися.

Почав лізти до Павла з кулаками, коли той спробував його спокійно вивести за двері.

— Моя дівчина тебе не стосується! — горлав колишній на весь під’їзд. — А цей мужик з моїм сином за одним столом сидить! Моє право знати, кого ти в хату притягла!

А ввечері ще й колишня свекруха зателефонувала. Не внука привітати, а Світлану «на шлях істини» наставити:

— Світлано, мій син каже правду! Він має право контролювати, з ким спілкується Тимофій. А приводити в дім чужого чоловіка на дитяче свято — це верх розпусти!

Світлана не стала довго слухати. Послала і колишню свекруху, і чоловіка… дуже далеко і надовго.

На тому її «цивілізовані стосунки», схоже, закінчилися остаточно.

Ось так буває… Як кажуть у народі: «Не руш лихо, поки воно тихе», але іноді краще один раз вимести сміття з хати, ніж роками дихати тим пилом. Життя — воно одне, і витрачати його на тих, хто не вміє поважати твій вибір, — надто велика розкіш.

А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи справді після розлучення можлива щира дружба, чи це лише гарна ілюзія, яка розбивається об перші ж життєві зміни?