Мої це яєчка! Мої! Курки наші, відгодовані. У мене дружина не лише їх годує, а й розмовляє з ними… — Та ні, ти сам поглянь, ось вони, принесла тобі, — Алла відчинила контейнери. Продавець глянув, і вуса знову сіпнулися. — Не мої це. — Як це не твої? Ось вони як лежали в контейнері, так і принесла тобі… та навіщо мені обманювати, я смак домашніх яєць знаю, навіть за запахом можу зрозуміти

Чоловік Андрій провів Аллу поглядом: легеньке пальтечко, блакитний шалик, вуста швиденько, але впевнено, підфарбувала…

— Куди? — запитав Андрій.

— На базар, по продукти.

— Але ж ми разом збиралися!

— Ти ж сказав по обіді, а мені треба з самого ранку. Мені там ненадовго, та й тут поруч, пішки пройдуся.

Аллуся вийшла і вирішила пройтися пішки — лише кілька зупинок.

Базар — задоволення не з дешевих, тож брали вони там далеко не все, здебільшого на гуртівнях та у великих крамницях закуповувалися. Але був на тому сільськогосподарському базарі один продукт, який Алла воліла купувати саме там. Яйця. Справжні, добрі домашні яєчка.

І продавець завжди один і той самий — такий літній чоловік із району. Видно, у них із дружиною так розподілено: вона вдома, він на базарі торгує.

Алла побачила його здалеку. Було тепло, і продавець стояв на вулиці, розклавши на прилавку свої сільські смаколики.

— Ну що, є яєчка? — запитала вона.

— Є, звісно, є, — він зсмикнув рушник із кошика. — Ось, вибирай, скільки тобі…

Продавець вже добре знав Аллу і одразу переходив на «ти».

— Два десятки.

— Ага, значить два десятки… а можна і більше, яєчка ж від вільних курочок…

Алла посміхнулася. «Вільні курочки» — це був їхній секрет смачних яєць. Вона це й сама знала.

Повернулася додому і одразу поклала ті яєчка до холодильника, в ті самі контейнери, що завбачливо брала із собою. У пакеті можуть побитися, а в контейнері — надійно.

По обіді приїхав Андрій, одразу сів за стіл. Попоїли і рвонули до великого супермаркету — у суботній день треба ж продуктами запастися. Отак і минув той день, наче в добрій господарській роботі.

Наступного дня Алла захотіла неодмінно зварити домашніх яєчок.

Тим паче, як запевняв продавець, були вони свіжі — найсвіжіші, від тих самих вільних курочок, і півень у них дуже сумлінний, нікого не образить і не обділить увагою зі своїх підопічних пташок.

Чоловік відмовився, а ось Алла вирішила з’їсти яйце. Очистила, та не одразу зрозуміла, що не так. А коли почала їсти — смак не той. І колір жовтка якийсь блідий. Ненасичений.

Алла перевірила обидва контейнери — все те саме. Ті самі яйця, ніби. А по-іншому й бути не може, адже вона тільки в цього продавця бере.

Зрештою, очистивши друге яйце, переконалася, що не домашні вони, на фабричні схожі.

Не гаючи часу, вона швиденько зібралася, знаючи, що продавець і в суботу, і в неділю приїжджає. Поспіхом пішла на базар, щоб його застати.

— Ну і що ти мені продав? — запитала вона дідуся-пенсіонера. Його вуса сіпнулися від подиву, не міг одразу допетрати, що не так. — Думаєш, не відрізню домашні від фабричних? Ось, спробувала яйце — взагалі не сільське.

— Як так? Учора ж продав… найсвіжіші яєчка…

— Може, вони й свіжі, але не домашні… і не від вільних курочок. Я так думаю, у крамниці взяв і за подвійною ціною продаєш…

— Та ти що?! У мене найсправжніші… свої це яєчка! Найкращий корм іде на них…

— Та в них жовток блідий, якісь ліві яйця продав мені…

— Ти що, хочеш сказати, що в мене півень халтурить, чи, може, хочеш сказати, курки наліво ходять…

— Хоч наліво, хоч направо — яйця не ті. Може, в тебе й півня немає, ось і купив у крамниці й перепродуєш… чула я про таке…

— Чула, де дзвін, та не знаєш, де він! Мої це яєчка! Мої! Курки наші, відгодовані. У мене дружина не лише їх годує, а й розмовляє з ними…

— Та ні, ти сам поглянь, ось вони, принесла тобі, — Алла відчинила контейнери.

Продавець глянув, і вуса знову сіпнулися. — Не мої це.

— Як це не твої? Ось вони як лежали в контейнері, так і принесла тобі… та навіщо мені обманювати, я смак домашніх яєць знаю, навіть за запахом можу зрозуміти. А тут зварила — ну не те, жовток блідий… одразу видно.

Господар прилавка покрутив у руках яйце й знову поклав його в контейнер. — Не знаю, де ти їх узяла, але це не наші… не від наших курок.

— Значить, не повернеш гроші?

— Ой, лишенько, та за що повертати? Продав відмінні яєчка, від чесних і вільних курок. Півень сумлінний, корм перевірений, яйця свіжі… хоча, почекай, — він почав роздивлятися другий контейнер. — Ні, точно не наші яєчка…

— Як це може бути: вчора були ваші, сьогодні не ваші?

— Не знаю, ти тепер господиня цих яєць.

Алла пішла ні з чим. Впевненість продавця збила її з пантелику. Він так запевняв, що не його це продукт, що Алла й справді засумнівалася.

— О-оо, другий день із яйцями носишся, — помітив чоловік Андрій. — Ще чи що купила?

— Не купила, все ті самі яєчка, каже, від вільних курочок…

— Алло, мало не забув, Іринка вчора приходила, поки нас не було, яйця в нас залишила…

— Навіщо? — Алла тепер зовсім була збита з пантелику. Незрозуміло, навіщо донька Ірина залишила в них яйця. І взагалі — які яйця.

— Та вона мені потім подзвонила, сказала, ти не відповіла, то вона мене попередила: поки нас не було, забігла й залишила яєчка, тому що на роботу терміново викликали… вона потім забере.

— Бідний Андрію, а мені сказати не обов’язково чи що?

— Ну забув. А що такого? Що сталося? Ну залишила, щоб не волочитися з ними на роботу…

Алла відчинила другий холодильник і побачила в ньому два контейнери яєць — тих самих домашніх яєчок, які вона купила вчора на базарі.

— Оце так, я теж молодець, холодильники переплутала. — Вона подивилася на чоловіка. — Ну що, поїхали, вибачатися будемо.

— Перед ким і за що?

— Перед господарем вільних курочок.

Продавець ще не поїхав, хоча торгівля вже добігала кінця.

— Твоя правда, — сказала Алла. — Яйця домашні. Це ми заплуталися, у двох холодильниках дати собі ради не можемо. Тож твої кури поза підозрою…

Вуса в пенсіонера знову сіпнулися, але тепер уже від усмішки. — Я ж казав: мої це яєчка, а не фабричні. Наш півень своє діло знає.

— А може ще візьмемо з десяток, доньку із зятем почастуємо, нехай дізнаються смак справжніх яєць, — запропонував Андрій.

— Візьмемо. До того ж скоро свято, дуже знадобляться.

От бачте, як воно буває, коли занадто поспішаєш. Не встигла добре придивитися, а вже образу на старого дідуся поклала. Добре, що схаменулася, добре, що чоловік про доньку згадав.

Бо в житті, як у тій казці: краще сім разів відміряти, аніж один раз наговорити того, про що потім доведеться жалкувати.

Головне — знайти в собі сили піти й щиро перепросити за свою помилку.