— Можеш збирати свої бебехи та тули звідси, цей будинок ніколи тобі не належав – сказала я чоловікові

— Можеш збирати свої бебехи та тули звідси. Цей будинок ніколи тобі не належав – сказала я чоловікові.

Почувши з вуст чоловіка фразу «дірка від бублика», Олена зрозуміла, що це кінець їхніх стосунків із Віктором. Вона почала перераховувати про себе хоч одну позитивну рису в характері чоловіка.

Але зрозуміла, що не може згадати жодної. І що за невидима сила її вела за руку під вінець? Молодість це не відмовка, цілком можна було розглянути натуру цієї людини.

Ні, їм із Віктором не по дорозі, це факт. А отже, час розходитися. Віктор завжди дуже гарно розмовляв.

А чого ви хочете від учителя історії? Він розповідав такі історії, що у співрозмовника вуха в трубочку згорталися.

А якщо перед Вітею була пані, то після полум’яних промов Віті вона вже дивилася на цього оратора закоханими очима, сповненими пристрасті та вогню. Олена й сама піддалася на його казки.

Це трапилося, коли дівчина ще у ВНЗ навчалася. У її батьків була дача, де вони вирощували городину – томати, огірки, яблука, сливи та інші овочі та зелень..

Олена якось помітила, що сусіди по дачі, молода пара, щось святкують. Як з’ясувалося, у Даші господині був день народження.

Олену теж було запрошено ввечері. Не знаючи, що подарувати, дівчина спекла пиріг із яблук і принесла його до святкового столу. Подарунок виявився дуже доречним.

— Яка господиня! – Почула Олена приємний чоловічий голос. – А красуня яка..

Олена мало що зрозуміла з цього компліменту, але про всяк випадок почервоніла. Віктор, так звали володаря чудового голосу, підсів ближче.

— Ви чарівна, — палко прошепотів хлопець. — Ви Клеопатра, Афродіта. Вам хочеться присвячувати вірші, дарувати вам квіткові галявини, моря та океани…

Олена ніколи в житті не чула стільки компліментів до себе за один вечір. Зрозуміло, вона почервоніла від таких солодких промов. У животі почали пурхати метелики у кількості одного мільйона.

Віктор розповів про себе. Він представник найгуманнішої професії, навчає дітей історії. Олена відповіла, що навчається у ВНЗ, на економічному факультеті.

Після свята Віктор запропонував дівчині трохи прогулятися дачним кооперативом. Олена не заперечувала, їй дуже сподобався цей солодкоголосий юнак.

Віктор зізнався, що живе на орендованій квартирі, але! Це єдиний його мінус, решта лише плюси.

Олена не знала, вірити на слово чи ні. Вона знала лише одне – він їй дуже подобається.

Після приїзду до міста Віктор знайшов її. Він сказав, що це було нескладно:

— Вас нещадно здала ваша сусідка по дачі!
За спиною Віктор щось тримав. То був великий букет троянд.

Він запросив Олену пройтися парком, де ділився історичними фактами немов із рогу достатку:
— А ви знаєте, що у Франції, 1386-го року, судили… свиню! Так…А ще у Стародавньому Римі були жінки-гладіатори.

Здавалося, Віктор насолоджувався звуком власного голосу. Олена була повністю зачарована цим ерудитом.

Їхні зустрічі траплялися все частіше. Віктор сподобався батькам Олени. Вони ним захоплювалися:

— Який чудовий хлопець! І розумний, і гарний собою.

Олена з ними була згодна. Віктор справляв лише позитивне враження.

Коли він зробив пропозицію Олені, дівчина не довго думаючи, погодилася. Вони святкували весілля, почали жити у орендованій квартирі.

Перші кілька років були схожі на казку. Вітя допомагав дружині по господарству, тішив її кавою зранку, навіть піцу сам випікав. Коли Олена зрозуміла, що чекає на дитину, Віктор був дуже щасливим.

Він носив дружину на руках, заборонив їй займатися домашніми справами. Забезпечував свіжими фруктами, соками, вітамінами.

У них з’явився син, Сергійко. Віктор притискав сина до себе, посміхався.

— Спадкоємець, Сергій Вікторович. По очах бачу, що виросте великим вченим чи літератором.
— З чого ти взяв? — обережно спитала його Олена.

— Погляд у нього такий… пильний, чи що, — відповів Віктор.

Але минуло близько року і Віктора наче підмінили. Олена дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Куди подівся уважний, чоловік?

Він вже був таким егоїстом, що Олена просто за голову бралася від розпачу.

— Знову він кричить, — казав Віктор. — Слухай, чому твій син репетує? Може, він голодний? Чи варто показати його лікареві?

Олена почула “твій син”, не “наш син”, а саме “твій”. Це означало, що Вітя відмовляється від Сергія? Що з ним?

Коли Сергій підходив до батька, простягав аркуш паперу і олівець з проханням намалювати машинку, Віктор гидливо морщився:

— Ось ще. Маму попроси, хай вона тобі машини малює. Мені ніколи, втомився після роботи, як собака.

— А нічого, що я теж працюю та ще після роботи вечерю готую? – кричала з кухні Олена.

— Ти берегиня, ти жінка, — філософськи зауважував Віктор. — Таке твоє призначення, так би мовити.

Для себе Віктор вигадав інше призначення. Він почав часто з друзями, то день народження, то пікнік, то допомогти гальма підлампічити. А ще Віктор перестав приносити гроші.

Він отримував зарплатню, але витрачав її лише на себе. Коли Сергію потрібна була куртка, Вітя купував собі телескоп. Коли хлопчик потребував черевиків, Віктор їхав до санаторію лікуватися.

— Цей дев’ятий клас, справжнє покарання, ще трохи й у мене станеться нервовий зрив, — закочував Віктор очі, наче панночка.

Олена спочатку намагалася говорити з Віктором, але потім зрозуміла, що це марно. Він не бачив нікого, окрім себе.

Раптом не стало дідуся Олени. Він заповів онуці свою трикімнатну квартиру, що було дуже доречним. Розстрочку на житло родина точно не потягла б.

Сергію дісталася затишна кімната з видом на міське озеро. Віктор почав вередувати, ніби він був не батьком хлопчика, а його молодшим братом:

— У цьому місці відкривається чудова панорама на зоряне небо. Ідеально для моїх спостережень.

— Ні, любий. Син житиме саме у цій кімнаті. А зоряне небо спостерігай з даху, якщо ти такий астроном. Теж мені, Хаббл…

Віктор зрозумів, що житло належить дружині, і він не має права голосу на цих метрах. Він проковтнув образу, але в його душі почало зароджуватися щось на кшталт помсти.

Дружина проти його хобі? Добре, тоді вона точно не отримає від нього ні копійки, нехай сама викручується. Олена дуже часто питала себе, навіщо вона живе з цим жадібним егоїстом?

Відповідь була лише одна — хлопчикові потрібний батько. Але вся іронія у тому, що Віктор сам не хотів бути нормальним батьком!

На дні народження він дарував синові найдешевші подарунки, купуючи собі то новий костюм, то годинник, то поїздку до Трускавця, самотужки, зрозуміло.

У перший клас Олена збирала сина одна, батьки трохи допомогли, причому лише батьки Олени. Віктор ніяк не коментував свого вчинку, просто мовчав і все.

За навчанням Сергія він теж не стежив, пояснюючи це тим, що дуже втомлюється в школі і не готовий прийшовши додому ще допомагати сину. Олена приходила з роботи, готувала вечерю, а потім йшла до сина в кімнату, де вони разом вчилися читати, писали в прописах.

Минав час, нічого не змінювалося. Подруги Олени, знаючи про її сімейні проблеми, дивувалися:

— Навіщо ти живеш із ним? Він у тебе просто як безкоштовний додаток до сім’ї — сенау немає. З сином він не займається, гроші в будинок не приносить, навіть кран полагодити не може.

Звідки вони це знали? Просто Олена ділилася з ними своїми проблемами. Якщо тримати в собі, то можна і з глузду з’їхати, а якщо виговоришся, то ставало набагато легше.

Коли у п’ятому класі Сергій заявив, що хоче займатися футболом, Олена підтримала його, а Віктор підняв хлопчика на сміх.

— Ну, що це за заняття? Дурне та неконструктивне. Бігають люди в шортиках по газону за абстрактним м’ячем, наносять одне одному травми… Краще зайнявся б астрономією, або іноземною мовою.

— Він хлопчик, – нагадувала чоловікові Олена. — Він росте, має багато енергії.

Знову ж таки, спорт, це чудово, він покращує здоров’я, зміцнює і так далі…

— Ось сама і займайся цим питанням! — гаркнув Віктор. — Я ні копійки не дам на це варварське заняття.

— Я й так від тебе жодної копійки не бачу, — хмикнула Олена. — Скажи, коли ти востаннє приносив додому гроші? Мовчиш? Саме так, ніколи.

Віктор почав обурюватись, що його тут ніхто не любить, не цінує, не шанує. Якщо так, то він негайно збирає речі та йде. Олена мовчки спостерігала, як він збирає речі, через скільки цей гордець повернеться додому. Самотнього життя вистачило рівно на добу.

Наступного вечора Віктор повернувся з винним виглядом додому. Він сказав, що в готелі жити надто дорого, що його зарплати вчителя не вистачить орендувати квартиру, та взагалі він зрозумів, що головне в житті це сім’я.

Олена прийняла його, думаючи, що чоловік нарешті почне приділяти увагу сину. Спочатку так і було. Сергій не впізнавав батька.

Той почав цікавитись його успіхами у спорті, кілька разів відвідав ігри, навіть купив дешевий м’ячик. Сергію був дуже потрібний батько, його порада, тому він дуже тягнувся до Віктора.

Минув рік, потім ще один. Запал Віктора у батьківстві знову зійшов нанівець. Він знову перестав вносити свій внесок до сімейного бюджету, радуючи подарунками лише самого себе.

Олена ж працювала, як коняка. Вона хотіла, щоб у сина було все найкраще, від одягу до спортивного екіпірування. Ще продукти, оплата комуналки, виходила значна сума на місяць.

Кілька разів вона питала чоловіка щодо грошей. Було очевидно, що у Віктора немає бажання цим займатися. Фінальним акордом став один дуже важливий футбольний матч, у якому брала участь команда Сергія.

Напередодні гри Сергій прийшов із тренування похмурішим за хмару. На питання Олени що трапилося, хлопчик простяг їй свої бутси, які порвалися:

— Мамо, мене просто не допустять до гри…А на матчі будуть тренери з великих команд, робитимуть відбір…

Олена вплеснула руками. Ех, яка невдача. Кінець місяця, вона повністю на нулі, зарплата тільки наступного тижня.

Очевидно, що син не може грати в такому взутті, його просто усунуть. Вона підійшла до Віктора:

— Це твій син. Хоч раз у житті прояви себе, як батько, купи дитині спортивне взуття, це так важливо.

Віктор здійнявся:
— А я казав, що не бажаю брати участь у цьому варварському заході! Бажаєте бутси? Зашийте їх або займи у своїх батьків. Ні, дірка вам від бублика!

Віктор махнув руками і на його зап’ясті раптом блиснув браслет годинника. Олена не була експертом, але навіть вона змогла зрозуміти, що годинник коштує не одну тисячу.

— А це що? – Вона тицьнула пальцем на аксесуар. – Себе ти не обділяєш?

— Маю право! – почав бити себе кулаками в груди чоловік. — Я працюю і можу порадувати себе.

— Тоді давай зробимо так, — казала Олена. — Вперше, коли ти приперся додому з видом побитого собаки, я тебе вибачила. Зараз ти знову почав демонструвати свої панські замашки. Про що це каже? Що ти не обмежений у коштах і можеш чудово забезпечити себе житлом, їжею та іншим. Це мій будинок, тож я прошу тебе протягом доби залишити його.

Віктор зрозумів, що його просто виганяють, почав вибачатися. Але Олена раптом зрозуміла, що витратила на цього трибла стільки часу… Але ж вона могла бути цілком щасливою з іншою людиною…

Коли Віктор йшов, із квартири навпроти висунулися цікаві сусіди.

— Можеш збирати свої бебехи і тули звідси, цей будинок тобі ніколи не належав – Сказала чоловікові.

Саме так сказала Олена і зачинила двері у минуле життя. Звичайно, хлопчик не залишився без взуття, допомогли дідусь та бабуся. Вони сиділи на стадіоні та вболівали за Сергійка.

— Оце так, — промовив дід. — Та йому пряма дорога у великий спорт!

— Я теж так думаю, — відповіла Олена. — Принаймні хоч чоловіком виросте. А не, як деякі.

Усі розсміялися і чудово зрозуміли, про кого зараз мова.