— Ми ховаємо її, я до останнього доглядала за матір’ю чоловіка, а Катя приїжджала лише раз на місяць. А коли свекрухи не стало, відзначили тільки дев’ять днів, і Катя з’явилася з чоловіком та своєю свекрухою. І таке почалося

— Ти як хочеш, а я ні забути, ні пробачити її не можу, — каже чоловікові Олена. — І якщо ти зараз кинешся її підтримувати й розгрібати її проблеми, то я вважатиму це справжнісінькою неповагою.

— Ой, та годі тобі, стільки років минуло, час забути. Ти розумієш, що лежачих уже не б’ють? І потім, вона мені сестра, крім неї кровних рідних уже не лишилося, — роздратовано відповідає чоловік.

Але Олена впевнена: рідня в чоловіка є. Це вона, їхній син і донька. А чоловікова сестра… Вона сама колись вибрала такий формат стосунків.

Так, тепер їй живеться не дуже, але треба було думати тоді, багато років тому, що в житті буває всяке, що брат і його сім’я можуть ще дуже навіть знадобитися.

— Ми з чоловіком одружилися 22 роки тому, — розповідає Олена. — Ми перші роки намагалися в місті влаштовуватися, а зовиця залишалася в сільському будинку з батьками. Вона молодша за мого чоловіка на десять років, їй зараз 38.

Олена з чоловіком навіть встигли купити в місті невеличку квартиру, зʼявилася на світ старша донька. А потім зовиця поїхала вчитися до інституту, батько чоловік пішов в засвіти, мати сильно занедужала.

Як це буває, все почало навалюватися одразу: проблеми з родичами, прилетіло і пошкодило дах будинку, плюс у чоловіка ще сестра навчається.

— Свекруха тоді запропонувала, щоб ми повернулися до неї й жили з нею в будинку, — згадує Олена. — У мене з матір’ю чоловіка стосунки були нормальні. Але я ж розуміла, що я донькою ніколи не буду. Та з любові до чоловіка я на це пішла, ми переїхали, квартиру свою здали, на ці гроші активно ремонтували будинок.

— Робіть прибудову, — сказала свекруха. — Я її одразу на вас оформлю, а вже хату навпіл. Якщо що, викупите в сестри й будете жити. Не захочете — продасте, гроші поділите, ваш внесок — ваша частка більша має бути.

Олена з чоловіком кілька років вкладалися в прибудову, полагодили дах, облаштували в будинку ванну й туалет (до цього зручності були надворі).

Свекруха, як і обіцяла, оформила і прибудову на сина з невісткою, і заповіт написала. Сестра чоловіка, Катерина, на той момент жила вже з чоловіком на території його батьків у місті.

— І ось, свекрухи не стало, — каже Олена. — Ми ховаємо її, я до останнього доглядала за матір’ю чоловіка, а Катя приїжджала лише раз на місяць. А коли свекрухи не стало, відзначили тільки дев’ять днів, і Катя з’явилася з чоловіком та своєю свекрухою. І таке почалося…

Катя з подачі чоловіка та його матері не погодилася на те, як мати розпорядилася домом.

Її дуже обурювало те, що в брата тепер більша частина майна, та ще й Олена отримала частку.

Почався довгий і важкий поділ спадщини, суди, обливання Олени та її чоловіка словесними образами.

— Та дарма, якби тільки це, — обурена Олена. — Нерви мотала, судилася кілька років, тільки нічого не відсудила. Але ж вона елементарно почала пакостити: то відрізала літній водопровід, два метри якого йшли по її ділянці, нам довелося тягнути нову гілку.

То встановила між розділеними половинами городу височенний паркан, глухий, так що в нас фактично на затіненій ділянці перестало що-небудь рости.

Я так підозрюю, що періодично вона і сіллю засипала наші посадки. Загалом, я тільки в книжках читала про таке протистояння сусідські за стежку між наділами, а тут дізналася на ділі, яке це.

І сама ж приїжджала рідко, використовуючи свою частину спадку як дачу, але як приїде, то обов’язково норовить щось погане зробити.

Олена з чоловіком багато разів пропонували Катерині викупити в неї частину спадщини, але вона заламувала дуже високу ціну.

Коли погодилися і на її умови, взяли кредит у банку, зовиця раптом «передумала». Кредит швидко повернули назад, але частину грошей і силу-силенну нервів усе ж таки втратили.

Поїхати самим, продавши свою частину будинку? Так уже й звикли, і господарство завели, і надвірні будівлі капітальні з’явилися на ділянці. Та й хто купить?

Від столиці далеченько, як дача нікому не підійде, а всі місцеві чудово знали про негаразди між братом і сестрою, зв’язуватися не бажали.

— І ось, — каже Олена, — рік тому наша Катруся заявилася із сином до себе на половину. Жити. Чоловік, як вона казала братові, знайшов молоду дружину, а її просто виставив.

Я думала, що ось зараз почнеться цирк із щоденними скандалами. Але ні, виявилося, що все навіть гірше.

Катя поплакала на плечі брата про нещасливу долю, поскаржилася, що проти нього її налаштовували чоловік і свекруха, а тепер вона хоче спокою, миру, тиші та… допомоги братньої.

Катя залишилася без роботи, не буде ж вона їздити чортзна-куди громадським транспортом. Чоловік Олени на роботу їздить корпоративним транспортом, вона працює безпосередньо в селі, діти їхні навчаються та живуть зараз у міській квартирі.

Син сестрички школу закінчує, перевівся в їхню, сільську, а Катя весь рік сидить удома. Аліменти є, але вони маленькі, та й скільки їх залишилося отримувати? Рік із невеликим. І намірилася Катя їхати далі на шиї брата.

Олена пробачати зовицю відмовилася категорично.

Воювати вона з нею не збиралася, але і після всього дружити вже б не вийшло. І проти того, щоб брат допомагав сестрі матеріально, сильно заперечує.

А чоловік то йде до сестри допомогти скопати город, то потай від дружини допомагає грішми.

— У мене є машина, — каже Олена. — Ні, вона не спільна, а тільки моя. Дісталася вона мені майже новою чотири роки тому від дядька. Мені зручно, за кермом своєї машини тільки я.

Я можу з’їздити в місто у справах, щось завезти синові з донькою. Так Катя, не знаючи всієї підоснови, ми ж не спілкувалися, недавно до чоловіка звернулася: вона роботу знайшла, а туди треба їздити. Права в неї є, а машини немає.

— У будні ти ж рідко кудись їздиш? — сказав Олені чоловік. — А Каті треба працювати, давай їй машину будемо поступатися?

— Звісно, я чоловіка вилаяла, навіть кілька слівець ввернула не дуже пристойних. Машину Каті? А більше нічого? Відмовила, зрозуміло. Я не хочу допомагати його сестрі. Занадто багато вона мені сказала «ласкавого» за всі ці роки, — говорить Олена. — І взагалі сказала, що мені набридла його постійна допомога сестриці.

— Уявляєш, — образився чоловік. — Виростуть наші з тобою син і донька, нас не стане, а вони між собою розсваряться в пух і прах. Катя мені сестра рідна, мало що було, забути час. Вона — рідня.

Дурною була, слухала чоловіка й свекруху колишню. Тепер порозумнішала. Треба на старість стосунки налагоджувати, а ти все злишся і злість збираєш.

Олена запевняє, що не злиться анітрішки, той час минув. Але й допомагати зовиці не хоче.

Складна ситуація, коли родинні зв’язки намагаються переважити багаторічну образу, заподіяну дуже болючими методами. Для чоловіка вона рідна кров, а для Олени — людина, яка роками труїла їм життя.

А як ви вважаєте, чи повинна Олена переступити через свій гіркий досвід і пробачити родичці, якщо та справді стала розсудливішою? Чи справедливо, що чоловік береться допомагати сестрі, ігноруючи при цьому почуття дружини?