— Ми не хотіли вас обтяжувати. Я для вас пиріжків напекла. Дмитрик казав, що ви велика майстриня в цій справі. А ось у мене поки погано виходить. Спробуйте, будь ласка, може пораду мені хорошу дасте. — Та що вже там, — соромлячись свого вчинку, сказала Раїса Михайлівна. — Діставай свої пиріжки

Раїса Михайлівна вже рік, як жила сама. Син Дмитро давно з’їхав — було йому нудно мешкати в батьківському домі. Та й хотілося більш вільного життя. Уже краще зароблені гроші на оренду витрачати, ніж терпіти батьківський контроль.

Тоді Раїса Михайлівна швидко змирилася з переїздом сина, хоч і був він улюбленою й єдиною дитиною. Сумувала, звісно. Спочатку телефонувала йому по 10 разів на день, потім звикла.

У цей складний для неї момент поруч був коханий чоловік Олексій. Він-то й підтримував її весь час, хоча й сам сильно сумував за сином, але виду не показував.

Та рік тому сталося нещастя: не стало коханого чоловіка Раїси Михайлівни. Якось надто швидко і раптово пішов чоловік із життя. Адже й не хворів ніколи серйозно. Потім раз — і немає його. Тільки місце порожнє на ліжку. Та хай би просто порожнє, а то ж холодне якесь!

Протягне Раїса за звичкою руку посеред ночі й аж зойкне від жаху. Рука немов обпікаючий лід відчує. Уже й засинати страшно стало. Усю ніч здається, що Олексійко поруч дихає, а тут раптом замість нього крижинка якась. Страшно.

Вдень ще якось можна було біль терпіти. Жінка постійно займала себе якимись справами: шафи перебирала, посуд перемивала, а на ніч сама не своя ставала.

Навіть бачити нікого не хотіла, не те що розмовляти. Раїса всіх родичів і друзів від себе відігнала, щоб думати про чоловіка не заважали. Хотілося їй хоч у думках його тепло зберегти, якщо вже самого його поруч не було.

Єдиний, кого вона терпіти могла, був син. Але й того Раїса намагалася швидше випровадити, щоб наодинці зі своїми думками про Олексійка залишитися.

Дмитро, звісно, намагався частіше Раїсу відвідувати, але, відчуваючи, що мати йому не рада, став приїжджати все рідше і рідше.

Чого напрошуватися, якщо завжди можна зателефонувати і, поставивши чергове запитання: «Ну як ти, мамо?», отримати таку ж чергову відповідь: «Нормально. Дякую, що зателефонував».

І час не витрачений на нікому не потрібний візит, і умовності дотримані.

Кажуть, що перший рік треба якось пережити, потім легше стане.

Раїса Михайлівна не зрозуміла, чи стало легше на душі, але до болю, що засів колом в серці, вона звикла. Іноді навіть усміхатися виходило. Але було це не від веселощів, а тому що так треба. Кажуть їй щось смішне, значить треба якось відреагувати.

Бачачи, що мама почала оговтуватися, Дмитро вирішив, нарешті, повідомити їй новину. З Катею вони знайомі були давно, але тільки тепер зібралися одружитися.

Раїса Михайлівна поставилася до новини спокійно, як-не-як синові 30 років уже, час сім’ю заводити. Тому, скріпивши серце, запросила їх у гості. Хочеш-не хочеш, а з невісткою треба б познайомитися.

Узяла себе в руки, накрила стіл і вдала гостинну господиню. Знайомство пройшло в спокійній обстановці. Раїса розпитувала майбутню невістку про батьків, про освіту.

— Де жити збираєтеся? — поцікавилася Раїса Михайлівна.

— Ось про це я хотів із тобою поговорити, — відповів Дмитро, зніяковіло зітхнувши. — Може квартиру нашу продамо? Тобі одній, напевно, важко трикімнатну утримувати?

Раїса Михайлівна зблідла і схопилася на ноги, перекинувши стілець, на якому сиділа.

— Що? Нашу квартиру? — обурилася жінка. Від злості на її обличчі виступили червоні плями. — Ніколи! Тут ми щасливо жили з твоїм батьком. Тут ти зʼявився на світ! Як ти можеш?! У мене більше нічого не залишилося, тільки спогади про минуле. То ти й їх у мене відібрати хочеш?!

— Мамо, ти не ображайся, — попросив молодий чоловік. — Я нічого поганого не хотів. Просто подумав, що тобі вже складно три кімнати прибирати, та й квартплата тут велика, — став виправдовуватися Дмитро. — До того ж, у центрі міста навіть погуляти спокійно вийти нікуди. Ось, якби купити дві однокімнатні на околиці, то й тобі жити легше стало б. Та й я б не витрачав гроші на оренду, більше тобі б зміг допомагати.

— Ні, я сказала! — вигукнула мати й, грюкнувши дверима, зачинилася у своїй кімнаті.

— Навіщо ти так? Хіба не бачиш, що твоя мама поки не готова думати про продаж квартири, — засмучено вимовила Катя. — Ти тільки уяви, як їй самотньо без чоловіка. Мине небагато часу, і вона сама може захотіти вирішити це питання.

— Так, ти маєш рацію, Катрусю, — кивнув головою Дмитро. — Піду, попрошу вибачення.

Мати, скріпивши серце, пробачила Дмитра. Але попросила, щоб надалі більше розмова про продаж квартири не піднімалася. Чоловік був змушений погодитися, щоб відновити рівновагу у стосунках між матір’ю і сином.

Питання про продаж квартири більше не порушувалося. Дмитро і Катерина вирішили, що можливо мати захоче, щоб вони переїхали жити до неї.

Місця багато, з цим проблем немає. Та й веселіше разом. Але напряму пропонувати цей варіант вони не стали, просто частіше заглядали до Раїси Михайлівни в гості.

Тільки мати цим візитам була теж не рада, обтяжували вони її. Як же добре, коли її ніхто не смикає, не змушує усміхатися. На самоті можна хоч цілий день з коханим розмовляти. Та й яка це самотність, якщо коханий чоловік із нею поруч?

Можна уявляти, як він п’є чай, сьорбаючи з великого кухля, який вона весь час наповнювала для нього. Як він бере газету і сідає під торшер, який вони купили в перший рік після весілля. Газети вона теж купувала щодня і складала їх на улюблене крісло чоловіка.

І тільки коли приходив син із невісткою, Раїса відчувала відчай: молоді люди крали в неї ті чудові години, які вона могла провести з Олексієм. Але не відчинити двері непроханим гостям, жінка не могла.

— Це знову ми, — натягнуто усміхаючись промовив Дмитро, заходячи до матері. — Як ти, мамо?

— Нормально, — буркнула Раїса Михайлівна і пішла на кухню ставити чайник. — Щось ви зачастили до мене. Усе ніяк не можете змиритися, що відмовилася квартиру продавати? То можете й не намагатися, я не передумаю.

Жінка недобро подивилася на сина, який зайняв стілець, на якому тільки що вона уявляла чоловіка. Улюблений образ миттєво зник, залишивши гірке розчарування.

— Ні, що ви, — м’яко відповіла Катя. — Ми зовсім про це не думаємо. Правда, Митю?

— Так-так, можеш не переживати про це, мамо, — заспокоїв Дмитро. — Головне, щоб ти почувалася добре.

— Добре, — зітхнула Раїса Михайлівна. — Як мені може бути добре, якщо рідний син спочатку вимагає продати квартиру, а потім приходить із дружиною, щоб мене об’їдати.

Почувши таке звинувачення, Дмитро спалахнув і схопився на ноги. Катя тут же вхопилася за його руку і потягнула вниз.

— Не треба, — беззвучно шепнула молода жінка. Дмитро зрозумів і, заспокоївшись, опустився назад на стілець.

— Раїсо Михайлівно, вибачте, — по-доброму промовила майбутня невістка. — Ми не хотіли вас обтяжувати. Я для вас пиріжків напекла. Дмитрик казав, що ви велика майстриня в цій справі. А ось у мене поки погано виходить. Спробуйте, будь ласка, може пораду мені хорошу дасте.

— Та що вже там, — соромлячись свого вчинку, сказала Раїса Михайлівна. — Діставай свої пиріжки.

Вона відкусила шматочок і скривилася:

— Дріжджів-то набухла, аж на зубах кисло, — пробурчала господиня квартири. — І солі не вистачає.

— Ось і я кажу, що несмачно, а Дмитрик заладив, що й так зійде, — Катя посміхнулася свекрусі. — Син ваш такий хороший, весь час мене хвалить, що б я не приготувала. А я розумію, що господиня з мене поки не вийшла.

— Це діло наживне, — посміхнулася у відповідь майбутня свекруха. — Навчишся. Я тебе таким рецептам навчу, що пальці можна відкусити. Вони в мене всі в зошит записані.

Це не просто абиякі рецепти, а на практиці перевірені. Дмитра тато був великим поціновувачем смачної їжі. Так ось я сюди записувала тільки ті страви, які Олексійкові сподобалися. Наступного разу прийдете, разом готувати будемо.

Вони схилилися над старим зошитом, списаним дрібним почерком, і стали згадувати, коли і за яких обставин була приготована та чи інша страва.

Раїса Михайлівна сміялася разом із сином і невісткою над різними курйозними ситуаціями, відтворюючи смішні розмови й обговорюючи те, що було в далекому минулому.

І Раїсі здавалося, що Олексійко а зараз сміється й веселиться разом із ними.

Уперше за весь останній час Раїса Михайлівна спала спокійно, поклавши руку на місце чоловіка. Чомусь воно стало дуже теплим і приємним. Раптом жінка усвідомила, що життя не зупинилося зі смертю чоловіка.

Не потрібно чіплятися за минуле. Просто потрібно про нього пам’ятати, а жити потрібно сьогоденням. Особливо тоді, коли в тебе є така любляча сім’я. Значить, ти ще комусь потрібна. А отже, життя триває…

***

Часом ми так міцно тримаємося за минуле, що не помічаємо, яке чудове сьогодення стукає нам у двері. Історія Раїси Михайлівни — це нагадування, що спогади мають зігрівати, а не заморожувати серце.

Вони — місток до майбутнього, а не якір, що тримає на місці.

А що ви думаєте про те, як невістка змогла знайти шлях до серця згорьованої жінки? Чи є, на вашу думку, речі, які завжди допомагають у таких ситуаціях?

Selena

Recent Posts