— Ми прийдемо до тебе саме в твій день, а не за два дні. Не люблю, коли свята переносять, — заявила свекруха з неабиякою категоричністю, наче диктувала свої умови. Її явно дратувало, що молодята збираються отак просто «викинути» гроші на якесь там свято! — Щось ви грішми розкидатися зібралися? Якщо дівати нікуди, то віддайте мені на ремонт

— Ти серйозно, синку? Твоя дружина налаштовує тебе проти нас? Не очікували ми такого від тебе… — ображено промовила мати.

Тетяна давно вирішила, що її тридцятиліття має стати по-справжньому пам’ятним святом. Хотілося, щоб вечір був легким, веселим, у колі друзів та близьких, щоб ніхто не переймався кухнею, брудним посудом чи зайвим клопотом.

Таня забронювала бенкетну залу в ресторані на суботу і розіслала запрошення, попросивши підтвердити участь, аби не було порожніх місць.

Для неї це було важливо — ювілей мав пройти так, як вона його задумала.

У день, коли вона телефонувала гостям, свекруха Олена Миколаївна та зовиця одразу ж відмовилися.

Свекруха різко висловила невдоволення, вважаючи, що гроші на святкування краще було б віддати їй на ремонт, а не витрачати на гуляння в ресторані.

— Ми прийдемо до тебе саме в твій день, а не за два дні. Не люблю, коли свята переносять, — заявила свекруха з неабиякою категоричністю, наче диктувала свої умови. Її явно дратувало, що молодята збираються отак просто «викинути» гроші на якесь там свято!

— Щось ви грішми розкидатися зібралися? Якщо дівати нікуди, то віддайте мені на ремонт. Самі он у якій квартирі живете. Ви просто зажерлися! Чужих людей у ресторани водити, а рідна мати в злиднях живе!

На цих словах роздратована жінка вже ледь не кричала у слухавку. Так було завжди, коли мова заходила про гроші.

Таня знала свою свекруху Олену Миколаївну досить добре, аби розуміти й інші причини відмови.

Свекруха воліла приходити додому, де можна спокійно обійтися без дорогого подарунка, на відміну від свята в кафе, де подарунки заведено дарувати публічно.

Тетяна вирішила не сперечатися. Вона витримала паузу і спокійно сказала:

— Але я не буду нічого готувати вдома. Можливо, у четвер повернуся пізно з роботи. У п’ятницю в мене салон, хочу привести себе до ладу перед суботнім святом. Я вас чекаю всіх у суботу.

Свекруха не заспокоювалася:

— І що? Ти нам навіть чаю не наллєш?

— У четвер вдома святкувати не буду. У свій день народження — ніякого готування, тільки прийом привітань, — твердо сказала Тетяна й вимкнула телефон, аби не продовжувати цю марну розмову.

Четвер минув у клопотах, і Таня повернулася додому після довгого робочого дня.

Щойно вона відчинила двері квартири, відчула запах дешевих парфумів, і, що було набагато несподіваніше, перед нею стояли свекруха з донькою.

Ошатні, явно приготувавшись відзначати свято.

Дівчина відчула, як усередині починає наростати легке обурення, але швидко взяла себе в руки. Вона натягнула усмішку, увійшла до квартири й привітно сказала:

— О, ви прийшли! Дякую! — Вона прийняла їхній подарунок — букет, що складався з наборів чаїв з ароматизаторами, і почала розпаковувати його, намагаючись зберігати спокій.

— Ну що ж, якщо прийшли, будемо пити тоді чай. Але, як я вже казала, готуванням займатися не буду. Любий, постав, будь ласка, чайник, — звернулася вона до чоловіка. — А я поки розпакую чай. У нас є пряники, сушки, і ось мені ще сьогодні подарували чудову коробку цукерок.

Свекруха, яка очікувала, мабуть, іншого прийому, була незадоволена.

— Звісно, що це за господиня, що стіл накрити не може? Хіба в кафе смачно нагодують? Та й націнка там, втричі дорожче вийде, ніж удома. Усе без душі й домашнього тепла. Я ось на свої свята завжди готувала для гостей усе найсмачніше сама.

— Еге ж, мамо, але це якщо руки ростуть звідти, звідки треба, ну ти розумієш… Не всім дано, — уїдливо підтримала її зовиця, сьорбаючи чай із цукеркою.

— Тільки гроші тринькати, — продовжувала свекруха. — Синку, ви б мені краще допомогли. Пральна машина ледь працює, шпалери в кімнатах час поклеїти, ламінат геть потертий. Вам перед людьми не соромно? Мати в таких умовах живе, а ви гуляєте?

— Таню, може, мама і має рацію? Ну що нам ці чотири години веселощів дадуть? Усе ж мама свого часу трохи допомогла з грішми на квартиру.

— Допомогла, щоб потім усе життя з відсотками віддавати… — почала заводитися дівчина. — І не забувай, що я сама заробляю і на свій ювілей маю право! Пізніше обговоримо, пиймо чай!

За столом панувала напружена атмосфера.

Гості ж явно не отримали того, чого очікували. Але Таня не збиралася більше поступатися. Це був її день, її правила.

Коли нарешті незвані гості зібралися йти, вона провела їх до дверей:

— Дякую вам за привітання і за компанію! Гарного вечора, — сказала вона, зачиняючи за ними двері.

Коли двері зачинилися, вона зітхнула і повернулася до чоловіка, який тихо сказав:

— Так, можливо ти й справді, просто складно з моєю мамою сперечатися… Відзначай свято, як тобі хочеться! Це ж і твої гроші також.

Тетяна лише кивнула, відчуваючи, як відпускає напруга.

У суботу, як і планувалося, Тетяна прийшла до кафе, де на неї вже чекали друзі та близькі. Атмосфера була сповнена радості й очікування свята.

Але в середині вечора у дверях кафе зненацька з’явилися свекруха й зовиця. Без попередження, без подарунків — лише з гордовитим виглядом.

Тетяна зрозуміла, що свято буде зіпсоване. Але вона намагалася зберегти обличчя перед гостями, усміхнулася і запропонувала їм присісти.

Свекруха й зовиця сіли за стіл, не звертаючи уваги на те, що місць для них не було. Їм довелося посунути стільці, аби знайти простір, що викликало деяке збентеження серед решти гостей.

Після того як вони махнули по келиху ігристого, свекруха не втрималася і почала потроху висловлювати свою думку гостям, які сиділи поруч.

Але явно старалася, щоб Тані й іншим було чути.

— Ну що тут сказати… — вона критично оглянула страви на столі. — Цей салат якийсь млявий. Он, овочі всі, наче вже тиждень у холодильнику лежали. Та й м’ясо, мені здається, переварили. Ось вам і ресторан. Як можна тут святкувати, замість того щоби накрити нормальний стіл удома?

Тетяна усміхалася крізь зуби, намагаючись не втрачати самовладання.

Їй хотілося, щоб свято вдалося, але слова свекрухи звучали, як удари по нервах.

Проте вона намагалася триматися й ігнорувати її зауваження.

Зовиця, додаючи олії у вогонь, промовила:

— А мама ж таки має рацію, Тетянко. Їжа, мабуть, лише на вигляд гарна, а на смак — наче зі їдальні. Рибка взагалі з душком, не отруїмося?

Гості мовчки перезиралися, відчуваючи ні­я­ко­вість. Кілька людей спробували змінити тему, але свекруха явно не збиралася зупинятися.

— Я, коли гостей приймала, завжди все сама готувала. Салати робила, м’ясо запікала, пироги пекла. І все це легко, якщо вмієш і хочеш звісно. А тут, бачте, у ресторан повела… Просто ледащо і нездара, — з показним докором похитала головою свекруха.

Таня розуміла, що її терпець уривається. Вона глянула на чоловіка і, нахилившись до нього, прошепотіла:

— Або я піду прямо зараз, або вони мають піти. Я не можу більше це терпіти.

Чоловік зрозумів, що ситуація зайшла надто далеко. Він устав, підійшов до матері й відкликав її вбік.

Його обличчя було напруженим, але він намагався говорити спокійно:

— Мамо, будь ласка, досить. Вам краще піти. Це Тетяни день, і те, що ви робите — дуже негарно. Будь ласка, їдьте.

Олена Миколаївна обурено скрикнула:

— Ти серйозно, синку? Твоя дружина налаштовує тебе проти нас? Не очікували ми такого від тебе… — сказала вона з ображеним виглядом.

Обличчя її спотворилося від гніву!

Свекруха підійшла до столика, де лежали подарунки, квіти й конверти з грішми, ображено зиркнула на бенкетний стіл. Потім зібрала майже всі конверти у свою сумку, заявивши:

— Це краще піде на ремонт, ніж на порожню показуху!

Розвернулася і вийшла геть. Зовиця, невдоволено пирхаючи, пішла за матір’ю, не сказавши ані слова на прощання.

Гості, відчуваючи ніяковість, сиділи в тиші. Тетяна вдихнула глибоко, намагаючись упоратися з емоціями. Її чоловік повернувся до столу й тихо сказав:

— Пробачте нас, друзі. Спробуймо продовжити свято. Цей вечір — для Тані, і я хочу, щоб вона знала, як сильно її люблять ті, хто тут зараз.

Гості підтримали його словами й підняли келихи на честь Тетяни.

Попри те, що сталося, свято продовжилося.

Тетяна відчула підтримку своїх друзів, і це додало їй сил — адже саме вони були тими, хто по-справжньому її цінував і готовий був бути поруч, попри всі прикрощі.

Ось навіть так буває…

Але це вже неймовірна наглість і безпардонність! А ви, любі читачі, зустрічали таких нахаб?