— Ми забираємо мікрохвильовку, а вам лишаємо вафельницю! — командувала Анжела, вже відчуваючи себе господинею. — Не заберете, — спокійно повернула її на землю Яна. — Все це куплено мною ще до весілля. У шлюбі ми придбали лише робот-пилосос і відпарювач. Обирайте

І тут задзвонила свекруха. Яна мимоволі напружилася, готуючись тримати оборону. Ну, звісно, зараз почнеться: це ти в усьому винна, це через тебе наш Славко пішов із сім’ї!

Знаєте, як воно зазвичай буває, коли люди розлучаються?

Крім образ, взаємних докорів та поділу майна, є ще одна «приємність» — стосунки з ріднею чоловіка псуються вщент.

Особливо з «улюбленою» свекрухою. Бо ж хто винен у розлученні? Виключно ти! Навіть якщо ініціатором був сам благовірний.

Так, пішов він, але винна все одно ти. Бо не створила «затишного гніздечка» для їхнього синочка — такої золотої дитини! Схудла чи погладшала — значення не має. Мало готувала або несмачно.

Багато працювала і не приділяла йому уваги. Або навпаки — сиділа на шиї, ледарка така, і не бачила, що він на вечерю куповані пельмені їсть!

Цей список претензій можна продовжувати до безкінечності.

Але часто чоловік іде просто тому, що розлюбив одну і покохав іншу. А чому так сталося? Ну, ви вже зрозуміли: бо ти схудла чи погладшала… І далі за текстом.

Розлучення у Яни вийшло потворним. Ділили все, що нажили разом, — до останньої ложки. Причому на цьому «святі життя» була присутня й нова пасія Слави — Анжела.

Мабуть, їй терміново знадобилися саме ті мельхіорові ложечки. До цього колишній чоловік ніколи не переймався, чим він там чай розмішує — мельхіором чи звичайною нержавійкою.

Але Анжела, попри свою ангельську зовнішність, виявилася дівчиною цілком земною і практичною.

Перед початком нового світлого життя вона вирішила витиснути з минулого Славки все по максимуму. Не залишати ж майно «старій шкрябі» та її синові!

Хоча слово «стара» до Яни ніяк не пасувало — двадцять чотири роки лише! Але Анжелка була на чотири роки молодшою, а отже — «новішою». Тож усе це безглузде благородство вона відкинула вбік.

І справді, хто придумав, що чоловік має йти з сім’ї з однією валізою? Якийсь класик написав, а всі підхопили? Знаєте, класики теж помиляються.

От кажуть: краса врятує світ. Особливо сьогоднішня краса…

Та я вас прошу! Вона його в кращому разі налякає.

— Тому будемо все ділити, люба моя! Я чекаю дитину! — гордо промовила Анжела. — Діліть, — байдуже погодилася Яна. У душі було порожньо.

Анжела намагалася відкусити якомога більший шматок від спільного пирога, підбираючи навіть крихти. А колишній чоловік — колись надійна опора і годувальник — стояв і мовчав.

Виявився звичайним дріб’язковим скнарою.

— Мамо, а ця тітонька теж буде жити з нами? — запитав трирічний Олежик, побачивши Анжелу. Яна нічого не відповіла — а що тут скажеш? Відправила сина погратися і пішла брати участь у тому «захопливому» процесі.

Як же їм, мабуть, було шкода, що квартира належала Яні і її не можна було роздерти на частини!

— Ми забираємо мікрохвильовку, а вам лишаємо вафельницю! — командувала Анжела, вже відчуваючи себе господинею.

— Не заберете, — спокійно повернула її на землю Яна. — Все це куплено мною ще до весілля. У шлюбі ми придбали лише робот-пилосос і відпарювач. Обирайте.

— Що, тільки це? — здивувалася наречена. — Чого так мало? Любий, я думала, у тебе є якесь майно!

Але у «любого» майна не виявилося. Житло і все в ньому було придбано виключно Яною. Тоді почали ділити решту. Анжела виявилася напрочуд негидливою: забрали навіть не нову постіль та рушники…

Ну і ложечки, звісно.

Бог із ними.

Коли вони нарешті пішли, Яна вимила підлогу з сіллю. Не тому, що натоптали, а тому, що лишилося відчуття бруду. Щоб трохи розвіятися, пішла з сином на прогулянку. Але думки не відпускали.

Чотири роки шлюбу — і все закінчилося так раптово. «Я покохав іншу, там скоро з’явиться маля». Ніби тут у нього дитини не було…

Слава поводився спокійно, впевнений у своїй правоті. А ти, мовляв, Яно, роби що хочеш, я все вирішив. Їх розлучили. І раптом з’ясувалося, що на сина приходять крихітні аліменти.

Певно, нова дружина постаралася — обіцяла ж і крихти не лишити. Навіщо ділитися з колишньою? Тим паче, яка вона суперниця красуні Анжелі? Так, непорозуміння одне — «стара» розлученка.

Яна зажурилася: вона поки не працювала, а жити на такі копійки з малим було важко. І тут цей дзвінок від свекрухи… Ганна Петрівна, жінка мудра, жодних претензій висувати не стала.

Просто попросила: — Дай нам Олежика на вихідні. Ми з дідом дуже скучили!

Це було так несподівано і так вчасно. Олежик любив бабусю й дідуся, адже батьки Яни жили далеко і приїздили рідко. Тож батьки колишнього чоловіка були для малого єдиними «бабо-дідами».

Поки син гостював у рідні, Яна заходилася переставляти меблі — намагалася вигнати тривогу з серця. Трохи допомогло.

А ввечері в неділю прийшов свекор із малим і, йдучи, залишив Яні свою банківську картку.

— Це вам із Олежиком, — сказав він просто. — Ми знаємо, що наш синок не дуже розщедрився на аліменти — він нам і сам вихвалявся. Тому ми будемо вам потроху допомагати, раз він на таке не здатний. Ми ще працюємо, сили є.

Це було друге велике потрясіння після розлучення.

Але цього разу — приємне. Оце так свекри! Вони і раніше здавалися порядними людьми, власне, як і сам Славко — до певного часу.

А вони продовжували дивувати. Ганна Петрівна допомогла Яні влаштуватися в турагентство, де платили значно краще. Олежик пішов у садочок.

Татко ж сином зовсім не цікавився — ніби його й не існувало. Там у нього на світ з’явилася донечка. Але дідусь із бабусею знайомитися з новою внучкою відмовилися.

І це не жорстокість, це справедливість. Він не спілкується з сином? Не спілкується. Аліменти не платить, бо просто не хоче. І почувається при цьому чудово, жодних мук совісті.

От і вони не хочуть спілкуватися з його новою пасією. Мають же люди право чогось не хотіти?

У них уже є внук, і їм цього достатньо.

— Вибач, синку, — ніби казали вони своєю поведінкою. — Ти обділив нашого внука увагою, тож ми надолужуємо. А ви вже як-небудь самі. Хто заварив кашу, той хай і їсть.

Слава такого від батьків не очікував. Анжела була немісцева, рідні поруч не мала, тож вони дуже розраховували на допомогу бабусі й дідуся.

А ті — люди недурні й самодостатні — могли б багато дати їхній дитині. Слава образився і навіть перестав дзвонити.

Але батьки тієї образи й не помітили. Ганна Петрівна, як вчителька, мала велику відпустку, тож вони на все літо забрали Олежика на дачу. Їм було не до синових примх.

Бумеранги, знаєте, ще літають…

— Яночко, з’їзди кудись відпочинь, ми тобі там на картку грошенят переказали! — казала свекруха.

— Слухай, це якась наукова фантастика! — дивувалася подруга Галя. — Не буває таких свекрів! Інші б уже давно тебе з болотом змішали за те, що «зіпсувала життя» їхньому єдиному синочкові.

— Так, — погоджувалася Яна. — Пощастило мені, так пощастило!

Час ішов. Олежик готувався до першого класу. Зібрати дитину до школи знову допомогли свекри. Яна намагалася відмовитися:

— У мене вже є гроші, мені незручно…

— Є — то й добре! — відрізала Ганна Петрівна. — Але ми ж не чужі люди. Нам приємно це робити. Не позбавляй нас цього задоволення. Ходімо купувати йому все що треба!

І вони йшли разом. Купували гарний рюкзак, зошити й купу всього іншого.

— Бабусю Аню, а цей пенальчик купиш? — Звісно, золотко моє, куплю!

Яна дивилася на них, і серце її тануло. Коли син перейшов до другого класу, в житті жінки з’явився чоловік. Свекри й тут повелися гідно:

— Бажаємо вам щастя! Ти тільки не забороняй нам із внуком бачитися. Раптом новий чоловік буде проти?

Але Яні продовжувало щастити: новий чоловік виявився людиною розсудливою і зовсім не перешкоджав їхньому спілкуванню. А згодом у Олежика з’явилася сестричка.

Свекри прийняли і її: чого ж дітей розділяти? Хоча дівчинка не була їм рідною по крові.

***

Хтось скаже — казка. Хтось — що це нісенітниця. Але ця історія сталася насправді. Не перевелися ще серед наших людей справжні Люди. Цікаво, чи є в Книзі рекордів Гіннеса розділ про незвичайних свекрів? Бо те, що вони зробили, і справді дивовижно для нашого часу.

Цю історію нам надіслала одна з читачок, і вона настільки світла, що ми не могли нею не поділитися. Кажуть, що родичів не обирають, але іноді життя дарує нам людей, які стають ріднішими за кровних зв’язків завдяки своїй великій душі та мудрості.

А у вашому житті траплялися люди, чия доброта та підтримка приходили з того боку, звідки ви їх найменше чекали?