Микола втягнув носом аромат смаженого м’яса, змішаний із запахом випічки. Сумнівів не було — це з їхньої квартири. Як же добре, коли у світі все стабільно: Аня знову зустрічає його не тільки гарячою вечерею, а й пече шарлотку, як він і просив, надсилаючи їй повідомлення в обід

Щойно двері ліфта відчинилися, Микола втягнув носом аромат смаженого м’яса, змішаний із запахом випічки. Сумнівів не було — це з їхньої квартири.

Як же добре, коли у світі все стабільно: Аня знову зустрічає його не тільки гарячою вечерею, а й пече шарлотку, як він і просив, надсилаючи їй повідомлення в обід.

Аня працювала зовсім поруч із будинком, за одну автобусну зупинку, та й звільнялася не надто пізно. Нормований робочий день був найголовнішою умовою, коли вона торік шукала нову роботу. А як інакше?

Микола часто затримується, а їхній син, Кирило, наступного року йде в перший клас. Група продовженого дня, звісно, є, та і вона не до пізнього вечора працює!

Словом, Аня тоді змінила більш грошовиту роботу на більш зручну, підлаштовуючись під графік майбутнього першокласника. І не помилилася.

Уже двічі за цей рік було так, що абсолютно здорова дитина до середини дня починала хлюпати носом, і в неї підіймалася температура. Вчителька дзвонила Ані, і та, відпросившись з роботи, мчала до школи забрати дитину, добре, що дорога займала лише п’ятнадцять хвилин, а не годину, як раніше.

Також бонусом стало те, що тепер вона встигала приготувати вечерю до приходу чоловіка, їй не треба було, як раніше, нервувати, крутитися і викручуватися, готувати на кілька днів або часто годувати своїх чоловіків пельменями та сосисками.

Словом, від нинішньої роботи були одні плюси, і навіть трохи менший заробіток не міг їх переважити.

Так, Микола був задоволений і часто повторював, що це було дуже мудре рішення — змінити роботу. Дружина повинна, в першу чергу, думати про сім’ю, про дім, а не про кар’єру. Для заробляння грошей у неї є чоловік.

Так що Аня знайшла ідеальний варіант. Тепер Микола не сумовито колупався в тарілці зі стравою «їж, що дали», а вранці озвучував свої побажання, що хотів би на вечерю. Або ось, як сьогодні, — вдень написав Ані і сказав, що вечерю вона може приготувати на свій розсуд, але нехай спече шарлотку — Миколі щось дуже її захотілося.

…Микола зняв куртку, перевзувся, вимив руки й пройшов на кухню. Аня, в симпатичному фартушку, втомлено посміхнулася: «Привіт! Вечеря готова. Кирилко вже поїв, зараз тебе нагодую». — Микола мовчки кивнув і сів за стіл, підперши голову рукою.

Аня поставила перед ним тарілку з м’ясом та овочами і сіла навпроти. Вона дуже скучила за день, та й, відверто кажучи, втомилася.

Не стільки фізично — вона, як і чоловік, працювала в офісі, — скільки морально. На Кирилка скаржилася вчителька — відволікається під час уроку, базікає, знову забув прописи.

Дивна бабуся, сусідка знизу, щойно приходила сваритися: їй здалося, що в них по підлозі катаються якісь кулі, хоча дитина у своїй кімнаті робить уроки, а Аня взагалі готує весь вечір.

Вона сварилася і погрожувала написати заяву дільничному. А ще в будинковому чаті написали, що завтра по квартирах ходитиме співробітник по газу, перевіряти плиту, треба бути обов’язково. Значить, доведеться відпрошуватися…

Микола прикрив очі й стражденно зітхнув.

— Аню, у тебе совість є? — запитав він.

— У якому сенсі?

— У прямому. Ти казки в дитинстві читала? Там навіть Баба Яга подорожнього спочатку годувала, напувала, давала відпочити з дороги, а вже потім починала розповідати про проблеми і просити щось зробити. Я приходжу з роботи вичавлений, як лимон, а ти відразу закидаєш мене своїми проблемами!

Аня розгубилася:

— Так… Я ж не прошу тебе щось робити… Я сама все вирішу… Мені просто хотілося поділитися з тобою… Почути якісь слова підтримки…

— Ось саме! Сама собі суперечиш — не прошу робити й тут же — мене треба підтримати. Аню, я з роботи прийшов. Давай, ти мене годину-другу чіпати не будеш, а потім…

— А потім ти сядеш за комп’ютер або підеш телевізор дивитися, — сумно посміхнулася Аня. — Та й час… Через «годину-другу» мені треба буде вже Кирилка вкладати, стежити, щоб він не засиджувався, казку йому почитати… Що ж, у нас із тобою взагалі немає часу поговорити?

— Слухай, не винось мозок, га? Це ж тобі потрібно — ось і шукай можливість.

Аня любила його.

Тому вона стиснула зуби й не стала «шукати можливість». Вона, як і раніше, вирішувала проблеми сама, витрачаючи останні сили на дзвінки сантехнікам, розбірки з вчителями та походи по магазинах і… мовчала.

Бо у Миколи не було вечорами вільної хвилинки для того, щоб просто вислухати дружину. А у вихідні витрачати час на обговорення проблем не хотілося.

Як і псувати собі настрій. Їхні вечори стали зовсім тихими — Аня розмовляла тільки із сином, якому хотілося поділитися з мамою враженнями минулого дня.

А Микола відпочивав. Він був задоволений тим, що дружина його почула і зрозуміла. Він вважав, що йому казково пощастило.

Минуло пів року, і Микола повідомив, що теж переходить на нову роботу: при такій же зарплаті у нього буде графік доба через три.

— Чудово! — зраділа Аня. — Значить, тепер у твої вихідні мене зустрічатиме гаряча вечеря? — Микола весело розсміявся, подумавши про те, що у його дружини ще й почуття гумору чудове.

Тиждень, другий, третій — Аня все також після роботи забирала Кирилка з групи продовженого дня і щоразу вдома їх зустрічають лише звуки комп’ютерної гри, що лунають з колонок комп’ютера. Замість вечері.

— Миколо, — наважилася вона в один із днів, коли, за законом підлості, на неї навалилося одразу безліч проблем — і на роботі, і вдома, і в школі сина. — Ну справді! Ну добре — перший день ти відпочиваєш після зміни. Але далі що? Цілими днями граєш і на дивані валяєшся?

— А що? Маю право. У мене вихідні!

— А в мене коли вихідні? І як же казки, про які ти говорив?

— А до чого тут казки?

— Ну як же? Ми помінялися ролями. Тепер я — втомлена подорожня. З дороги. Зауваж — я навіть дитину сама забираю після роботи, хоча ти вдома весь день. Чому ж тепер ти мене не годуєш, не напуваєш і не даєш відпочити?

Микола завмер, відчувши підступ, а потім з полегшенням розсміявся, немов вирішив складне завдання із зірочкою:

— Анюто, ну ти потішила, звичайно! У казках же йшлося про «подорожнього». Чоловіка, розумієш? А не про «подорожню». Це ж зовсім інше!

— А… — протягнула Аня. — Тепер усе зрозуміло.

Наступного дня Аня з Кирилком повернулися пізніше, ніж зазвичай, галасливі, веселі, голосно регочуть. Голодний і похмурий Микола вийшов у коридор:

— Привіт! А що ви так пізно? Вечеряти коли будемо?

— Коли хочеш! — легковажно знизала плечима Аня. — Ми зайшли в піцерію і вже повечеряли. А ти, якщо хочеш, готуй собі сам.

Вона відправила сина робити уроки, а сама завалилась на диван, закинула ноги на його спинку і почала щось дивитися в телефоні.

— Аню, — Микола виглядав розгубленим. — Але як же… Я ж…

— Слухай! — Аня відклала телефон і сіла на дивані. — Раз ти такий любитель і знавець казок — та без питань! Я тебе годувала? Годувала. Давала можливість відпочити «з дороги»? Звичайно. А тепер, нагадай мені, чим там добрі молодці займалися після цього? На печі валялися чи йшли зі Змієм Гориничем битися?

Поки чоловік думав над відповіддю, Аня сходила на кухню і принесла звідти зошит, де були записані рецепти всіх страв, які вона готувала.

— Ось тобі чарівний клубочок, який допоможе тобі битися з чудовиськом.

— З чудовиськом?

— Ну так. З плитою. А то це чудовисько мене давно вже в полоні тримає… Звільни принцесу, га?..

Микола почухав потилицю, відчуваючи, що Ані вдалося якимось чином обернути його «казкову» позицію проти нього самого і абсолютно не розуміючи, що робити далі.

Становище врятував Кирилко, якому, мабуть, було нудно виводити палички та гачечки, і він ураганом влетів у кімнату батьків.

— Ура! — закричав він. — Тато буде зі Змієм Гориничем битися! А можна я з тобою?

Микола розвів руками, кивнув, а Аня голосно розсміялася. Здається, у цієї казки буде хороший кінець.

***

Життя — не казка, де є лише один головний герой. Кожен із нас має свою роль, і не завжди вона проста.

Інколи доводиться нагадувати нашим «героям», що вони — не одні на світі, а справжня казка починається лише тоді, коли ви стаєте командою.

Пам’ятайте, що найважливіші розмови — це ті, на які завжди знайдеться час.

Дорогі читачі, чи були у вашому житті ситуації, коли ви «мінялися ролями» із близькими і це допомагало вирішити непорозуміння?