Минуло багато років, а вони дружать і досі, хоча обом, з різницею в один місяць, п’ятдесят чотири роки. Олена згадала дитинство, молодість, якусь відчайдушність, що була притаманна їхньому віку в ті часи, коли ще живі були батьки, і в них була дача (хто б знав, що за багато років, Олена сумуватиме за цією дачею, де можна було жити з весни до пізньої осені)

Як добре! Дихати, дихати, дихати! Такий аромат, тут, за містом… повітря восени буває таким незвичайним. Олена знала про це напевно, тут колись була дача її батьків. Ах, знати б наперед, нізащо б не позбулася милого будиночка…

Дивно, що вранці було сиро й похмуро, і раптом за кілька годин, тільки-но вийшла з електрички, небо прояснилося, і замість дощу пролилося незвичайною синявою.

Вона наблизилася до дачного масиву, додала крок, не забуваючи милуватися осінніми барвами. Розлогі дерева і пишні чагарники визирали з-за парканів, ніби вихваляючись своїми плодами.

«У Наталки теж, напевно, врожай яблук, вона ще влітку говорила, що рік гарний видався», – подумала Олена, смакуючи зустріч із подругою.

З Наталкою Пухтенко вона дружить з дитинства. Так вийшло, що дача Наталчених батьків теж тут же. Тут вони і познайомилися. А якщо ще додати, що вчилися в одній школі, у паралельних класах, то спільного в них дуже багато, принаймні спогадів вистачить на дюжину дружніх вечорів.

Минуло багато років, а вони дружать і досі, хоча обом, з різницею в один місяць, п’ятдесят чотири роки.

Олена згадала дитинство, молодість, якусь відчайдушність, що була притаманна їхньому віку в ті часи, коли ще живі були батьки, і в них була дача (хто б знав, що за багато років, Олена сумуватиме за цією дачею, де можна було жити з весни до пізньої осені).

Олена вийшла на вузьку вуличку з добротними будиночками, схожими один на одного. Мабуть, багато років тому хтось перший поставив тут будинок, і він настільки сподобався, що й інші пішли за ним, перейнявши нехитру, але затишну архітектуру.

Вона подивилася на всі боки: сади ломилися від різних яблук і ранетки. Хтось уже зібрав більш ранні сорти, а в когось гілки схилилися, і покірно чекають господарів. Але треба сказати, що вулиця майже вся заселена, тут і світло є, і вода. Та й станція поруч, у будь-який момент можна дістатися до міста.

Вона не роздивлялася хату, але гілки дерева звісилися і чітко видно плоди. Хоча, ні, спочатку вона почула запах, неймовірний аромат, що зачарував її. Вона не могла сплутати цей аромат з якимось іншим, такі яблука росли на дачі її батьків, і вона з дитинства пам’ятає їхній запах і смак. Це антонівка. Скромна на вигляд, але дуже ароматна.

Олена зупинилася і стала милуватися плодами, які здавалися такими доступними. Було тихо і нікого не видно на вулиці. По-дівчачому піднялася на лавку й потягнулася до яблуні, так хотілося зірвати бодай одне й відчути забутий смак. Ще трохи й зірве заповітний плід, що так вабить і нагадує дитинство та юність.

Голосно загавкав собака, рвонувшись до хвіртки. Олена ойкнула, відсмикнула руку, зістрибнула з лавки і швидко пішла дорогою, боячись, що пес вискочить і схопить за руку.

— Зачекай! – почула вона слідом. – Зупинись!

Олена, почувши голос, пішла ще швидше, навіть побігла, щоб скоріше сховатися і не червоніти перед господарями. Їй здавалося, що наздожене її, або ще гірше, вийдуть усі домочадці, побачать її, і розповідатимуть потім, як одна пані, на вигляд пристойна, намагалася поцупити яблука на чужій дачі. Та ще цей гавкіт підстьобував її.

«Соромно», – подумала Олена, відійшовши далі й віддихавшись. Вона згадала, як підлітками вони кілька разів забиралися на чужу дачу… але ж вони були дітьми, і дача була занедбаною… а тут доросла жінка, у якої онукові вісім років, намагалася нарвати яблук на чужій дачі… Олена почервоніла, хоча поруч нікого не було.

Зраділа, коли на горизонті нарешті з’явилася дача Наталки й Толика.

Наталя якраз варила варення, втім, уже майже було готове, вона прибрала з плити, звільнила стіл і кинулася назустріч подрузі. – Ну, нарешті, Олена Прекрасна моя з’явилася, а я ж чекаю, визираю… Толик мій на зміні зараз, пізно приїде… ну а онуки Мишко з Сашком удома…

— Здрастуйте, тітко Олено! – Мишко, здоровань, тринадцяти років, а за ним і десятирічний Сашко вискочили, як двоє шибеників зі скриньки, і побігли під навіс.

— Куди вас понесло? – крикнула Наталя.

— Ба-аа, ну ми на великах покатаємося.

— Катайтеся, тільки до обіду не спізнюйтеся! – Наказала Наталя і поскаржилася на онуків. – Вихідний, тому й приїхали на дачу, бо велосипеди тут, а так адже не заженеш… а ми, пам’ятаєш, любили сюди приїжджати…

— Так-аа, Наталю, пам’ятаю, добре пам’ятаю, краса, – Олена сіла на старий диванчик, що на терасі, і мрійливо розкинула руки в боки. – Повітря яке, так і хочеться дихати і дихати… ой, що ж я розсілася, я ж гостинці привезла…

— Оленко, ну ти що, думаєш, ми тут голодні сидимо… я, навпаки, тобі частину заготовок хочу сплавити…

— Ти й так мене постачаєш, – з вдячністю сказала Олена, – я без дачі, наче з дачею живу.

Наталя зробила рукою широкий жест: – Для тебе не шкода!

Олена на знак подяки кивнула.

Десять років тому Олена розлучилася з чоловіком, абсолютно не очікуючи, що в житті на неї чекає такий підступ. Спочатку їй здавалося, що мине час і Вадим повернеться. Потім вона зрозуміла, що це неможливо, і вона вирішила, довести, що теж стане щасливою, що не залишиться одна. Але серце немов замкнулося, важко було знову закохатися і когось любити.

Вона навіть рідше стала зустрічатися з Наталею, вирішивши, що в сімейної подруги інші інтереси, ніж у неї. Це раніше вони обидві були заміжніми, а тепер – на різних сходинках стоять. Але Наталя, треба віддати їй належне, не збиралася віддалятися від подруги дитинства, і, навпаки, всіляко підтримувала Олену. Навіть намагалася знайти їй нареченого, але спроби виявилися безуспішними.

І тоді Наталка просто підбадьорювала Олену, нагадуючи, що в неї цілком підходяща робота, щоб зустріти нове щастя.

Олена працювала в музеї, проводила екскурсії, розповідаючи про мистецтво, про художників… загалом, її оточував світ прекрасного. Але ніколи вона не замислювалася над порадами Наталі, бо це була просто робота, яку вона любила.

— Ну, розповідай, – Наталя присіла поруч, – про що домовилися…

Олена загадково посміхалася. – Я тобі телефоном усе розповіла…

— Ну, так і телефоном…

— Ну, загалом, їду я… Марко на мене чекатиме, уже забронював номер у готелі…

— Ой, Оленко, невже це не сон?

— Це не сон, це правда, – Олена усміхається. – Відучора я у відпустці, квиток уже купила, поїду , але я постараюся не зловживати гостинністю Марко…

— Так ти в Белграді зупинишся?

— Так, Марко там живе.

— Оленко, як я рада! Це ж така рідкісна удача, зустріти такого чоловіка…

—- Так, Марко чудовий, цікавиться мистецтвом, і наша культура йому подобається… але це просто запрошення, розумієш, Наталко. Я не будую великих планів…

—Ну-ууу, Олено Прекрасна, став би мужик просто так запрошувати у свою країну, та ще й номер для тебе забронював…

— Номер гаразд, але не хочеться бути належною…

— Олено, та кинь ти, зрозуміло, що ти йому подобаєшся, і він точно зробить тобі серйозну пропозицію. А ти не здумай відмовитися.

— Можливо. – Олена хоче бути серйозною, але не виходить, усмішка так і залишилася на її миловидному обличчі.

— Подзвони, як приїдеш, та й узагалі надсилай хоча б повідомлення, а я буду за тебе кулачки тримати, як на іспиті, схоже, це твоє щастя…

Олена слухала подругу і згадувала, як уперше побачила Марко під час екскурсії. Він був дуже уважним туристом, і вслухався в кожне слово, до того ж непогано розмовляв українською.

Після екскурсії затримався і поставив безліч запитань. Високий брюнет, із сивиною на скронях, він був привабливий саме чоловічою красою і почуттям такту.

Він часто дякував Олені, і ніяк не хотів відпускати її, благо, що у неї була остання група того дня, і вона могла не поспішаючи розповісти йому про картини відомих художників, які його цікавили.

— Олено, дуже, дуже дякую, – сказав Марко, не відпускаючи її поглядом, від якого вона раптом зніяковіла.

І того ж дня, на знак подяки, Марко запросив її в ресторан. Вона розгубилася в першу хвилину, подумавши, а чи треба їй це, адже вона не знає людини. Але щире бажання туриста із Сербії надихнуло її, і вона погодилася.

Вони дуже багато говорили про українську культуру, і потім ще зустрілися, і знову багато говорили. Весь наступний тиждень був присвячений прогулянкам і музеям (на роботі їй навіть сказали: «Ти що, волонтерка… витрачаєш свій час на цього туриста, нехай навіть такого симпатичного). Олена промовчала. Вона жила одна, і цілком вистачало часу, щоб провести його в такій приємній компанії.

А Марко, і справді, був приємний у свої шістдесят чотири роки, і Олена могла годинами говорити з ним, навіть рада була, що він так щиро цікавиться її країною і Білою Церквою, в якій вона жила.

— Олено, я їду… хочу бачити тебе в Белграді…

— Ось як?! – Вона розсміялася. Це було несподівано, і вона не сприйняла всерйоз його пропозицію. Протягом півроку вони спілкувалися через інтернет, і нарешті, ближче до відпустки, вона погодилася на його пропозицію, розуміючи, що Марко налаштований цілком серйозно.

Свою нещодавню сварку з дочкою вона ніяк не пов’язувала з рішенням поїхати в гості. Єдине, в глибині душі була образа, і слова дочки залишилися в пам’яті. – Мамо, дозволь, ми з Максимом самі будемо виховувати свою дитину! – На підвищених тонах сказала Лера в їхню останню зустріч, коли ще не знала про поїздку.

— Вибачте, а хто ж вам не дає? – намагаючись бути стриманою, запитала Олена.

— Ти занадто багато дозволяєш йому, Микита став неслухняним… і це у вісім років…

— Лера, так я ж бабуся… невже я не можу звозити онука в парк, якщо він просить…

— А те, що в нього уроки не зроблені, тебе це не хвилює?

Того дня мати і дочка поговорили досить різко, і Лера категорично відмовилася привозити Микиту на вихідні. Здавалося б, просто непорозуміння, але в їхніх стосунках з’явилася тріщина.

Олена зітхнула, пригадавши і знайомство з Марко, і розбіжності з донькою…

— Як у тебе з Лерою? – запитала Наталя, ніби зрозуміла, про що думає подруга.

— Та так, розмовляємо, звісно… мені здається, я їм не потрібна…

— Потрібна, звісно, просто в них своя сім’я, хочеться все спробувати самим, – підказала Наталя.

— Ну, так вона спокійно сприйняла мій від’їзд, навіть побажала щастя… от тільки якого – незрозуміло, щастя – воно ж різне буває.

Подруги просиділи до самого вечора, поки Олена не згадала, що скоро піде електричка.

— Слухай, встигнути треба, – сказала Олена, збираючись. А то ж мені ще в дорогу треба зібрати речі.

— Провести тебе?

— Та що ти… не заблукаю. –

Вони обійнялися. – Ох, Оленко, добре, якщо все складеться і будеш ти в нас іноземкою, – сказала Наталя.

— Та ще невідомо.

— Ну, зрозуміло ж, що справа до цього йде…

Олена поверталася на станцію тією ж дорогою, і підійшовши до знайомої садиби, подумала, що, можливо, даремно відмовилася, щоб Наталя проводила її, раптом злий собака вискочить…

Антонівка також заманливо красувалася на гілках, за огорожею було тихо, начебто й немає жодного собаки. Але на лавці стояло дволітрове відерце з яблуками. Олена одразу зрозуміла: антонівка. І знову цей дражливий аромат, що так нагадує дитинство.

«Напевно, на продаж виставили, покупця чекають», – подумала Олена і постаралася пройти швидше, щоб залишитися непоміченою. А потім і зовсім додала крок, і зупинилася перепочити біля самої станції. – Чого я боюся,- подумала вона, – нічого ж не вкрала.

Вона знову обернулася і подивилася на дачні будиночки, що потопають в осінньому листі. Раптом щось затиснуло в грудях, якесь незрозуміле почуття нахлинуло, ніби чогось стало шкода. Вона відігнала ці думки і сказала собі: – Усе добре, я їду в Сербію.

Їй згадалося, як за молодості років вони з Наталею мріяли про закордоння, так хотілося виїхати, жити в іншому місці, зустрічаючи незабутні світанки.

Сербія зустріла Олену теплою погодою, ясним небом і золотистим листям. Марко зустрічав її і виглядав абсолютно щасливим. – Я так радий, так радий, – кілька разів повторив він, «обіймаючи» її поглядом.

— Ну, ось я і приїхала, – трохи хвилюючись, сказала Олена.

Марко був сам за кермом, і вони вирушили до готелю, де Олена мала зупинитися. – Я тобі все розповім про своє місто, – пообіцяв він, – але ти маєш відпочити… якщо буде твоє бажання, я хотів би бачити тебе ввечері.

Олена швидко погодилася, відчуваючи, що і він хвилюється. До того ж кожне слово йому доводилося підбирати ретельно, незважаючи на гідне знання української мови.

Олена залишилася одна в номері, підійшла до вікна, за яким добре проглядалася площа. – А що я хвилююся? – подумала вона. – Марко – вдівець, він цілком вільна людина, як і я… відпочивай, Олено! – сказала вона сама собі, ніби підбадьорюючи.

І вони відпочивали. Він чекав на неї внизу з тією ж привітною посмішкою, дивився їй в очі, милувався нею, багато говорив… коли починав говорити швидко, то плутав слова, і Олена терпляче допомагала йому, зокрема, цікавлячись і сербською мовою.

Іноді вони годинами могли гуляти містом, яке здалося Олені дуже різноманітним: то з розкішною архітектурою, а місцями – скромними багатоповерхівками. Музеї, парки, храми… Марко був радий показати гості своє місто.

Часто вони зупинялися в якійсь кав’ярні, і не поспішаючи, пили каву або обідали.

— Олено, моє серце чекає на тебе в моєму домі, ти маєш побачити, як я живу.

Олена знала, що Марко живе в одному з південних районів міста у власній квартирі, і він уже кілька днів поспіль нагадує про запрошення додому.

— Добре, обов’язково, погоджується Олена, – здогадуючись, що, скоріше за все, це буде наступна сходинка в їхніх стосунках. І вона зрозуміла, перебуваючи тиждень у Белграді, час би відповісти на запрошення.

А поки що вони пішли на місцевий ринок, і Олена занурювалася в атмосферу неймовірних запахів і колірної гами. Давно вона не бачила такого розмаїття фруктів, дбайливо вирощених працьовитими людьми.

Марко питав, щоб вона хотіла, і готовий був купити для неї найсмачніші плоди, а вона губилася в цьому фруктовому калейдоскопі, і, врешті-решт, він набрав цілий кошик, і вони вирушили до нього додому.

Трикімнатна квартира Марко була просторою, дві кімнати виходили на сонячний бік. Було досить тихо, доки він не відчинив вікно, і шум вулиці увірвався в кімнату. Скрізь було чисто, відчувалася якась бездоганна акуратність. Олені впала в око величезна шафа, повністю заставлена книжками. Вона потягнулася до неї, почала роздивлятися, поки Марко викладав фрукти. І раптом на очі попалася книжка в темній палітурці, а на ній чітко виділено ім’я автора: Тарас Шевченко. Олена посміхнулася, ніби їй послали звісточку з батьківщини. А потім вона побачила збірник поем Івана Франка, і не втрималася, дістала його і відкрила.

Це було дивно для неї самої, вона відкрила якраз на тій сторінці, де починалася саме її улюблена поема з дитинства. Колись давно Олена читала її… і ось тепер, тут, у домі в Марко, вона побачила цю книжку як вісточку чогось рідного і знайомого…

Вони пили каву, і час від часу Олена поглядала вікно. На столі стояв букет пишних троянд, які подарував Марко. Він багато говорив цього разу про те, що людина шукає свою половинку, і що Олена йому одразу сподобалася, і що в них багато спільного. А вона кивала у відповідь, розуміючи, до чого хилить Марко.

Так, він чудова, уважна, тактовна людина… і вона йому подобається… це без сумніву.

Він уже кілька разів запитав, чи змогла б вона змінити місто, країну, і вона ухильно відповідала, що не готова відповісти на це запитання. Вона сама не розуміла, що сталося, адже їй до цього дня все подобалося. І зараз подобається. Але щось там, усередині, підказувало, що не треба поспішати.

А Марко квапив. І вона розуміла, що треба дати відповідь.

За день до від’їзду вони сиділи в маленькому кафе. Тихо грала музика, повз, за вікном, немов пливло життя. Чуже життя.

— Марко, я тобі дуже вдячна, і якщо ти знову приїдеш до України, то я із задоволенням покажу тобі багато цікавих місць, я буду твоїм гідом… я буду твоїм другом…

— Але я б хотів, щоб ти була… – у його очах з’явилося передчуття відмови.

— Пробач, я не хочу дарувати марну надію… ти хороша людина, ти дуже хороша… але я не залишуся… розумієш… – тихо сказала Олена.

Його погляд згас, було помітно, що він усе зрозумів, але зовсім не хотів приймати цю реальність…

— Олено, можливо, для твого серця треба ще час…

— Ні, Марко, часу достатньо… пробач… мені шкода…

— О-о-о, а як мені шкода, дуже-дуже шкода…

Він проводжав її і намагався усміхатися, навіть намагався жартувати. А потім, коли їй уже треба було йти на рейс, знову повторив: – Шкода, шкода, дуже шкода…

Вона вже сиділа в літаку і дивилася на будівлю аеропорту. Десь там залишився Марко – людина, яка не її половинка.

Лайнер рушив із місця, вирулив на злітну смугу і невдовзі відірвався від землі. Олена втиснулася в крісло, прикрила очі, згадуючи теплоту зустрічі, прогулянки й ті затишні місця, в яких вона була.

— Додому, – подумала вона, – я повертаюся додому. Наталка, звісно, буде бурчати, може навіть сварити мене… але по-іншому не можу.

Навіть сіре українське небо не розчарувало її. А коли повернулася у своє містечко, то серце ще більше зраділо. За цей час змінилося лише те, що дерева майже повністю стали жовто-червоними, та листя під ногами побільшало. І знову диво: знову сонце. Вона подивилася на небо: «Ну що, зустрічаєш мене?» – запитала вона з усмішкою.

Дивно все це, думала Олена, – був час, коли вони з Наталкою мріяли виїхати звідси куди-небудь за кордон. Вони жили цією мрією, навіть обмірковували план поїздки… але так і не поїхали. Вийшли заміж, зʼявилися діти, прив’язалися до роботи, до дому. І ось зараз, коли давня мрія майже здійснилася, Олена повернулася додому.

Лера, почувши її голос телефоном, обіцяла одразу приїхати. – Мамо, чи ти відпочивати будеш після дороги?

— Ні-ні, приїжджай, якщо хочеш.

Донька приїхала з онуком буквально за годину. Мовчки обійнялися.

— Ну ось я і повернулася.

— Я зрозуміла, – сказала Лера, – чесно сказати, я рада. Справді, рада. Ти поїхала, а я подумала, що залишишся так далеко… мам, прости, я тобі багато наговорила минулого разу…

— Ні, Лера, це ти мені вибач. Ти маєш рацію, це ваш син, і я не повинна втручатися. І це навіть добре, що ви з Максимом так відповідально ставитеся до виховання Микити.

А сам Микита, тим часом, після обіймів із бабусею, шелестів упаковками, вивчаючи подарунки.

— Мамо, все одно я не повинна була так говорити. Приїжджай до нас, коли захочеш, і Микиту будемо привозити до тебе… – Лера сиділа поруч і знову обійняла Олену. – Ти до тітки Наталі поїдеш?

— Так, напевно, завтра, просто трохи розберу тут…

— Я минулого тижня приїжджала, всі твої квіти полила і трохи провітрювала.

— Спасибі, донечко.

Вона вийшла на перон. Здалося, що накрапає дощик. Зовсім невеликий. «Нічого, не цукрова» – подумала Олена і пішла знайомою дорогою. Наталя вже знала, що Олена приїхала, але телефоном вони толком не поговорили.

І тепер вона йшла вздовж дачних парканів, які, здавалося, тягнуться нескінченно. І знову те саме повітря, тільки терпкіше, з яскравим запахом осіннього листя і трави. Саме восени запахи такі яскраві – Олена це вже давно помітила.

Вона побачила знайому лавку, той самий будинок. І також гілки все тієї ж яблуні над парканом. Тільки плодів майже не залишилося, хіба що на самому верху. Вона зупинилася. «Цікаво, поїхали господарі, чи ще ні», – подумала Олена.

Було тихо. Навіть собаки не було чути.

Вона пішла далі. І незабаром, звернувши на іншу вуличку, порівнялася з будинком Наталки. На подвір’ї чоловік Наталі, Анатолій, копався з мотором своєї улюбленої машини.

— Оленка! Чи ти це, приїхала! А чого не сказала, я б зустрів… таку сумку від самої станції несла.

— Толя, я з відпочиваючи ішла, тож усе нормально, не хотілося тебе відволікати.

— Наталка! – Закричав господар. – Глянь, хто приїхав!

Наталя в легкій футболці та спортивних штанях вискочила на веранду.

— Олено… ну що ж ти… сказала б, зустріли.

— Та годі, не так уже й важко.

Вони увійшли на простору кухню, яка була ще й вітальнею, і сіли біля вікна.

— Ну ось, повернулася, – сказала Олена, – не вийшло з мене іноземки…

— Олено, скажи… він образив тебе…

— Що ти! Марко – чудовий… він дуже гарний, це я… мабуть, уже не приживуся… увесь час згадувала дім, доньку, онука. Тебе з Толиком згадувала і… яблука.

— Які яблука? – здивувалася Наталка. – У Сербії чи що, яблук немає?

— Є. Там, як у Греції – все є. Я наші яблука згадувала… загалом, гаразд, досить про це.

Потім прийшов Толик і, підморгнувши Наталії, запитав: – Може, нашої наливочки? Посидимо…

— Гаразд, давай уже, – погодилася Наталя.

Восени вечір настає швидше, сонце, якщо й вигляне, то вже не так гріє, як улітку. Олена, щоб на застала ніч, зібралася заздалегідь.

— Ну я піду, пора мені.

— Олено, там тобі належить… заготовки деякі, ми їх потім на машині тобі доставимо, – пообіцяла Наталя.

— Ось ще через мене турбуватися…

— А що турбуватися? У нас цього добра вистачить, поділимося, до того ж огірки ми з тобою разом солили, ти мені допомагала…

— Гаразд, Наталко, спасибі.

Вона одягла куртку, в якій була минулого разу, і також бадьоро пішла протоптаною стежкою.

Незважаючи на осінні барви, настрій у неї був на підйомі. Вона як дівчисько квапливо йшла, поглядаючи на дачні будиночки, деякі з яких уже попрощалися з господарями до наступної весни.

І раптом зупинилася, з досадою подумавши, що пізно звернула увагу на знайому садибу. Там, на лавці, сидів господар дачі. Чомусь вона відразу вирішила, що це і є господар. Його світла кепка злегка зсунута на лоб, перекинувши ногу на ногу, він дивився на неї, немов вивчаючи. Поруч стояло п’ятилітрове відро стиглих яблук.

— Упізнав за курткою і за зачіскою, – сказав він їй, ніби старій знайомій.

— Що, собаку спустите? – обережно запитала Олена.

Він розсміявся. – Та мій Рекс – найдобріший пес.

— Ну так, досі його гавкіт у вухах стоїть. – Сказала Олена й одразу почула, як гавкнув хазяйський охоронець, залишаючись за огорожею.

— Рексе, свої! – Крикнув чоловік.

— Не бійся, хвіртка зачинена і Рекс на прив’язі, – чоловік підсунувся, – присядь краще.

Олена, перебуваючи в якомусь відчайдушному настрої, що притаманний був іще в молодості, можна сказати, майже забуте почуття сміливості охопило її, тож, не чекаючи на повторне запрошення, присіла поруч.

— А я тебе ще вранці помітив, але не встиг яблук набрати… ну, думаю, зачекаю, ввечері точно має на електричку піти… дача тут?

— Ні-ні, я до подруги приїжджала.

— І минулого разу до подруги? – запитав він.

— Треба ж запам’ятав!

— Куртка та сама, джинси, сумка і кросівки… пам’ятається, побігла тоді, тільки п’яти виблискували.

Тепер розсміялася Олена. – Якщо я була в кросівках, то як п’яти розгледів?

— Так це до слова, – пожартував я.

Чоловік був, мабуть, не набагато старший за Олену. Невисокий, з м’якими рисами обличчя і очима, що нагадують колір неба.

— Копаюся собі в городі,- почав він, – і раптом бачу: рука тягнеться до яблука… і тут Рекс рвонув до хвіртки… я за ним. Вийшов, дивлюся, тікає… яблуко так і не зірвала. Хотів пригостити, але хіба наздоженеш, до того ж я того дня зі сходів упав, ногу забив, навіть накульгував, тож усе одно не наздогнав би… коротше, пригостити хотів.

— А я ваші яблука спочатку почула за запахом, потім побачила. У батьків тут раніше дача була, потім продали…

— А давно?

— Давно, в дитинстві, мені років тринадцять було, майже на все літо приїжджали, тут багато дітей було.

— Цікаво, я теж сюди приїжджав, це ж дача батьків. Пам’ятається, збиралися натовпом і йшли на узлісся, там багаття палили, картоплю пекли…

Олена повернулася до нього різко. – І ми теж! Я пам’ятаю, нас багато було, щовечора збиралися, а ще на ставок купатися ходили…

— Так це в якому році було? – запитав чоловік.

— Десь у вісімдесятих, може вісімдесят третій – вісімдесят п’ятий…

— Ну так і я в той час приїжджав, тільки старший за тебе був, у вісімдесят третьому мені вже шістнадцять було, – він подивився на неї, – слухай, а може, ми навіть знали одне одного, хоча там багато дітлахів було…

— Може, і знали, давно це було…

Він поправив кепку, випрямив спину і подав їй руку: – Андрій Васильович. Можна Андрій.

Вона подала у відповідь руку: – Олена Євгенівна. Можна Олена.

— Ну, що, Олено, ось твої яблука.

— Стільки багато?

— Допоможу донести до станції. А хочеш, вижену машину і довезу до міста.

— Не обов’язково, та й пізно вже.

— Ну якщо ще є час, зазирни, покажу тобі свою красуню. У сенсі яблуню.

Вони увійшли на садибу. – Будинок я відремонтував, тут гараж поставив, тож живу…

— А це що? – запитала вона

—Це зварювальний апарат, у господарстві знадобиться, мене вже тут знають, по весні кличуть. А взагалі я – пенсіонер… так-так, не дивись так здивовано… відслужив рятівником, але моє теперішнє скромне звання – пенсіонер, цілком влаштовує…, – він показав рукою навколо, – ось тут… повітря тут…

— Дуже навіть розумію, – сказала Олена.

У куточку саду вона побачила мольберт. – А це навіщо? – вони підійшли ближче, і Олена побачила майже завершену картину, на якій якраз було дерево антонівки.

— Ну, як сказати, просить душа олівця, – розсміявся господар, – так, бавлюся… до речі, не запитав, чим займаєшся.

— У музеї працюю, екскурсовод.

— У-у-ууу, – чоловік одразу спробував сховати малюнок, – боюся, мої художні прагнення не витримають жодної критики.

— Та облиш ти, що за скромність? Дуже навіть гарний малюнок. – Вона побачила ще папку, і на очі попалися начерки картини, на якій було море… – Ой, ну це взагалі чудово…

— Та це так, невелике захоплення і спогади про море…

— Ну і чого соромитися? Дуже навіть симпатично.

— Можливо…

— От не треба, – сказала Олена.

Він пішов проводити її, і ніс відро з яблуками.

— Слухай, а може в пакет перекласти? – запитала Олена.

— Як тобі буде зручно. Але май на увазі: відра мені не шкода.

Усю дорогу вони розмовляли, перескакуючи, часом, з одного на інше, і не помітили, як підійшли до станції.

—- Ні, ну цікаво все-таки, як у житті буває, – дивувався господар дачі, – напевно, ми зустрічалися, можливо, були знайомі, а потім на стільки років життя розкидало, а тепер зустрілися…

— І як зустрілися? Завдяки антонівці, – сказала Олена. – І до речі, у мене навіть дві чорно-білі фотографії є, де нас ціла юрба, тато сфотографував, може, і ти на тій фотографії…

— Цікаво було б поглянути…

Вони зупинилися. Уже показалася електричка, кілька секунд і Олена поїде. – Слухай, Андрію Васильовичу, а ти приїжджай до мене, заодно відерце поверну, фотографії покажу.

— Якщо кличеш.. приїду.

— Я ще тиждень у відпустці буду…. ой, електричка…

— Телефон! – Крикнув він. – Диктуй телефон… і мій запиши… скинеш адресу… я приїду…

 

Наступного дня вона встала рано. Не спалося. Почала прибиратися, хоча й так було чисто. І чомусь усміхалася, згадуючи зустріч із господарем дачі.

Потім пішла на кухню, де стояло відерце з антонівкою, дражнивши своїм ароматом. Вона розрізала одне яблуко навпіл, сіла й задумалася. Узяла одну половинку, покрутила її в руках: – Як усе просто, – подумала вона і відклала половинку вбік, – і як усе складно.

Дивлячись на розрізане яблуко, вона згадала Марко. – Нехай тобі зустрінеться твоя половинка, – подумала вона.

Вона згадала, як півроку спілкувалася по інтернету з Марко, і все-таки не змогла стати його половинкою. І ось зустріла самотнього дачника, який залишив квартиру синові й живе на дачі, вирощуючи антонівку… але чомусь він виявився таким зрозумілим і якимось рідним…

Олена відчинила холодильник, дістала продукти: – Я тобі, Андрію Васильовичу, спечу дуже смачний пиріг, – сказала вона, згадавши їхню зустріч і його повідомлення на телефон.

Вона не могла передбачити, як буде далі, але відчувала, що будуть зміни в її житті. Приємні зміни.

Така ось «антонівка» вийшла.