Минулого тижня мама приходила до мене, сиділа сумна, а коли чоловік із дитиною пішли надвір, то зважилася на розмову, запитала, чи я не прийму її, якщо раптом що, я посміялася, чи не розлучатись зібралися на старості років, виявилося, що чоловік показав їй свіжі документи, які йому доставили, це був заповіт чи дарча, вона не зрозуміла, вітчим вибачився за те, що залишає її без дому, але квартиру він віддає своєму рідному синові

Мама на пенсії, разом із чоловіком понад 30 років. Він нам не рідний батько, мати прийшла жити до нього з маленькими дітьми. Ми з братом уже виросли, маємо свої сім’ї. З вітчимом ми прожили все своє дитинство і вважали його батьком. У нього також є син, нашого віку.

Вони ніколи не зустрічалися з того часу, як розлучилися з його матір’ю. Нашій мамі 60 років, а вітчим на 12 років її старше. Зрозуміло, що вік, та й ходить уже важко. Мама доглядає його. Живуть добре, завжди радилися, разом ухвалювали рішення.

Так було й досі. Остання, дуже серйозна справа, він зробив все без нас. Свою квартиру, де все зроблено руками нашої мами, він заповів своєму синові. Минулого тижня мама приходила до мене, сиділа сумна, а коли чоловік із дитиною пішли надвір, то зважилася на розмову.

Запитала, чи я не прийму її, якщо раптом що. Я посміялася, чи не розлучатись зібралися на старості років? Виявилося, що чоловік показав їй свіжі документи, які йому доставили. Це був заповіт чи дарча, вона не зрозуміла. Вітчим вибачився за те, що залишає її без дому, але квартиру він віддає своєму рідному синові.

Звичайно, без даху над головою вона не залишиться – і я, і брат чудово ладнаємо з мамою і дуже її любимо. Дивує інше – мама вважає, що її зрадили. Вона й подумати не могла, що так вийде. Прожити більше 30 років разом, все ділити та отримати такий удар.

Я теж вважаю цю квартиру рідною домівкою. Там ми жили з раннього дитинства. Мені й на думку не могло спасти, що вітчим пам’ятає про того сина. Де він зараз? Що за людина? Може, він забезпечений, і йому задарма не потрібна ця двокімнатна квартира, вітчим завжди тільки нас вважав своїми дітьми.

Брат сприйняв цю новину теж з великим подивом. Але якщо я змирилася, він переконує маму піти до суду, відстоювати свої права. Хіба можна щось зробити? І як старенькому вітчиму сказати, що він не правий? Може, це старече, якась вина на душі, ось він і придумав дурощі? Не знаю, як вчинити — і маму шкода, і на вітчима образа з’явилася.