— На кухні має бути одна господиня — я. А ви зі свого кутка зайвий раз не виходьте, не плутайтеся під ногами і на очі не потрапляйте. Їжу я вам буду в кімнату приносити. — І приносить… — плакала Таїсія. — Приносить у мисці, наче собаці якійсь, іноді навіть миска та немита як слід

— Доброго ранку, дівчата! Як спалося-ночувалося? — щоранку, заходячи до лікарняної палати, запитував лікар Ігор Сергійович.

Чоловік він був приємний, середніх літ, із тих фахівців, які одним своїм виглядом і добрим словом лікують краще за будь-які мікстури. А «дівчата» — четверо жінок, яким уже давно перевалило за шістдесят, а кому й за сімдесят – усміхалися йому у відповідь і дружно віталися.

Тільки Таїсія усміхалася вкрай рідко.

Їй шістдесят вісім — наче ще й не старість, а так, поважний вік, але в очах оселилася така туга, що й дивитися було боляче. Син провідав її лише двічі, а вже тиждень — ані дзвінка, ані звісточки.

У лікарні дні тягнуться довго, як осіння мряка. Кожна жінка зі своєю бідою, зі своїми болячками. А що робити, коли вільного часу вдосталь? Звісно, розмовляти, ділитися і радістю, і горем, щоб хоч трохи відігріти душу.

Якраз два дні тому до них підселили нову пацієнтку — шістдесятидворічну Людмилу, жінку надзвичайно товариську й лагідну.

— Добридень усім! Я Люда, будемо кукувати разом найближчим часом, — сказала вона з порога і з теплою усмішкою обвела всіх поглядом.

Жінки познайомилися. Таїсія лише тихо назвала своє ім’я і знову відвернулася до вікна. Людмила два дні спостерігала за нею, а потім не витримала:

— Тасю, я ось дивлюся на вас і серце крається — така печаль вас не полишає. Може, трапилося що? Чи хвороба така тяжка, чи вдома негаразди? Ви б відкрили серденько, поговорили з нами. Ось побачите, на сповіді завжди легше стає. А так лежати й зітхати — то діла не буде, так і одужання забариться.

Таїсія важко зітхнула і ледь чутно промовила:

— Та навіщо вам мої біди? Не гоже свої турботи на чужі плечі перекладати. Нехай уже буде, як буде.

— Ой, не кажіть так! Ми ж тут усі з досвідом, стільки всього за життя перебачили. Може, щось і порадимо, правда, дівчата? — звернулася Люда до палати, і всі одностайно її підтримали.

Коли до Людмили прийшла донька, принесла фруктів та солодощів, у палаті наче сонечко зійшло. Дівчина була красунею, а головне — такою доброю, що, здавалося, вона вся світиться зсередини.

— Доброго дня усім! — весело привітала вона маминих сусідок. — Ого, та у вас тут ціле жіноче товариство! Мамусю, бачу, ти не сумуєш, ти ж у мене така щебетуха.

Коли донька пішла, жінки в один голос почали хвалити:

— Яка ж вона у тебе світла, справжня розрада!

— Так, вона в мене така, — усміхнулася Людмила. — І зять такий самий — з гумором, хазяйновитий. Знайшли одне одного, живуть душа в душу, двох козаків-синочків виховують.

Люда пригостила Таїсію фруктами й цукерками, бо на її тумбочці було порожньо, поставила пляшечку води.

— Пригощайся, Тасю, і давай уже на «ти». Ми ж тепер в одному човні, вважай — рідні люди.

Людмила аж ніяк не очікувала, що від цих простих слів Таїсія раптом закриє обличчя руками і гірко заридає. Люда мерщій відкоркувала воду:

— На, випий ковточок, заспокойся. Все минеться, все буде добре.

Таїсія трохи відійшла, витерла сльози й тихо подякувала.

— Спасибі тобі, Людочко. Давай на «ти», мені так і справді краще, ніби хтось близький поруч з’явився.

Поступово Людмила змогла розговорити жінку. Коли ж зайшла мова про дітей, Таїсія знову знітилася, а потім почала свою розповідь, яку всі слухали, затамувавши подих.

— Маю я одного сина, невістку та онука. І це зараз мій найбільший біль…

Виявилося, що якось син із невісткою прийшли до неї з «привабливою» пропозицією: продати її двокімнатну квартиру. У них теж була двокімнатна, але їм хотілося простору, сучасного комфорту.

— Казали мені: «Мамо, продамо і вашу, і нашу квартиру, купимо в новобудові величезну, з панорамними вікнами, вбудованою кухнею. Будете жити з нами, на старість не будете самотня, разом і веселіше, і зручніше», — згадувала Таїсія.

Вона трохи помовчала, ковтаючи клубок у горлі.

— Обоє так гарно описували те майбутнє життя… І онуку окрема кімната, і мені свій куточок. Я й погодилася. Хіба ж ми не для дітей живемо? Хотілося, щоб їм було добре. Продали все, доклали ще їхні заощадження. Квартиру купили — розкішну, світлу, вікна до самої підлоги. Але коли я побачила той «куточок», який мені виділили, то серце впало.

Невістка одразу поставила крапку:

— На кухні має бути одна господиня — я. А ви зі свого кутка зайвий раз не виходьте, не плутайтеся під ногами і на очі не потрапляйте. Їжу я вам буду в кімнату приносити.

— І приносить… — плакала Таїсія. — Приносить у мисці, наче собаці якійсь, іноді навіть миска та немита як слід. Я одного разу не витримала, кажу: «Я ж людина, хочу з вами за столом посидіти, поговорити».

А вона просто розвернулася і пішла. Вони мене не чують. Син мовчить, для нього слово дружини — то закон.

Отак воно буває: як тільки сини одружуються, то про матір і забувають, стають на сторону жінки. Принаймні у мене так сталося. От серце й не витримало, опинилася я тут. А як повертатися в ту золоту клітку — і не знаю.

У палаті запала важка тиша. Потім Людмила обняла Таїсію:

— Не плач, рідна, щось придумаємо.

Жінки почали гомоніти, згадувати різні життєві випадки, а під вечір Люда рішуче мовила:

— Слухай мене, Тасю. Я тут подумала і ось що вирішила. Мені донька теж пропонувала після смерті мого чоловіка квартиру продати і до них у котедж перебратися. Переживали, що мені одній сумно буде. Але я відмовилася. Своя стріха над головою — то найперше діло.

Посумувала, звісно, за господарем своїм, діти часто приїздили, онук ночувати лишався. А згодом час підлікував. Тепер я вже не так гостро ту самотність відчуваю.

Знаєш, мене подруга в хор покликала співати. Я спершу відмовлялася — мовляв, яка з мене артистка? А вона каже, що там усі такі, але як затягнемо разом — то стіни дрижать, така краса! Я пішла, спробувала — і так мені на душі затишно стало. Ми й виступаємо, і на гастролі їздимо.

У нас там трьом жінкам уже далеко за сімдесят, а вони такі дзиґи!

Тож слухай: як тільки тебе випишуть, збирай свої лахи і чекай мого дзвінка. Моя донька перевезе тебе до мене. Житимемо разом, місця вистачить. І в хор тебе запишемо, будемо вдвох співати. Згодна?

Людмила напружено чекала відповіді, а Таїсія тільки розгублено озиралася на сусідок по палаті.

А ті дружно закивали: «Погоджуйся, Тасю, не вагайся!»

А Наталя, ще одна пацієнтка, теж свою історію вставила:

— І правильно! Коли мій син одружився, ми спочатку разом жили. Ох і наслухалася я… Молоді — то сваряться, то миряться, а мені в двокімнатній квартирі куди подітися? Син теж хотів усе продати й будинок великий купити.

Але я сказала: «Ні, дітки, живіть собі самі, а я у своєму гніздечку буду». Допомогла їм грошима на будинок, і тепер спокій маю. Приїду в гості, погостюю — і додому, до своєї тиші.

Усі в палаті похвалили Наталю за мудрість. Таїсія, послухавши жінок, раптом витерла очі й усміхнулася:

— І справді, дівчата… як добре, що доля нас звела. Людочко, ти мені до душі припала. Зважуся я на твою пропозицію. Втрачати мені нічого, а знайти таку подругу — то великий дарунок.

Минуло кілька років. Людмила з Таїсією тепер як рідні сестри. Співають у хорі, господарюють разом, допомагають одна одній. Рідні Люди теж прийняли Таїсію як свою, навіть онуки називають її другою бабусею.

Таїсія дуже цінує цей несподіваний спокій і нову родину. А син із невісткою так і не дзвонять. Пішла мати з їхнього життя — то їм і байдуже. Тільки ж вони забули про одну важливу річ: життя — то як луна, що пошлеш, те й повернеться. Рано чи пізно закон бумеранга спрацює і в їхній хаті.

Дякуємо пані Таїсії, що поділилася з нами цією повчально розповіддю. І як би не хотілося допомогти дітям, про власну опору в житті забувати не можна, бо старість не любить чужих порогів.

А чи траплялися у вашому житті такі зустрічі, які повністю змінювали долю, коли зовсім чужа людина ставала ріднішою за кровну дитину? Поділіться життєвим досвідом.