— На лижі поїхали, у гори. Потім ще на якісь водоспади збиралися в Карпати, — зітхає жінка. — І так постійно. Щойно в них гроші заводяться чи з’являється можливість взяти кілька днів вихідних — вони раз, і вже в дорозі. Жодних турбот про завтрашній день, хоча заробляють обоє — дай Боже кожному

— Я просто дивуюся: у шлюбі шість років, дітей немає, ні гривні не відкладено, а живуть так, наче в них мільйони на рахунках, — бідкається подрузі Ірина Олександрівна.

— А що, знову кудись чкурнули? Куди цього разу? — цікавиться приятелька.

— На лижі поїхали, у гори. Потім ще на якісь водоспади збиралися в Карпати, — зітхає жінка. — І так постійно. Щойно в них гроші заводяться чи з’являється можливість взяти кілька днів вихідних — вони раз, і вже в дорозі.

Жодних турбот про завтрашній день, хоча заробляють обоє — дай Боже кожному. Люди з набагато меншими статками і квартири купують, і на «чорний день» складають.

Ірині Олександрівні 56 років, чоловік на рік старший. Живуть вони у трикімнатній квартирі в Києві.

У цій квартирі є частка їхньої дорослої доньки Аліни, якій зараз 31. Шість років тому Аліна вийшла заміж. У зятя теж є батьки і своя частка в їхній двокімнатній.

Коли донька збиралася заміж, батьки переживали: все ж таки лише 25 років, зараз як засяде вдома з дитиною, а в неї тільки-тільки кар’єра почала вгору йти. А треба ж і на своє житло назбирати.

З батьками молода сім’я жити відмовилася навідріз.

Тоді, щоб допомогти дітям, Ірина Олександрівна з чоловіком віддали їм ключі від однокімнатної квартири, де колись жила бабуся. Не переоформлювали, але дозволили жити, скільки треба.

Аліна з чоловіком щиро подякували, облаштувалися в тій скромній однокімнатній й одразу попередили: дітлахів вони поки не збираються, треба, мовляв, на ноги стати, реалізуватися в професії.

— І як вони живуть? — продовжує Ірина Олександрівна. — Зять — начальник відділу з хорошою зарплатою, Аліну нещодавно заступницею директора призначили. А в них — ані копійки за душею.

Якщо раніше ми боялися, що вони нзаведуть дитину і в них усе зупиниться, то зараз уже думаємо — чи встигнуть вони взагалі стати батьками вчасно?

Донька з зятем продали машину, що була в чоловіка до шлюбу, взяли в кредит нове авто й мандрують, витрачаючи на поїздки майже все, що заробляють.

За ці шість років тих мандрів було — не злічити.

То вони на Драгобраті, то на Синевирі, то за кордон летять, то мчать десь у степ дивитися, як рідкісні квіти цвітуть, то блукають руїнами старих замків десь на Заході.

— Це ж і пальне, і машину обслуговувати треба, і готелі оплачувати, — обурюється мати. — Куди не можна доїхати авто — купують квитки на потяг, і теж не з дешевих. Їдуть із комфортом, ночують у гарних місцях, обідають у ресторанах… Я ось сиджу й мрію, щоб після пенсії мене з роботи не попросили, бо хочеться хоч щось відкласти, забезпечити себе. А вони… ех!

Жінка розстроєно махає рукою.

Вони з чоловіком вже і злитися втомилися.

У бабусину квартиру за шість років нічого до пуття не купили, ремонт не оновили. Щоправда, одягаються гарно й на їжі теж не економлять.

— Мамо, тату, ви просто не розумієте, — каже Аліна, коли батьки починають чергову лекцію про ощадливість. — У світі стільки всього цікавого! Стільки вражень і живих емоцій можна отримати зараз. А ви пропонуєте нам осісти в чотирьох стінах і складати гроші в коробочку? Ні, ми про таке не мріємо.

— І добре б монетизували це захоплення, — бідкається Ірина Олександрівна. — Люди блоги ведуть, на рекламі заробляють. А ці — ні, вони їздять для душі. А за тією самою душею — порожньо.

І дітей, схоже, взагалі не планують. Дитина — це ж прив’язка до дому, з нею так не поскачеш.

Але як можна все життя жити в бабусиній «хрущовці»?

— Нам не тісно, — відповідає донька. — І в побуті нам нічого особливого не треба. Навіщо мені дивитися на новий диван, якщо я можу дивитися на світ? Квартири своєї немає? Ну то й що?

Мамо, тату, вибачте, звісно, що я про таке… але це життя. Ви ж не збираєтеся жити вічно? Ні ви, ні свати з собою нічого «туди» не заберете, то навіщо нам накопичувати ці бетонні коробки?

Ці слова боляче вразили Ірину Олександрівну.

Ніби донька вже натякає, що батькам пора звільняти місце, а вона тоді спадок продасть і ще кудись махне. Вона розуміє, що Аліна мала на увазі інше, але все одно гірко.

Колись вони з чоловіком так раділи тій квартирі — думали, дітям допоможуть, а на старість матимуть собі якусь копійчину, якщо здаватимуть її в оренду.

Щоб не впасти доньці на шию. А виходить, що діти там живуть і з’їжджати не збираються, бо власного нічого не купують.

— Як бути? Скажи прямо: час звільняти квартиру. Поясни, що ви на неї розраховували, — радить подруга.

Ірина Олександрівна тільки хитає головою.

Діти, звісно, без проблем винаймуть інше житло, але це не зробить їх серйознішими. До того ж донька може образитися, а вона ж єдина… Псувати стосунки страшно.

— Та й не зовсім це було б справедливо, — вважає жінка. — У Аліни ж частка в нашій квартирі. Вона нічого не вимагає, але ми з чоловіком почуваємося якось ніяково.

Зрозуміти одне одного старшому та молодшому поколінню стає дедалі важче.

Свати, як і батьки Аліни, все життя збирали: на «чорний день», на освіту, на випадок хвороби.

Звісно, теж відпочивали, возили доньку на море, на екскурсії. Але ті поїздки були святом, подією, яку чекали й пам’ятали роками.

А донька зараз дивиться на фото зі своїх мандрівок і не одразу згадує, де це було. Бо надто багато всього.

Живе в дорозі, з захватом розповідає, що бачила, а за хвилину вже починає планувати наступний маршрут. Завтрашній день? Буде завтра — тоді й подумаємо.

Кожен тримається за свою правду: хтось — за фундамент і впевненість у майбутньому, а хтось — за вітер у волоссі та спогади, які не згорять і не знеціняться.

А як ви гадаєте, чи справді ми стали занадто тривожними, намагаючись забезпечити себе на десять років наперед, чи це сучасна молодь занадто легковажна, забуваючи про «тил»? Чи доводилося вам колись так само розходитися у поглядах на життя зі своїми дітьми?