На наступний ранок село вибухнуло плітками. Немов грім серед ясного неба прокотився слух: Орест відвіз Ліду на луг і позбавив її дівочої честі. А вона, бідолашна, повернулася додому за північ у розгублених почуттях і зі сльозами на очах усе розповіла батькам

Під безкраїм небом, у селі, що потопало в зелені садів та шепоті колосся, жила-була легенда. Легенда про кохання, таке яскраве й чисте, що навіть через десятиліття старожили, згадуючи його, тихо зітхали і відводили очі, ховаючи сльозу, що навернулася.

Це була історія Ореста та Орисі. Їхні імена були немов із гарної старовинної пісні, а самі вони здавалися спустилися з небес: він – високий, із поглядом ясним і твердим, вона – тендітна, з косами кольору стиглої пшениці й бездонними очима, у яких тонули всі хлопці округи.

Вони виросли разом, і їхні душі зрослися невидимими нитками. Разом бігали на річку купатися, разом ховалися від дощу під крислатим дубом на краю села, разом, тримаючись за руки, пішли до першого класу.

Їхнє кохання було не хворобливою юнацькою пристрастю, а чимось набагато більшим – глибоким, непорушним почуттям, яке всі навколо сприймали як належне, як схід сонця.

Вони були двома половинками одного цілого.

Після школи вони, не роздумуючи, подали документи до того ж коледжу в сусідньому містечку. Світ за межами села був величезний і цікавий, але їхній маленький всесвіт як і раніше обертався навколо одне одного.

Вони мріяли, будували плани, і найголовнішим із них було весілля.

Повернувшись після першого курсу на літні канікули, вони вже бачили себе чоловіком і дружиною. Але доля внесла жорстоку поправку.

Незадовго до їхнього повернення від Орисі пішов батько.

Горе скувало їхній дім крижаним панциром. Мати, змарніла й посіріла від болю, взяла доньку за руку й тихо, але незаперечно сказала: «Рік, доню. Рік жалоби. Не можна справляти весілля в рік втрати. Погана прикмета».

Вони не засмутилися. Рік? Що значить рік, коли попереду ціле життя?

Молоді люди були абсолютно впевнені у своєму почутті, і ця впевненість зігрівала їх, як найгарячіше літнє сонце.

Але вони не врахували одного – чужих, чорних, всепоглинаючих заздрощів.

Через дві хати від Ореста жила Ліда. Вона теж кохала його. Кохала мовчки, люто, із тієї самої шкільної парти, але в її душі це світле почуття спотворилося, перетворившись на токсичну, задушливу одержимість.

Вона бачила, як він дивиться на Орисю, і цей погляд, сповнений обожнювання, пропалював її душу наскрізь. Вона розуміла, що ніколи, за жодних обставин, не зможе посісти місце в його серці. І ця думка звела її з розуму.

У її голові, подібно до отруйного павука, почало зріти підступництво, вишиковуючись у бездоганний, жахливий план.

Ближче до вечора, коли сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо у багряні тони, Орест із батьком закидали на сінник запашне, пахнуче медом і сонцем сіно.

Ліда, причепурившись і вдавши, що захекалася від бігу, підійшла до батька Ореста, Михайла Петровича.

«Дядьку Михайле! – голос її дзвенів фальшивою тривогою. – Лихо в нас! У Заріччі тітка моя дуже заслабла, температура, кашель. Лежить, бідолашна, вже третю добу. Мама просила, благала… У вас коні з возом запряжені. Не відмовте, звозіть мене? Борсучий жир їй відвезти треба, він їй завжди допомагає. Виручіть!»

Михайло Петрович, чоловік простий і добрий, навіть не запідозрив каверзи.

«Та чого там, чому не допомогти! – махнув він рукою. – Оресте! Спускайся! Справа є!»

Дорога до сусіднього села була недовгою, але назад їх застали сутінки. І ось, при перетині старого, скрипучого містка через нешироку, але підступно-мулисту річечку, колесо воза з’їхало з дощатого настилу.

Візок нахилився, коняка занепокоєно захекала. Орест миттєво зістрибнув, Ліда – за ним.

Він, напружуючи всі сили, намагався підняти важезний візок. Ліда ж лише вдавала, що допомагає, її тонкі руки лише ковзали по грубій деревині, тоді як її розум гарячково працював: вона навмисно затягувала час, дожидаючись, коли зовсім стемніє, коли їхнє повернення стане поміченим й обговореним.

Вона ловила кожен звук, сподіваючись на свідків своєї брехні.

І вони знайшлися. Рибалка, який проїжджав на возi, бачив, як вони удвох пораються біля візка в сутінках. Цього було достатньо.

Коли вони, нарешті, вибралися і Орест, втомлений і злий на цю невдачу, привіз Ліду додому, на подвір’ї їх чекав батько. Він стояв під старою березою, що росла біля хвіртки, і обличчя його було серйозним.

«Сину, що так довго? Я вже захвилювався. Годину вже тут стою».

«Колесо застрягло, ледве витягли, болото там», – коротко кинув Орест, навіть не дивлячись на Ліду.

Він не бачив, як на її обличчі промайнула тріумфуюча посмішка. Її план спрацював.

На наступний ранок село вибухнуло плітками. Немов грім серед ясного неба прокотився слух: Орест відвіз Ліду на луг і позбавив її дівочої честі. А вона, бідолашна, повернулася додому за північ у розгублених почуттях і зі сльозами на очах усе розповіла батькам.

Вихор пліток, підхоплений вітром сільського неробства, пронісся кожною вулицею, зазирнув до кожної хати.

Опівдні батьки Ліди, з обличчями, спотвореними показовим гнівом, були вже в хаті Ореста.

Вимагали відповіді. Вимагали честі. Вимагали весілля.

Орест був у люті та розпачі. Він кричав, що усе це брехня, що нічого не було. Його батько, Михайло Петрович, людина суворих правил і непохитної селянської моралі, сумнівався.

Він знав сина, знав його кохання до Орисі. Але часи були суворі, і закон громадської думки стояв вище закону істини.

Пляма на репутації родини була страшніша за будь-яку правду.

«Усе, – перекрив він крик сина владним, сталевим тоном. – Мовчати! Готуємося до весілля. Нічого ганьбу на весь рід наводити. Одягайся, підемо просити руки. Так заведено. Такий звичай».

У таких справах зволікати не доводилося. Через три дні, для пристойності, зібрали найближчих родичів. Було тісне, задушливе застілля з погаслими очима й натягнутими посмішками.

І Ліда переїхала до хати Ореста. Так він одружився. Не з любові, а з лихої волі брехні та усталених забобонів.

Правда, як це завжди буває в селі, де стіни мають вуха, а паркани – очі, розкрилася досить скоро.

Стало відомо, що Ліда увійшла в шлюб незайманою. Але змінювати щось було вже пізно. Якір нещасливого шлюбу був кинутий на саме дно їхніх життів.

Важко навіть уявити, яка безодня болю розверзлася між Орестом та Орисею. Вона вірила йому. Але вірити – не означало мати сили боротися з цілим світом.

Найбільше вони боялися завдати болю одне одному.

І тому Орися, зустрівши його якось біля криниці, відвернулася й прошепотіла розбитим, порожнім голосом: «Будь щасливий. Не підходь до мене більше. Не треба. Я не хочу нових пліток».

Ці слова відбилися в нього в серці розпеченим залізом.

Він скорився.

Ліда, яка отримала бажаний статус, але не отримала ані краплі кохання, стежила за кожним його кроком. Вона швидко зрозуміла, що прирекла себе на життя в крижаній самотності удвох.

Він говорив із нею лише за необхідності, односкладово: «так», «ні», «дякую». В його погляді читалася не ненависть – гірше, повна, абсолютна порожнеча.

Можливо, вона й пошкодувала про скоєне, але визнати це вголос, навіть самій собі, вже не могла.

Минали роки.

В їхній хаті зʼявилося на світ два сини. Орест віддавав їм усю свою нерозтрачену ніжність, знаходив у них втіху. Він збудував свою хату неподалік від батька, жив, немов у клітці, день у день.

А на сусідній вулиці, у батьківській хаті, якось рано постаріла і пішла в засвіти мати Орисі, і вона залишилася зовсім одна, також немов доживала свої дні…

Вона стала ще прекраснішою з роками, в її очах з’явилася глибока, сумна мудрість.

До неї сваталися – гарні, добрі чоловіки, бачачи в ній не лише красу, а й дивовижну силу духу. Але усім вона давала ввічливу, але незаперечну відмову.

Її серце було навіки зайняте.

Минуло майже тридцять років.

Вони жили в одному селі, дихали одним повітрям, іноді бачили одне одного здалеку. Погляд їхній зустрічався на секунду, і в цю секунду уміщався весь біль довголітньої розлуки, вся невимовна туга й незмінна любов.

Але він боявся підійти, боячись, що тінь його ненависної дружини впаде на її бездоганну репутацію. Вона ж… вона просто звикла жити з цим вічним болем всередині, як живуть із незагойною раною.

Сини Ореста виросли. Старший поїхав до міста, там живе, працює зварювальником, молодший ще навчається на останньому курсі в інституті, і часто приїздить до батьків на вихідні.

Якось батько з молодшим сином поїхали допомагати дідові Михайлу заготовляти сіно для його кіз.

Ліда, залишившись сама, вирішила приготувати чоловікам пиріжки. Розтопила піч, пішла принести дров. Оберемок полін був важким. Переступаючи через високий поріг, вона спіткнулася про розхитану дошку.

Не втримавши рівноваги, з криком полетіла вперед, ударившись скронею об розпечений кут цегляної печі.

Смерть була миттєвою.

Так трагічно й безглуздо закінчилося життя жінки, яка сама вибудувала собі в’язницю з брехні й прожила в ній усе життя.

Орест був вільний.

Перше, що він зробив, опам’ятавшись після шоку, – пішов до Орисі. Він стояв на порозі її хати, вже сивий, немолодий, із тремтячими руками, і дивився на неї, як дивився в шістнадцять років.

І в її очах він побачив не старіючу жінку, а ту саму дівчину з очима кольору неба.

Але навіть тепер вона відмовила йому. Не тому, що не кохала. А тому, що боялася. Боялася, що його дорослі сини не зрозуміють, що люди знову заговорять, що привид Ліди стане між ними.

Вона боялася зруйнувати крихкий світ, який із таким трудом вибудувала навколо себе.

Він просив її руки три роки.

Три довгі роки, доводячи їй і всьому світу, що їхній час настав. Він приходив, допомагав по господарству, просто мовчки сидів поруч на лавочці, і його надійна, незмінна присутність розтопила лід навколо її серця.

Вони одружилися, коли їм було вже за пʼятдесят.

Це було найбільш тихе і найбільш світле весілля на селі.

Жодного галасливого застілля, тільки вони удвох, які розписалися в сільраді, і кілька найближчих людей, щасливих зі сльозами на очах.

І тоді сталося чудо.

Чудо, яке перекреслило всі роки страждань, увесь біль, усі тугу. Вони надолужували згаяне, купаючись у своєму пізньому, але такому яскравому й жаркому коханні, немов намагаючись зігріти ним усі ті холодні роки, що прожили нарізно.

Вони не розлучалися ні на хвилину, і здавалося, що їхні душі, нарешті, возз’єдналися, заливаючи світлом кожну секунду їхнього спільного буття.

І одного разу Орися зрозуміла. Зрозуміла, що життя підносить їм найнеймовірніший, найщедріший подарунок. Вона чекала дитину.

Їхню дитину.

На світ з’явилася дівчинка. Оленка. Пізня, вимолена у долі дитина.

«Дитя кохання», – шепотіли сусідки, але вже без єхидства, а з розчуленням і сльозами на очах.

Орест та Орися були щасливі.

Це було таке просте і таке всеосяжне щастя, яке читалося в кожному їхньому погляді, у кожній зморшці біля очей, що склалася при усмішці, у їхніх сплетених пальцях, які вони вже не розтискали.

Зараз Оленка, їхня донька, плід того самого, що подолало всі перешкоди кохання, закінчує медичний коледж. З дитинства, слухаючи історії про доброту й чудеса, вона мріяла лікувати дітей. Вона буде чудовим лікарем.

Нещодавно вона, сидячи за вечірнім чаєм у батьківській хаті, де пахне яблуками і свіжою випічкою, довірливо схилилася до матері й прошепотіла:

«Мамо, у мене є друг. Ми… ми кохаємо одне одного».

Орися взяла доньку за руку, подивилася на чоловіка, який із ніжністю дивився на них обох, і тихо, але дуже чітко сказала:

«Доню, я бажаю тобі лише одного – вийти заміж по коханню. За того, кого обрало твоє серце. І прожити з ним усе життя, ні на секунду не засумнівавшись у своєму виборі».

Хто-хто, а вже вона-то знала ціну цим словам. І в її очах світився не біль минулого, а безтурботна, важко здобута радість сьогодення й тиха впевненість у щасливому майбутньому своєї доньки.

Їхня історія, сповнена сліз і мук, знайшла, нарешті, свій світлий, зцілюючий фінал.

Справжнє кохання не знає терміну давності і здатно прорости навіть крізь найміцніший камінь чужої злоби та сільських пліток. Щастя прийшло дорогою ціною, але яке ж воно було солодке після стількох років випробувань!

А ви, любі читачі, колись були свідками такої незламної та вистражданої любові, яка перемогла все на своєму шляху?