На столі, вкритому вишитим лляним рушником, красувався кошик із крашанками. Люда фарбувала їх за перевіреним тещиним рецептом: у цибулинні з краплею зеленки. Уся кухня була сповнена духмяним ароматом пухких булочок і свіжоспечених пасок. «Все-таки золота в мене жінка — господиня від Бога», — подумав Сергій

Сергій прокинувся вдосвіта. Обережно, щоб не розбудити дружину, прослизнув на кухню. Сьогодні був Великдень.

На столі, вкритому вишитим лляним рушником, красувався кошик із крашанками. Люда фарбувала їх за перевіреним тещиним рецептом: у цибулинні з краплею зеленки. Уся кухня була сповнена духмяним ароматом пухких булочок і свіжоспечених пасок.

«Все-таки золота в мене жінка — господиня від Бога», — подумав Сергій.

Учора він уже дав хропака, а вона все ще порпалася біля плити. Раніше старалася для синів, а тепер хлопці виросли, зате онуки просто обожнюють бабусині кулінарні витвори мистецтва.

Сергій прихопив пару яєць, булочку і дістав із морозилки чималий шмат рожевого сала з прорістю. У пласку металеву фляжку з оббитим шкірою футляром хлюпнув трохи оковитої — раптом доведеться перекусити на природі.

Сьогодні він намислив піти на полювання. Учора сусід хвалився, що бачив на озері диких качок.

Дружина, звісно, була не в захваті:

— Сергію, ти з глузду з’їхав? Яке полювання на Великдень? Таке свято велике, а ти з рушницею до лісу зібрався…

— Та добре вже тобі. Я ще, може, й передумаю.

Вночі Сергій прокинувся від гучного передзвону — почалася великодня служба. До храму вже долетіла звістка, що в Єрусалимі на Гріб Господній зійшов благодатний вогонь.

Люди молилися, раділи — адже це означало, що світу даровано ще один рік життя.

Сергій не надто вникав у ці церковні тонкощі. Великдень для нього був радше приводом побурчати, бо в цей день не можна було нічого робити по господарству. Вважав це дурістю, але з жінкою зайвий раз сперечатися не хотілося.

Він знову задрімав, а о п’ятій остаточно відкрив очі:

— Піду-но я на озеро. Люда все одно сьогодні нічого не дасть робити в дворі.

Швиденько зібрався, закинув на плече рушницю і вийшов з хати.

Озеро було не так і далеко — хвилин сорок ходу через ліс. Вночі випав пізній сніг, і навіть зараз у повітрі кружляли рідкі, але великі білі пластівці.

Ось і вода. Тут, у торішньому сухому очереті, була схована його стара лодка. Хрустячи свіжим сніжком, Сергій пробрався крізь хащі, скочив у човен і веслом потужно відштовхнувся від берега.

Хвилі розійшлися врізнобіч, виблискуючи свинцевим перламутром. Коли човен відплив на чималу відстань, розвиднілося. Раптом почулося гучне лопотіння крил — дві великі крижні важко піднялися з води і, зробивши коло над озером, потягнулися до краю неба, що вже починало рожевіти від сходу сонця.

Сергій з досади ляснув себе по колінах.

Вирішив почекати. У ранковій тиші думки самі по собі роїлися в голові, повертаючи в минуле…

…Природа не обділила його ні зростом, ні богатирською силою. Після школи він завиграшки вступив на спортивний факультет до столичного інституту. Там і зустрів свою Люду.

Одружилися, спершу тулилися в гуртожитку, а потім поїхали за розподілом сюди, в райцентр. Тут отримали простору квартиру, де один за одним зʼявилися два сини-соколи — Олексій та Артем.

Сергій дістав фляжку, зробив добрий ковток і закусив хрустким хлібом із салом.

Так, непереливки було з ним дружині. Дівчата завжди висли на ньому гронами. А йому що? Здавалося, нічого страшного — ну приголубив якусь, ну сказав комплімент.

Люда шаленіла від ревнощів, а він щиро дивувався: чого вона біситься? Гроші в дім приносив, синів обожнював, іти від неї не збирався. Він легко переконував її, що це все чергові плітки злих язиків. І вона вірила.

Або робила вигляд, що вірить, завмираючи в його міцних обіймах…

Сонце вже повільно виповзало з-за обрію, перетворюючи крижану шугу на озері на розсипи кришталю, що вигравав топазовим сяйвом.

…Спіткнувся Сергій тоді, коли до нього на роботі підійшла молода колега — Катерина.

— Слухай, Сергію, маю до тебе ділову пропозицію.

— Ну, викладай свою пропозицію, — грайливо відповів він, приобійнявши Катю за талію.

Вона йому давно припала до душі. Він навіть намагався до неї залицятися, але вона суворо обрубала всі його спроби.

— Я тобі подобаюся?

— Ще б пак! — він із захопленням окинув оком її точену фігурку.

— Знаєш, скільки мені років?

— Здогадуюсь.

— Багато. І я хочу собі дитину.

— То виходь заміж і заводь, у чому проблема?

— Я хочу дитину від тебе.

— Ти з дуба впала? У мене сім’я, двоє хлопців ростуть!

— Твоєї родини це взагалі не торкнеться. Ти ж стільки разів зраджував Люді. Зроби це ще раз. Заради мене.

— Чому саме я?

— Мені потрібен здоровий, міцний чоловік, без шкідливих звичок. Щоб у дитини була хороша генетика. Вона буде тільки моєю, я від тебе і копійки не вимагатиму.

Спершу Сергій сприйняв це як веселу пригоду. «Подумаєш, покручу любов із гарною бабою. Від мене не убуде», — самовпевнено вирішив він. Покрутили. А коли він укотре спробував підійти до Каті на роботі, вона холодно відрізала:

— На цьому все. Твоя місія закінчена. Я чекаю маля. Більше ми з тобою зустрічатися не будемо.

— Але ж мене тягне до тебе, Катю.

— Нічого, переболиш.

Він не переболів, але Катерина була непохитною. Сергій, який завжди так легко ставився до випадкових інтрижок, раптом зрозумів, що ніяк не може забути запах її волосся і тепло її тіла.

Через дев’ять місяців у Катерини зʼявилася донька. Усе містечко гуло, як вулик, ворожачи: «Чия ж вона?»

Але Катя мовчала, як партизанка, надійно оберігаючи їхню таємницю.

Дівчинка росла, а Сергій просто не знаходив собі місця. Його більше не цікавили інші жінки. Після роботи він приходив додому і майже одразу тікав у гараж, щоб побути на самоті.

— Ти захворів, чи що? — хвилювалася Люда.

— Та нормально все, — відмахувався він.

Грім ударив, коли Люда пішла в місцеву поліклініку і зіткнулася там із Катею та її малою.

Крихітна Віка була як дві краплі води схожа на їхнього молодшого сина Артема. Дружина не повірила власним очам. Прибігши додому, вона влаштувала чоловікові справжній допит.

— Ти збожеволіла! — обурився Сергій.

— Тоді пішли до неї. Прямо зараз спитаємо!

— Пішли! — Сергію вже не було чого втрачати.

— Хто вам наговорив таких дурниць? — щиро обурилася Катя, коли вони прийшли. — Нічого в нас із ним не було! Схожі… придумають же таке. Усі малі діти чимось одне на одного схожі.

Вона брехала так переконливо, що Сергій і сам на мить засумнівався: а може, йому справді все це тільки здалося?

Потай від Каті і дружини він примудрився зробити ДНК-тест. Результат розставив усі крапки над «і». З цим папірцем він знову заявився до Катерини.

— Віка — моя донька. Я хочу допомагати.

— Ми з тобою все обговорили з самого початку. Мені не потрібні твої гроші.

Тоді Сергій просто відкрив рахунок на ім’я Віки і почав щомісяця закидати туди гроші. Зрештою Катя здалася і почала приймати його допомогу — не так-то просто тягнути дитину самій.

Тепер донька вже зовсім доросла, але він так і не почув від неї заповітного слова: «Тато».

Він іноді бачить її, коли вона приїжджає в гості з чоловіком і своїм сином. Молода, вродлива, на дорогій іномарці… А він не має жодного права підійти й обійняти ні її, ні рідного онука…

…Тишу несподівано розірвав різкий звук — зграйка північних качок шумно злетіла з очерету і зробила коло над човном. Сергій миттю скинув рушницю, прицілився і вистрілив.

Дві птахи, гублячи в повітрі багряні намистинки крові, каменем упали вниз. Одна з них ляпнула у воду зовсім недалеко від човна. Він дотягнувся і підібрав її, а потім різко перехилився за борт, намагаючись дістати другу.

Сергій навіть не встиг збагнути, як усе сталося. Мить — і він опинився у крижаній квітневій воді. Судомно намагався вчепитися в борт, але човен зрадливо відпливав усе далі й далі.

Важкі гумові рибальські чоботи, миттєво набравшись води, перетворилися на гирі, що невідворотно тягнули його на слизьке темне дно.

«Невже я тону? Цього не може бути… Сьогодні ж Великдень, а на Великдень помирають тільки праведники… А я хто? Я ж…» — шепотів він посинілими, неслухняними губами, випльовуючи пекучо-холодну воду.

Він то йшов під воду, то з останніх сил виринав на поверхню.

«Невже оце так просто здохну… А я ж навіть не попросив пробачення у Люди… Вона так любила мене… так вірила… Я ж зрадив її. Людочко, прости мене… Донечко Віко, пробач… Синочки мої…»

У свідомості, що стрімко згасала, яскравими спалахами проносилися найрідніші, найдорожчі обличчя…

«Прощавайте, мої рідні…»

…Його знайшли аж надвечір. Люда підняла на ноги сусідів, бо чоловік довго не повертався з лісу.

Люди в містечку сприйняли цю звістку по-різному. Хтось щиро жалів родину, хтось здивовано знизував плечима:

— От тобі й маєш. Кажуть, на Великдень тільки святі Богу душу віддають. А Сергія, прямо скажемо, святим язик не повернеться назвати!

Чи був він святим? Чи грішним? Радше — звичайним. Земним. Таким, що робив життєві помилки і глибоко в душі каявся в них.

Чому саме велике свято Великодня стало днем його останнього подиху?

На це запитання немає відповіді.

Небесам видніше.