На заході бабусі не стало, але вона, поки була притомна, встигла сказати мамі про свого сина: — Валь, кинь його, не мучся

Різниця у віці в них була майже сорок років. Зовні разюче відрізнялися: мама — дрібна пташка з тонкими рисами обличчя. Бабуся, татова мати, навпаки, крупношкіра. Мама — вчителька, бабуся — селянка.

Мама робила зачіску, одягала сукні, а у бабусі — спідниця, кофта, фартух, на голові хустка. У мами чиста правильна мова, у бабусі — суцільно місцевий діалект із домішкою застарілих слів.

Бабуся була чудовою господинею: пряла пряжу, стригла овець, товкла в ступі просо, пекла хліб, ставила квас — і робила багато іншого. А мама всього вчилася у свекрухи, бо її батьки загинули.

І ось ці жінки, такі різні, не просто уживалися, а будували свої стосунки в повній гармонії. Вони постійно про щось говорили, інколи помирали зі сміху, а то раптом переходили на шепіт, шморгали носами.

Бабуся не витримувала довгої тиші, навіть коли мама сідала писати навчальні плани — починала:

— Валька, ще хотіла запитати, а то йти забуду…

Завжди з нетерпінням чекала свою «Вальку» з роботи. Вони разом сідали за обідній стіл і ділилися новинами за півдня, як за тиждень.

Якщо й траплялися розбіжності, то не для дитячих вух. Якось мама покарала молодшого сина, і бабуся їй:

— Валю, ти з ним сувора.

А мама вказала їй очима на мене і приклала палець до губ.

Треба сказати, що такі теплі, довірчі стосунки зберігалися і за похмурої погоди в домі, яка встановлювалася через мого батька-пияку. Його запої ставали дедалі тривалішими і траплялися дедалі частіше, зі скандалами.

Ми опинялися на вулиці і в мороз, і в дощ. Пам’ятаю, сидить мама і плаче, а бабуся поклала їй руку на голову і каже:

— Валю, що ж ти говориш! Його поміняти можна. Це сина не поміняєш. А я не голошу, сатану не тішу.
А мама їй у відповідь:

— Вибач, мамо, я не подумала, що тобі ще болючіше.

Вони завжди знаходили одне для одного найпотрібніші слова. Лише коли я стала дорослою, коли у моєї мами з’явилася невістка, я усвідомила, що мої бабуся і мама — свекруха і невістка.

Адже я й думки не допускала, що вони не рідні. Бабусі не стало, коли мені було десять років.

Вранці вона сказала, що вмирає. Як дізналася? Мамі сказала:

— Ти, Валю, теж згодом дізнаєшся. Я сама прийду, скажу тобі, коли пора. А зараз про життя і про дітей думай.

На заході бабусі не стало, але вона, поки була притомна, встигла сказати мамі про свого сина:
— Валь, кинь його, не мучся.

Потім маму перевели в іншу школу, і ми поїхали. Ми з нею жили разом, майже не розлучаючись. Якось вона сильно захворіла — отруїлася. Я, тоді ще школярка, запанікувала, але мама заспокоїла:

— Не бійся, я не помру, — і розповіла сон.
Ніби прийшла вона до своєї покійної мами, а та лежить на ліжку і запрошує доньку прилягти поруч.

Щойно моя мама вляглася, заходить бабуся Таня, бере її за ноги і зі словами «Чого вляглася? Ще не час!» стягує з ліжка.

А коли прийшла пора, бабуся попередила маму за три дні.

Був четвер. Рано вранці я проводила чоловіка на роботу, доньку до школи. У великій кімнаті спав син, який приїхав з навчання на канікули.

Я поспішала на роботу. Ми з мамою, як завжди, сіли пити чай, а вона на мене не дивиться, вигляд загублений, у словах приреченість:

— Я бабу Таню уві сні бачила…
Страх скував мені всі нутрощі, але знайшла сили видавити із себе: «Може, погода зміниться?» А вона: «Так, донечко, тепер у тебе все зміниться».

Після мого відходу вона розбудила онука і повела до нотаріуса. Два дні пройшли в чергах і метушні з оформлення дарчої на квартиру.

У суботу — прання, прибирання. У неділю вона тихенько одяглася, поки ми ще не встали, пішла на автостанцію, сіла на лавочку і померла.

Я знаю, чому вона так зробила. Двома місяцями раніше, у вересні, у нас на дачі зацвіла гілочка на вишні. Усім було цікаво, тільки мама сказала:

— Глянь, донечко, але ж це до небіжчика.

Або я цю зиму не переживу.

І додала, щоб я не плакала, не лякалася, що смерті вона не боїться, а боїться своєю смертю налякати дитину — моїй доньці було тоді десять років, вони з бабусею спали в одній кімнаті.

Навіть перед відходом із життя ці дивовижні жінки не розчинилися у своєму страху, а думали про ближніх…