— Нам із мамою і вдвох дуже добре живеться, – ділилася вона з однокласницями, – Тепер і грошей на все вистачає, і можемо робити, що хочемо, і місця більше стало! — Дивись, Лілько, – осадила її якось сусідка по парті, Марина, – Ось приведе мамка тобі вітчима, будеш знати

Коли пішов батько, Лілі було сім. Вона вважала себе зовсім дорослою, адже вже ходила до школи, ну і що, що тільки в перший клас.

З батьком у Лілі були складні стосунки, як і в Ліліної мами, Тетяни. Дівчинка з раннього дитинства засвоїла, що на тата покластися не можна. Що б не пообіцяв – не виконає. Він був художником, шукав себе, а якщо по-чесному, то просто байдикував вдома, поки мама заробляла на всю сім’ю.

З дитиною Роман теж сидіти відмовлявся – малятко шуміло і заважало йому «зосередитися на творчому процесі».

— Ти, Рома, як валіза без ручки, – зітхала його дружина, – І викинути шкода, і користі від тебе ніякої.

Чоловік на таке порівняння ображався, бурчав, що його не цінують, не розуміють його тонкий внутрішній світ. Але змінювати що-небудь в усталеному укладі відмовлявся – його повністю влаштовувало комфортне сите життя без проблем і турбот.

Однак одного чудового дня, після того, як йому вдалося продати дві свої картини, Роман повернувся додому і почав збирати свої речі.

— Я вам усім ще покажу! – вигукував він, енергійно переміщаючись із кімнати в кімнату, – Не цінували мене, не розгледіли моєї геніальності? А тепер, коли я став відомим, ви мені не потрібні! Навіщо мені сім’я, в якій немає турботи і підтримки?

Тетяна разом із Лілею в цей момент готували смачні тістечка. Жінка здивовано глянула на чоловіка, який розпалився, але вирішила промовчати – аж надто цікавим був спектакль.

— Ще прибіжите до мене! – між тим пищав невизнаний геній, – Будете благати пустити вас погрітися в променях моєї слави! Та тільки пізно буде!

Тетяна відвернулася, сховавши в кулаці посмішку, а Роман тим часом підскочив до доньки, яка діловито розкладала по формочках тісто.

— І ти, – закричав він, розвернувши дівчинку до себе і відібравши в неї ложку, – Ти теж прийдеш! Будеш плакати: «Татку, пробач!», а татко все, вже й без вас прекрасно себе почуває!

Тут уже Тетяна не витримала. Відштовхнувши чоловіка від дочки, вона грізно прикрикнула на нього:

— Не смій ніколи чіпати дитину! Йти зібрався – іди, двері, знаєш, де. Я тобі за це тільки спасибі скажу. А ламати комедію досить, геній бісів!

Так і пішов батько, не дочекавшись сліз і прохань залишитися.

Ліліна мама після розлучення просто розцвіла. Вона називала колишнього чоловіка не інакше, як помилкою молодості, і стверджувала, що тепер, нарешті, може жити спокійно і щасливо.

Ліля за Романом теж не особливо нудьгувала, можливо, тому, що він, від самого дитинства, абсолютно не прагнув до спілкування з дівчинкою і практично не приділяв їй уваги.

— Нам із мамою і вдвох дуже добре живеться, – ділилася вона з однокласницями, – Тепер і грошей на все вистачає, і можемо робити, що хочемо, і місця більше стало!

— Дивись, Лілько, – осадила її якось сусідка по парті, Марина, – Ось приведе мамка тобі вітчима, будеш знати!

— А хто це? – здивувалася дівчинка, яка вперше почула дивне слово.

— Вітчим – це такий страшний чужий дядько, якого мама замість татка твого знайде і до вас жити приведе! – зі знанням справи розповідала Маринка, у якої вітчим уже був, – Він буде голосно розмовляти, жбурлятиме тебе, сваритиме, а інколи й ременем може дати!

Лілі такого щастя було не треба. Увечері вона з побоюванням поцікавилася в мами:

— Матусю, а ти не приведеш до нас жити вітчима?

— А чому ти питаєш? – здивувалася та.

— Я не хочу вітчима, матусю! – взмолилася дівчинка, – Мені Маринка сказала, що він страшний, лається і ременем може задати!

— Дурниці які, – розсміялася Тетяна, – Не бійся, не приведу я до нас нікого! Я з татом твоїм так намучилася, що мені тепер до кінця життя новий шлюб у кошмарах буде тільки снитися!

Ліля заспокоїлася і більше цієї розмови не заводила. Вона бачила, що поруч із її мамою немає ніяких страшних незнайомих дядьків, а отже, їй вітчим не загрожує.

Однак, коли дівчинка перейшла в четвертий клас, у їхньому з мамою житті з’явився Павло. Він прийшов за викликом, полагодити пральну машину. Потім прийшов ще раз, уже з власної ініціативи, відремонтував мікрохвильовку, яку Тетяна вже збиралася викинути, поміняв ущільнювачі на дверцятах холодильника, полагодив кран на кухні. А потім знову з’явився, з букетом.

— Ліль, – якось за вечерею поцікавилася мама, – Як ти подивишся на те, що Павло житиме з нами?

— Нормально дивлюся, він хороший, мені подобається, – просто відповіла дівчинка.

— Але ти ж так просила мене не приводити тобі вітчима, пам’ятаєш? – з полегшенням видихнувши, продовжувала Тетяна.

— Та ну, я тоді маленька була, дурна. Наслухалася Маринку й напридумувала собі якогось страху. А Павло на злісного вітчима зовсім не схожий, нехай залишається.

Так у їхньому домі з’явився новий член сім’ї, який якось швидко, легко і непомітно зміг стати незамінним, підкорити всіх родичів і друзів.

— Везуча ти, Таня, – говорили мамині подруги, – Такого мужика відхопила! Симпатичний, рукастий, заробляє відмінно! І з Лілею ладнає!

А Тетяна тільки щасливо посміхалася, розмірковуючи про те, як же добре, коли поруч із тобою надійне плече, коли не потрібно бути сильною і самостійною, все вирішувати самій.

Ліля в Павлові знайшла все те, чого не було в її рідному батьку. Він ніколи не змушував дівчинку називати його татом, проте охоче допомагав їй з уроками, брав із собою до гаража, бачачи, що дівчинка цікавиться будовою автомобіля.

Вітчим розповідав їй перед сном дивовижні історії, які вигадував сам ніби з повітря. Поїв її чаєм із малиновим варенням, коли вона хворіла. Відганяв від неї настирливих залицяльників у середній школі.

Саме Павло навчив її керувати автівкою, він же допомагав готуватися до іспитів, годинами пояснюючи складні математичні формули.

Роки летіли, Ліля давно вже закінчила школу, університет, вийшла (розповідь для сайту Рідне Слово)заміж і жила окремо. Однак вона часто приїжджала до рідної домівки, привозила внучку – маленьку непосидючу Алісу, яка щиро вважала Павла дідом і безмежно його любила.

— Ліль, допомога потрібна, – одного разу звернувся до неї вітчим, – У нас із мамою річниця скоро, допоможи подарунок вибрати, я ж у ваших жіночих штучках погано розбираюся.

— Звичайно, без проблем!

У ювелірному магазині, захопившись вивченням вітрини, вона сама не помітила, як сказала:

— Тату, а якщо ось це? Думаю мамі сподобається.

Це сталося настільки швидко і природно, що Ліля не відразу зрозуміла радісний і здивований погляд чоловіка, спрямований на неї.

— Ой, вибач, – зніяковіло сказала вона, усвідомивши нарешті, що сталося, – Воно саме якось…

— За що ти вибачаєшся? – не зрозумів Павло, – Ти мені дочка, я давно вже так вважаю.

Лілі тоді було вже двадцять сім років.

Коли не стало мами, у чоловікові ніби щось зламалося. Він одразу наче постарів, згорбився, змарнів. Цілими днями бродив спорожнілим будинком, відмовляючись приймати з рук Лілі їжу.

— Так не можна, тату! – вмовляла його жінка, – Ну подумай, хіба б мама хотіла, щоб ти так страждав?

— Весь сенс мого життя був у ній, – гірко зітхав Павло, – У тому, щоб робити її щасливою. А тепер? Навіщо все це без неї?

— А як же ми? Я, Аліса?

— Ви – це інше, – відповідав вітчим, – Ви – мої найближчі й найрідніші, але замінити Тетянку ніхто не зможе.

А ще через кілька днів він знову здивував Лілю.

— Перестань зі мною носитися, як із малою дитиною! – роздратовано вигукнув у відповідь на її вмовляння поїсти суп, – Я тобі чужа людина, навіщо ти за мною ходиш? Їдь і живи спокійно!

Ліля спочатку було навіть образилася на його різкі, грубі слова, але, поміркувавши, зрозуміла, що сказав він це тільки від горя і болю.

— Ти мені не чужий, – обіймаючи старого, відповіла вона, – Ти мій татко, найрідніший і найсправжнісінький, і я тебе не кину. Яка різниця, хто мені дав життя? Адже головне, хто виростив.

І побачивши в очах батька подяку, жінка зрозуміла, що все зробила правильно, знайшла потрібні слова.

— Спасибі, – відповів літній чоловік, – Усе-таки, хорошу доньку ми з Тетянкою виховали!

Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.