— Нам не треба було розкошів, просто хотілося мати найнеобхідніше для нормального життя, — пояснює Жанна. — Але всі ці роки свекруха та сестра чоловіка просто виїдали мені мозок одним і тим самим ідіотським запитанням: «Ох, ну коли вже у вас дітки будуть?» А згодом почалися не просто запитання, а якісь паскудні натяки та шпильки, аби вколоти мене болючіше

Уперше Тамара Євгеніївна звернулася до Жанни з цим нетактовним запитанням прямо на їхньому з Максимом весіллі. Перехиливши чарочку та хитро примружившись, вона підійшла до нареченої й промовила:

— Ну що, сподіваюся, з онуками ви затягувати не будете?

Жанні тоді стало ніяково, немов на святкову сукню випадково хлюпнули брудом.

Вони з Максимом, звісно, обговорювали це питання і твердо вирішили: спочатку треба стати на ноги, а вже потім думати про продовження роду.

Та й куди було поспішати? Жанні тільки-но йшов двадцять п’ятий рік, Максим був на три роки старшим — вони просто хотіли будувати своє життя свідомо й разом.

— Саме будувати, — згадує Жанна той тернистий шлях. — Цеглинка за цеглинкою, бо ніхто нам мільйонів у спадок не залишив, квартир під ключ не дарував. Так, ми зібрали якусь суму на весілля, але на власне житло того б точно не вистачило. Смішно було навіть сподіватися, що гості скинуться на цілу квартиру, хоча ціни тоді ще не були такими захмарними.

Це було чотирнадцять років тому. Саме такий поважний сімейний стаж мають зараз Жанна та Максим.

Три роки вони працювали до сьомого поту, аби врешті-решт купити у кредит власну двокімнатну квартиру.

На щастя, весь цей час вони жили в оселі Жанниних родичів, поки ті заробляли гроші десь у далеких краях.

Коли родичі повернулися, Жанна з чоловіком нарешті переїхали у своє гніздечко. Але навіть тоді вони не поспішали з дітьми.

Квартира була порожньою, наче виметеною: тривалий час вони спали на надувному матраці, посуд мили у ванній, а їжу готували на маленькій плитці, що тулилася на підвіконні.

Які вже тут діти, коли в хаті навіть нормального столу не було?

— Нам не треба було розкошів, просто хотілося мати найнеобхідніше для нормального життя, — пояснює Жанна. — Але всі ці роки свекруха та сестра чоловіка просто виїдали мені мозок одним і тим самим ідіотським запитанням: «Ох, ну коли вже у вас дітки будуть?»

А згодом почалися не просто запитання, а якісь паскудні натяки та шпильки, аби вколоти мене болючіше. Я зараз дивуюся, чому Максим тоді вдавав, що нічого не чує. Так, вони казали мені гидоту переважно наодинці, але ж я йому все розповідала!

У Максима є старша сестра, у якої вже давно була своя сім’я і донька. Тій доньці зараз двадцять вісім — майже стільки ж, скільки було Жанні, коли родички чоловіка почали її цькувати.

Спочатку це були просто безпардонні поради:

— Тобі вже двадцять шість, потім двадцять вісім… не можна затягувати! Коли ви вже нас ощасливите? Ми так хочемо потіскати ваших діток!

Жанна морщилася від того «участя», намагалася спокійно пояснити: спочатку квартира, потім ремонт, потім меблі. Родички кивали головами, наче й розуміли, але через місяць-другий знову лізли в душу з брудними чоботами.

— Може, у тебе, Жанночко, проблеми якісь по жіночій частині? — одного разу «співчутливо» поцікавилася свекруха.

Жанна вже не витримала й огризнулася:

— Це не ваша справа, Тамаро Євгеніївно!

Чоловік тільки зітхав: мовляв, мама просто на онуках схибилася, вона за вас хвилюється, племінниця вже виросла, а їй хочеться знову немовля на руках потримати. Жанна лютувала, але події не форсувала.

Їй виповнилося тридцять два, коли вони нарешті вирішили: час настав.

Максим, мабуть, поділився радістю з мамою, хоча й заперечував це. Але інтерес родичок спалахнув з новою силою, і цього разу він був якимось зловісним.

Бо, як на гріх, у Жанни нічого не виходило. Вона оббігала всіх лікарів, аналізи були ідеальними, навіть зуби пролікувала про всяк випадок — і нічого. Цілих два роки порожнечі.

— Жанно, та що ж це таке? Чому все ніяк? Ти хоч до лікаря ходила? — свекруха могла поставити це запитання прямо за святковим столом, на очах у гостей.

А зовиця якось взагалі перейшла всі межі:

— Якщо довго тягнути, то навряд чи щось вийде. Зазвичай до такого віку в жінки вже повно хронічних болячок, фертильність падає, та й партнерів у минулому був цілий вагон, а може, й переривання. первістка треба вже мати до двадцяти п’яти, це природа. Далі буде тільки гірше.

Після тих слів Жанна просто викреслила цих жінок зі свого життя на цілий рік.

Вона не спілкувалася з ними взагалі, а потім… побачила на тесті довгоочікувані  дві смужки. Зараз їхньому з Максимом синочку вже майже три роки. Гарний, здоровий хлопчик, копія батька в дитинстві.

Свекруха, звісно, прикусила язика.

Онука вона любить, хоча іноді й проскакувало в неї: «Ех, якби ж ви раніше… то вже б і за другим пішли». Але переважно вона мовчала.

— І сетриця мовчить, наче води в рот набрала, — посміхається Жанна. — Бо її донька вже три роки як заміжня. Квартиру їм подарували, живи — не хочу, а дітей немає. І видно, що вони дуже хочуть, але не виходить.

Племінниця Максима тепер постійно сидить на форумах, їздить по монастирях до чудотворних ікон. Зовиця вдає, що все гаразд, хоча її донька, граючись із маленьким сином Жанни, часто зізнається, що мріє про таку саму крихітку, але доля чомусь не дає.

Нещодавно випала нагода віддячити за всі роки принижень. Усі зібралися на дні народження свекрухи. Племінниці не було — вони з чоловіком знову поїхали у паломницьку поїздку.

При самій молодій жінці Жанна б такого ніколи не сказала, бо знає, як це боляче, та й дівчина ні в чому не винна.

Але тут були тільки «винуватиці».

— Ой, радосте моя, біжи, яблучко з’їж, — свекруха поцілувала онука й зітхнула, дивлячись на Жанну. — Ех, ще б онучку… Але, мабуть, запізно вже. Ви з моїм сином занадто довго збиралися. Хоча зараз і пізніше народжують.

Жанна спокійно відставила чашку з чаєм і подивилася прямо в очі чоловіковій сестрі:

— Правнучку тепер уже чекайте. Щось вони три роки живуть — і все ніяк, хоча і житло є, і бажання. А взагалі, народжувати краще до двадцяти п’яти. Інакше починають накопичуватися хвороби, партнерів до того часу вже купа, та й переривання всякі бувають…

У кімнаті запала мертва тиша. Сестра чоловіка аж побіліла, вона важко задихала від обурення:

— Ти… ти… як ти можеш таке казати? Моя донька ніколи в житті! Знаєш, хто ти після цього? Вона, бідна, так страждає, а ти…

— Не очікувала я від тебе такого, Жанно, — додала Тамара Євгеніївна, теж ледь не плачучи від гніву.

— А що такого? — Жанна холодно посміхнулася. — Я просто слово в слово повторила те, що колись казали мені ви. Саме тоді, коли я теж мріяла, але в мене не виходило. Неприємно чути, правда? Вірю! Любочці вашій я такого ніколи в очі не скажу, а вам кажу — бо ви мені це казали роками.

Сестра чоловіка почала поспіхом збиратися додому, свекруха демонстративно пішла в іншу кімнату.

Жанна з Максимом теж зібрали сина й поїхали.

— Навіщо ти так моїх рідних образила? Хто тебе за язик тягнув? — вичитував дружині Максим уже в машині. — Це ж для них таке болюче питання! Не треба було лізти в чужі справи.

Ось тут Жанна й видала чоловікові все, що накопичилося за чотирнадцять років. Не треба було лізти?

А де він був, коли лізли до неї? Коли тими самими словами топтали її почуття? Зручно було не помічати? Не чути?

— Дувся на мене три дні, — каже Жанна. — Він справді хороший чоловік і батько, саме тому я йому стільки років прощала його родичок. Але ж я мала колись виставити голки? У мене теж є пам’ять, самолюбство і, чесно кажучи, бажання хоч трохи відплатити за той біль.

Бумеранг — штука дивна: він завжди повертається саме тоді, коли про нього найменше думаєш. Слова, кинуті колись зопалу чи навмисно, мають властивість оживати в долі власних дітей.

А як ви вважаєте: чи мала Жанна право на таку жорстку відповідь, чи все ж таки “око за око” — це не найкращий шлях для сімейної злагоди?