Наприклад, сьогодні їй раптом «несподівано» захотілося спекти торт у формі серця, ще й червоною глазур’ю його залити. — Люба, а що ж у цьому несподіваного? — здивувався Дмитро, її чоловік і за сумісництвом Катрусин тато, заходячи на кухню. — Сьогодні ж день закоханих. Серця всюди — картонні, квіткові, то чому б і на кухні їм не бути?

— І треба ж було тобі вклепатися в одруженого! — докірливо зітхнула мама. — От і сиди тепер на день святого Валентина сама, як билина в полі.

— Мамо, ну що ти за людина? — засмутилася Катруся. — Мені й так на душі кішки шкребуть, ніяково… А ти ще й масла у вогонь підливаєш!

— Ой, ви подивіться на неї, ніяково їй! — Світлана навіть руки в боки вперла, щоб показати всю глибину свого обурення. — Я взагалі дивуюся, де в тебе голова була! Я тебе виховувала порядною людиною. А ти? Що ти виробляєш? Ніяково їй, бачте! Совісті в тебе нема, от що!

— Та невже? — схопилася Катя зі стільця.

Вона гнівно глянула на матір. Та вже прибрала руки з боків і знову взялася вінчиком вимішувати тісто для бісквіта. Світлана була жінкою раптових рішень: от придумала щось — і миттю робить.

Наприклад, сьогодні їй раптом «несподівано» захотілося спекти торт у формі серця, ще й червоною глазур’ю його залити.

— Люба, а що ж у цьому несподіваного? — здивувався Дмитро, її чоловік і за сумісництвом Катрусин тато, заходячи на кухню. — Сьогодні ж день закоханих. Серця всюди — картонні, квіткові, то чому б і на кухні їм не бути?

— Несподівано те, що я зроду не печу тортів-сердечок! А сьогодні от захотілося.

— Старієш, мабуть, Світлано… — насмішкувато зітхнув Дмитро.

— Що?! — аж зойкнула вона.

Чоловік вирішив, що краще вчасно зникнути. Спочатку з кухні, а потім і з квартири, від гріха подалі.
А в Світлани з дочкою тим часом тривала неприємна розмова про особисте життя молодшої Бережної. І це ж батько ще не знає, в яку халепу вскочила його Катерина!

— Ти мені тут не підскакуй! — відрізала Світлана. — Поможи краще глазур зварити. І барвник не забудь! Мені набридли розмови про твого жонатого Максима. Гидко слухати, от і все!

— Та не зовсім він жонатий… — звично затягнула свою пісню Катя.

Максим був офіційно розлучений із дружиною — це знали всі! Увесь колектив знав (Максим керував філією в їхній компанії). Півтора року тому вони розбіглися, він з’їхав, навіть квартиру собі окрему купив.

Але тут у його сина, Вадика, почався той самий «чудовий» перехідний вік. Хлопець, засмучений відходом батька, почав таке виробляти, що хоч стій, хоч падай.

Мати Вадика, Наталка, ради не могла дати тому бунту й кинулася до колишнього. Зі слізьми, з благаннями. Виховні лекції «недільного тата» не діяли.

Тому Максим і Наталка вирішили тимчасово зійтися — поки в сина вітер у голові трохи вщухне. Батько повернувся, взяв ситуацію в руки, і Вадик, зрадівши, справді притих. Грубити перестав, скарг зі школи поменшало.

Максим розумів: тільки він за поріг — усе почнеться знову. Та й, ніде правди діти, приходити туди, де чекає гаряча вечеря, приємніше, ніж у порожню квартиру.

Розписуватися знову вони не стали, тож у Максима з’явилося, так би мовити, «право на ліво» і чудова легенда для коханок.

Мовляв, піти від дружини ніяк не можу, бо син дограється до неприємностей або ще чогось гіршого.
Катя це мамі сто разів пояснювала. Пояснила й у сто перший.

— Ну, припустімо! — сказала Світлана, ставлячи тісто в духовку. — Але він тебе сьогодні запросив кудись?

— Ні…

— Отож-бо й воно! Роби висновки, доню. І на жіночий день сама сидітимеш. І на День нарождення. Що б там на папері не було, а живе твій Максимко з жінкою. Повноцінно живе!

— Та ні ж! — обурилася Катя.

— А я кажу — так!

Тут одночасно сталися дві події. Повернувся додому Дмитро з букетиком із семи троянд — привітати кохану дружину. І він же впустив у під’їзд, а потім і у квартиру кур’єра. У того в одній руці був величезний оберемок квітів, а в іншій — важкезна корзина.

— У тридцять другу! — прогудів кур’єр басом.

— Дами! Я не знаю, до кого це! — гукнув у бік кухні трохи вражений Дмитро.

Визирнула Світлана.

— Ну вже точно не до мене! Йди, Катю! Там от, певно, від тебе відкупитися вирішили.

Катя побачила дарунки й листівку у вигляді серця, що затишно лежала в корзині на цукерках і фруктах. Майнула шалена надія: може, все ж таки запросив? Але там була стандартна фраза про кохання і підпис: «Максим», зроблений чужою рукою.

— Дякую! — шморгнула носом Катя.

Кур’єр уже зник, вона й не помітила, як він пішов. Узяла свої скарби й потягла в кімнату.

— Це хто ж у нас такий щедрий? — невдоволеним тоном запитав Дмитро.

Вийшла Світлана, забрала в чоловіка сім троянд, цмокнула його в щоку і сказала:

— Ой, не бери в голову! Та… залицяється там один…

— А де ж він сам?

— У відрядженні!

— На День закоханих?

— А що, це якесь державне свято з вихідним? Димулю, дякую тобі за розкішний букет!

— Угу… Розкішний я тільки що бачив. Ми всі його бачили! Катю, а чого ти це в кімнату понесла? Ти у ванну неси одразу!

— Та яка там ванна, Дмитре! — заперечила Світлана. — Там і відра звичайного вистачить.

— Для сміття, — тихо додав Дмитро.

Світлана почула й розсміялася. З кімнати визирнула Катя. Очі червоні — чи то плакала, чи то збиралася.

— Мене обговорюєте?

— Не вигадуй! — відмахнулася мама.

— Тебе! — заявив тато. — Чому тут немає самого дарувальника? Чому ти так швидко сховала подарунки? Чому в тебе очі на мокрому місці? Я хочу знати!

— Ти серйозно? — насупилася Світлана. — Що на тебе найшло? Не псуй свято!

— Але я ж бачу, щось не так. Вона не розповідала, що має хлопця. А тепер їй приносять дорогі подарунки, а принцеса плаче!

— Я не плачу!

— Не забувай, з ким говориш! — прикрикнул батько.

Дмитро все життя працював оперативником. Спочатку в міліції, потім у поліції. Зараз, на пенсії, підробляв адвокатом у цивільних справах у конторі свого старого друга. Він був дуже уважним до деталей. І зараз почувався ошуканим! Щось відбувається за його спиною, і почалося це, схоже, не вчора. Його водять за носа!

— Ти що, зустрічаєшся з одруженим? — висловив Дмитро здогад.

Обидві його красуні тут же навперебій почали щебетати, що «звісно, ні!» і «як ти міг таке подумати!».

— Ясно. Чудовий день Валентина! Мене вдома тримають за дурня.

Дмитро роззувся, зняв куртку й пішов до кімнати. Світлана подивилася на Катю й похитала головою. Потім понесла свій букет на кухню.

Глянула на годинник — що там із бісквітним серцем? Чи не готове ще? І звідки в них узагалі та форма серця взялася? Добре, що хоч є.

Максим зранку був похмуріший за хмару. Він ще вчора потурбувався, щоб Каті з самого ранку привезли подарунки. А зараз йому раптом здалося, що це виглядає як насмішка. Відкупився квітами, а сам не прийшов. Жах. Фу!

— Що з тобою? — запитала дружина.

Колишня дружина.

— Де Вадик? — запитав Максим. Він тепер завжди про нього питав, хвилювався.

— Вадик пішов гуляти з Євою.

— Кошмар! Хто так називає дітей?

— Та що кошмарного? Ім’я як ім’я. Я питаю, чого ти метаєшся, як тигр у клітці?

Макс кинув дивитися у вікно й повернувся до Наталки:

— Я можу тобі сказати як є?

— Ну звісно! Ми ж родичі!

— Я закохався.

Наталка сумно похитала головою. Мовляв, щось таке вона й підозрювала.

— Я сам не чекав. Ми ж із тобою все вирішили. Я зустрічався без зобов’язань. І всіх усе влаштовувало. Але Катя… вона особлива.

— Та сама?

— Зараз мені здається, що так. Я не знаю… Наталко, чому все так складно? Навіщо ми взагалі розійшлися?

— Ну от! Тепер ти скажеш, що це я винна у твоїх стражданнях. Якби не розійшлися, ти б зараз не закохався і не мучився б, так?

— Та дурниці, звісно! Ніхто не винен.

Наталка присіла на диван, дивлячись у порожнечу. Вони розійшлися, бо любов минула. І жили б собі нормально окремо, якби Вадик не влаштовував їм «варфоломіївські ночі». Вони так боялися його втратити, що з’їхалися назад. Живуть як друзі, а для сина й чужих людей — сім’я. Але розбитого глечика не склеїш.

— Ти б хотів поїхати до неї? Але думаєш, що люди скажуть?

— Ти така розумна, Наталко. Іноді навіть страшно!

— Слухай, ти просто їдь, і все. Якщо подзвонять твої чи мої батьки, я збрешу що-небудь.

— Та вони, швидше за все, на мобільний дзвонитимуть. Або й ні. Чого дзвонити? Не Новий рік же!

— Максе, перестань себе вмовляти. Хочеш до неї — їдь. І Вадик, бачиш, як вдало пішов. Точно до вечора!

— А ти? — запитав Максим.

— А я піду в СПА! У мене давно сертифікат лежить. Відпочину як слід. Полюблю себе, кохану.

Повеселілий Макс перед виходом зазирнув у кімнату:

— Наталко! Ти — моя валентинка. Назавжди!

— Йди вже! — розсміялася вона. — Тільки пам’ятай! З монстром Вадиком я сама не впораюся!

— Я повернуся! — запевнив Максим і побіг.

Радісний побіг. Закохався — пощастило чоловікові. Наталка поки таким похвалитися не могла. Ну нічого! СПА — теж непогано.

Катя прийшла до тата, щоб розповісти слізну історію про благородного Максима, який не йде із сім’ї (хоч і розлучений), щоб підтримати сина.

— Нічого не хочу слухати! — заявив Дмитро.

— Чому? — засмутилася Катя.

— Та тому, що це — не моє діло! Ти доросла. Тобі вирішувати, з ким зустрічатися. Я просто не розумію, чому ти мені брешеш?

— Та я не брешу!

— Ну, приховуєш щось! Я думав, у нас довірливі стосунки! А ти…

— Ну от я ж прийшла, щоб усе розказати!

— Та не треба розказувати все! Але й приховувати нічого не треба.

— Цікаво! — насмішкувато пробурмотіла Катя. — Ти сам собі суперечиш. Тобі так не здається?

Дмитро замислився. Може, й суперечив. Просто його честь майора у відставці була сьогодні зачеплена тим, який скромний букет він подарував дружині на тлі того «віника».

Тому й завівся. І хоч Дмитро не схвалював жодних інтрижок, але казав правду: лізти в чужу постіль, навіть до власної дочки — остання справа. Але батька за дурня тримати не треба!

— Ви чого тут? — зазирнула Світлана. — Ходімо дивитися на мій шедевр.

Серце в червоній глазурі вийшло гарним. Але від споглядання краси родину відволік дзвінок у двері.

— Ти когось чекаєш? — здивувалася Світлана, незрозуміло до кого звертаючись.

— Ні! — хором відповіли Дмитро з Катею.

Дмитро відчинив двері й побачив симпатичного чоловіка років тридцяти п’яти.

— Добрий день! — той трохи задихався, мабуть, біг сходами. — А Катя вдома?

— Та ось же вона! — сказав Дмитро, показуючи собі за спину.

— Вибачте! Я хвилююся просто…

— Макс?! — вигукнула приголомшена Катя.

— Макс? — здивувалася Світлана. — Серйозно?

Дмитро повів дружину на кухню, хоч вона й пручалася.

— Хай поговорять! — прошипів він.

— А ми що будемо робити тут?

— Не знаю… давай торт куштувати?

— Ай, ні! Він такий гарний! Не дам різати мій торт!

— Ну сфоткай його! Потім будемо їсти.

— Точно! — Світлана рвонула до дверей.

— Куди? Стоп! — Дмитро перехопив дружину.

— Так за телефоном. Він у кімнаті.

Дмитро не пустив Світлану. Він сфотографував торт на свій телефон, а потім безжально розрізав красиве червоне диво. Світлана тільки зітхнула. Їй було так цікаво, що там… за дверима.

А там Максим із Катею усамітнилися в її кімнаті й цілувалися. Вона не могла повірити, що він прийшов. Він не міг повірити, що наважився. Цілував свою Катю й завмирав від щастя.

— Ти назовсім прийшов? — запитала вона.

Він похитав головою.

— На жаль, ні. Будемо думати, як вирішити це питання. Може, Вадика до психолога поведемо нарешті — не знаю.

Знаю одне: сьогодні — наш день. І я проведу його з тобою. Поїхали?

— Куди?

— У ресторан. Потім до мене.

До нього — це в його власну, парубоцьку квартиру.

У машині вона раптом сказала:

— Слухай! А давай потім, ну… увечері, спечемо в тебе вдома торт. У вигляді серця. З червоною глазур’ю. Давай, га?

— Ну давай, звісно! — з нею Максим був готовий на що завгодно. — Але з чого раптом?

— Не знаю! — усміхнулася Катя. — Просто захотілося!

Отак воно буває в житті — все переплутано, складно, але любов, як ота червона глазур, все одно пробивається, навіть крізь побут і проблеми.

А у вас траплялося, що кохання порушувало всі правила, але ви все одно знали — воно того варте?