— Нарешті! Я вдома! — Катя заглушила двигун біля воріт батьківської дачі, усміхнулася, побачивши акуратно розчищені від снігу доріжки, і на мить заплющила очі. Тато старався. Чекав на неї

— Нарешті! Я вдома! — Катя заглушила двигун біля воріт батьківської дачі, усміхнулася, побачивши акуратно розчищені від снігу доріжки, і на мить заплющила очі.

Тато старався. Чекав на неї.

Боже, як же давно вона не була тут…

Тяжко було повертатися сюди відтоді, як не стало мами. Це ж було її місце, її королівство, її затишний всесвіт, де все було влаштовано так, щоб кожному було тепло й добре.

«Щоб душа співала», — як любила казати Катрусина мама. І це відчували всі, хто переступав поріг цієї садиби — чи то рідні, чи гості, чи просто випадкові знайомі, що вирвалися на день із міста, аби надихатися лісом і тишею.

Катя мружилася від яскравого сонця, що раптом посипало сріблом снігові шапки й випустило своїх зайчиків вільно стрибати по кучугурах. Їй навіть захотілося, зовсім як у дитинстві, пірнути з головою в пухкий сніг і почути мамин удавано суворий голос:

— Катерино! Нежитю ж не оберемося! Ану марш до хати! Снігуронька знайшлася!

Але мами не було. Було сонце… Був сніг… І була дача — свідок їхнього щастя.

Катя розплющила очі, солодко потягнулася і почала порпатися в сумці, знімаючи телефон із зарядки та шукаючи на задньому сидінні свій теплий шарф.

Як же тут добре… Тихо… Ніякої метушні, ніякої біганини, жодних тобі заторів на дорогах і отого нескінченного ґвалту: «Катерино Матвіївно, все пропало! Ми в терміни не вкладаємося!».

Катя вже давно переросла ту налякану дівчинку, яка, почувши подібну фразу, впадала в паніку. Вона навчилася дружити з часом, хоча ця наука далася їй непросто.

Часом Катерина втомлювалася так, що сил вистачало лише на те, щоб доїхати додому й уткнутися носом у подушку, точно знаючи: зранку знову треба кудись бігти, щось вирішувати, когось підганяти й квапитися самій. Коли від тебе залежить робота цілої фірми — не дуже полінуєшся.

Змінивши батька у кріслі керівника, Катя знала: їй доведеться на певний час забути про себе і свої бажання. Вона нізащо б не дозволила батьковій справі, виплеканій ним із такою любов’ю, зникнути.

Вмовивши його не закривати фірму, коли захворіла мама, Катя взяла на себе всю відповідальність за справу життя і за людей, які працювали з ними роками.

Кожен був на своєму місці, і Катя розуміла, як важко їм буде знайти інше пристанище. Своїх працівників батько поважав і цінував, бо знав: саме від них залежить процвітання.

Навіть у найскрутніші часи він знаходив можливість виплатити бодай невелику премію, організував обіди коштом фірми, брав на себе половину витрат на дитячий відпочинок. Якось Катя запитала в батька, чому він не оплачує путівки дітям повністю, на що він мудро відповів:

— Негоже це буде, Катрусю. Люди зіпсуються.

— Чому, тату? — дивувалася тоді ще юна Катя.

— Тому що, доню, як кажуть у народі: на дурняка і оцет солодкий. Нічого доброго не вийде, якщо просто так щось брати й давати. Може статися так, що наступного разу в мене не буде змоги допомогти, а людина вже прийде з претензією.

Як так, скаже, я ж розраховував?! А розраховувати, Катерино, треба тільки на себе. На свої руки і на свій розум. А якщо доля щось зайве підкине — треба подякувати й далі йти. Отак воно правильно.

Батькову науку Катя засвоїла на відмінно, тому й справа йшла, і люди на неї не нарікали. Навпаки, намагалися допомогти, розуміючи, що досвід приходить із часом, а з ним Катя тоді тільки починала товаришувати.

Тепер же вона була впевнена і в собі, і у своїх силах, а тому могла дозволити собі розкіш — пару вихідних, аби просто побути з батьком.

Попереду кілька днів спокою, розмов і тієї затишної мовчанки, коли вам просто добре разом… А ще — спогадів. Про маму, про дитинство, про те, як вони всі були щасливі в цьому домі.

Дача, вкрита білосніжною шубою, подарованою зимою, нагадувала поважну пані. Здавалося, ось-ось вона розправить свої пишні спідниці, присяде в глибокому реверансі й урочисто промовить:

— Ласкаво просимо!

Збудована ще в минулому столітті, з дивною, ні на що не схожою архітектурою, кольоровими вітражами й кумедними башточками, вона була для Каті казковим замком, де можливо все.

Колись ця садиба належала Катиному дідусеві, відомому композитору, і чудово пам’ятала дні, коли маленька дівчинка в білому сарафанчику й червоних босоніжках кружляла на галявині перед ґанком під звуки рояля.

Коли дідуся не стало, рояль, за наполяганням бабусі, кудись вивезли, і Катя тепер іноді танцювала під музику, яку чула лише вона сама.

Потім тут довго жила бабуся, яка навідріз відмовлялася повертатися до Києва, віддаючи перевагу спогадам, чистому повітрю та компанії добрих сусідів, а не міському гамору.

А після її відходу дача дісталася Катиному батькові, який так само любив тишу і пташиний спів на світанку. Він цінував спокій старого будинку, що жив своїм власним життям: тихо бурмотів щось ночами і зітхав крадькома, намагаючись не тривожити людей боязким скрипом сходів.

Тут усе було таким рідним, до щему своїм, що Каті навіть захотілося трохи поплакати, але вона миттю себе опанувала.

— От ще вигадала! Рюмсати на морозі!

Вона вибралася з машини, ще раз потягнулася, проганяючи втому, і щільніше загорнулася в шубку.

Мороз грайливо щипав за носа, але в хату йти не хотілося. Повітря було чистим, прозорим і пахло… Не містом… Снігом воно пахло. І святами.

Катя усміхнулася, згадавши, як вони сперечалися з батьком про те, чим пахне сніг.

— Чистотою!

— Ні, тату! Ще!

— Ялинками?

— Ні!

— Правильно. Ялинки пахнуть хвоєю. А чим пахне сніг? Якщо ти така мудра, то сама й скажи!

— Надією він пахне!

— Це чому ж?

— Та тому, що Новий рік! Тому що все з чистого аркуша, як по свіжому снігу! Тому що я так хочу! Хочу, щоб сніг пахнув надією!

— Аргумент! А що тоді буде пахнути любов’ю?

— Мама!

Катя все-таки шморгнула носом, згадавши ту давню розмову, але плакати собі заборонила.

Мама… Ось хто завжди пахнув просто неймовірно! Щоразу, коли вона схилялася до маленької Каті, щоб обійняти чи поправити сукенку, дівчинка відчувала новий аромат. Це потім, ставши старшою, Катя зрозуміла, що парфумів, власне кажучи, було чотири, але їй завжди здавалося, що їх незліченна кількість.

— Це, моя пташко, тому, що в різних умовах парфуми розкриваються по-різному, — пояснювала мама. — Навіть якщо я, або, скажімо, тітка Соня, надушимося однаковим ароматом, на кожній із нас він звучатиме по-своєму.

— Звучатиме?

— Саме так. Бо в парфумах є ноти.

— Як це? — дивувалася Катя, яка навчалася в музичній школі й по три години на день мучила дідусів рояль. Про ноти, як їй тоді здавалося, вона знала все.

— А отак! — сміялася мама. — Парфумер створює парфуми, як симфонію. Грає на різних ароматах то вальс, то менует, збираючи їх докупи і слухаючи, чи будуть вони співзвучні. А якщо парфумер справді талановитий, то він знає найбільший секрет!

— Який?!

— Можна написати геніальну симфонію, але почують її всі по-різному. Хтось прийде в філармонію, сяде, заплющить очі та й проспить увесь концерт. А хтось полине разом із цією музикою так далеко, що зрозуміє, про що співали йому скрипки. Так і з парфумами.

Хтось виллє на себе пів відра, думаючи, що тепер усі помітять, як гарно він пахне. А хтось крапне на зап’ястя крапельку — і зазвучить та мелодія, яку задумав митець.

І дуже важливо розуміти: вибираючи свою симфонію, ти маєш подумати, хто тобі ближче — Леонтович чи Скорик. Вік, статура, місце і час — усе має значення для аромату. Пам’ятай про це!

Катя пам’ятала. Вона взагалі пам’ятала все, що казала їй мама.

А ще пам’ятала, як знаходила під ялинкою кожного Нового року флакончики з парфумами, які дарував їй батько.

— Тату, навіщо?! Я ж іще маленька! — реготала Катруся, крутячи в руках крихітний кришталевий флакончик.

— Ну то й що? Ти ж у мене квіточка! Понюхай-но! Чим пахне?

— Ой! Мандаринами!

— А ще?

— Ваніль?

— Розумниця! Вгадала!

— Щастям пахне, тату…

— Геть усе правильно зрозуміла! Молодець!

Ялинку завжди ставили незмінно на дачі, а не в міській квартирі, і проводили всі вихідні в оточенні лісу, тиші й тих, хто був найдорожчим у світі. Навіть гостей на новорічні свята батьки ніколи не кликали.

Надавали перевагу тихим вечорам, яких завжди так бракувало в їхньому гамірному й гостинному домі. Усі свята відзначали широко й весело, але тільки не Новий рік.

Катя якось запитала в батька, звідки взялася така традиція.

— Все просто, Катрусю. Коли ми з твоєю мамою побралися, то мусили обов’язково приїжджати на дачу до твого діда під Новий рік, щоб приймати з ним гостей. А їх часом було так багато, що в хаті ніде яблуку впасти.

А потім сталося так, що дід із бабою зрадили своїм звичкам і поїхали кудись святкувати. А нам із мамою наказали стерегти дачу. Ми приїхали сюди напередодні, прикрасили ялинку, запалили свічки і зрозуміли, як добре нам тут удвох.

Ми дивилися на зорі, лежачи просто на снігу, пили чай з малиновим варенням і мріяли про те, що в нас буде дитина. Це було єдине бажання, яке ми тоді загадали.

— І воно здійснилося…

— Так. Того року в нас з’явилася ти. А ми з мамою зрозуміли, що хочемо завжди зустрічати Новий рік саме так. Тихо дивлячись на зорі разом із тими, хто дорогий серцю.

Катя уткнулася носом у комір своєї шубки, вдихаючи аромат парфумів, які обрала для цього дня. Усе правильно. І мандарин, і ваніль, і кедр…

Її улюблені. Подаровані батьком на минулий Новий рік. Тоді вона приїхала до нього на дачу й залишилася, попри його заперечення. Хотіла просто побути поруч, розуміючи, як йому важко.

Батько мовчав про свій біль, не бажаючи засмучувати доньку, але Катя знала, як він тужить. Вона не раз пропонувала йому повернутися до справ, та він відмовлявся.

— Ні, Катрусю! Тепер це твоя справа.

— Наша, тату!

— Добре. Нехай буде наша. Але я вже не можу займатися нею на повну силу. Втомився… Допомогти — завжди будь ласка. А так… Не беруть назад те, що вже віддали, доню. Та й радію я, що все в тебе так добре виходить! Нащо ж я заважати буду?

— Тату, ти не правий!

— Можливо. Але я думаю, що так буде краще. Твори, дівчинко моя! А я на тебе милуватися буду!

Катя знала, чого батькові вартувало це рішення. Майже три роки він боровся за життя коханої дружини, а коли її не стало, просто загубився, не знаючи, як жити далі, коли опора пішла з-під ніг.

— Я наче на одній нозі тепер стою, Катрусю! Як лелека на болоті. І хотів би злетіти, а крила вже не ті. Не тримають…

— Тату, я теж сумую за нею…

— Ох, пташко, тільки не плач! Мама б цього не схвалила.

— Так! — усміхалася крізь сльози Катя. — Вона сказала б, що ми сирість розводимо! А потім видала б нам відро й ганчірку. І змусила б перемити всі сходи в будинку!

— До самісінького горища…

— Еге ж! Ох, тату! Як же я боялася того горища в дитинстві! Мені здавалося, що саме там живе той страшний Бабай, яким лякала мене колись бабуся.

Коли мама піднімалася нагору наводити лад, я не могла змусити себе піти за нею і сиділа на верхній сходинці, увесь час «мамкаючи» й благаючи її покинути те заняття. Поки я була малою, мама нічого не казала.

Співала пісні або розповідала казку, поки мила там підлогу чи розбирала речі. А коли я підросла, вона якось дала мені ганчірку, міцно взяла за руку і спитала, чи хочу я вирости боягузкою.

— І що ти відповіла?

— Сказала, що не хочу! Тоді вона відпустила мене і спитала, чи піду я з нею. Мені було так страшно! А ще — трошки весело від того, що мама говорила зі мною зовсім як із дорослою. І я зробила крок, переступивши поріг… І мені здалося тоді, що сміливішої за мене немає нікого на цілому білому світі…

Катя закинула голову, роздивляючись кольорові віконця під дахом і згадуючи, яке неймовірне полегшення відчула тоді. Горище здалося їй таким дивним, таємничим і чомусь дуже гарним.

Різнобарвні відблиски танцювали по стінах, розфарбовуючи старі меблі, що роками накопичувалися там, у всі кольори веселки. А скарбів, що ховалися по кутках, годі було й порахувати!

Чого там тільки не було! І пожовклі ноти, й іграшки, якими бавився колись дідусь зі своїми братами, і вбрання бабусі, у минулому знаної акторки. Капелюшки, акуратно розкладені по круглих «пуделках», боа з пір’я — такого пильного, що Катя розчхалася, варто було накинути його на шию.

Сумочки, розшиті бісером, і туфельки на невеликих підборах, які припали їй майже впору. «У бабусі була мініатюрна ніжка, як у Попелюшки», — пояснила тоді мама. А ще книги, підшивки газет і журналів, і безліч чернеток діда, які Катя потім розбирала, сидячи за піаніно.

І їй більше не було нудно за інструментом. Адже вона чула ту музику, яка так хотіла народитися на світ.

Катя промугикала собі під ніс одну з мелодій, так і не дописаних дідом до кінця, клацнула брелоком, замикаючи машину, і штовхнула хвіртку.

Усе як колись…

І кучугури обабіч доріжки, яку розчистив батько до її приїзду, і ялинка у дворі, вже прибрана старими іграшками, які цього разу дістали з горища без неї. Катя хотіла приїхати раніше, щоб допомогти, але затрималася на роботі.

Складний проєкт, який їхня фірма вела понад рік, нарешті завершився, і вона була задоволена результатом. Тепер можна було зосередитися на тому, що справді важливо.

Катя, таємниче всміхнувшись, ніжно торкнулася свого живота і згадала, як прокинулася сьогодні вранці на плечі в чоловіка, чомусь зі сльозинкою на віях.

— Катрусю, ти чого? Плачеш? Наснилося щось?

— Маму бачила…

— Ти засмучена?

— Ні! Мені так добре зараз… Чомусь здається, що вона про все знає…

— Про що знає?

— Про те, мій дорогий чоловіче, про що ти чомусь досі не здогадався!

— Катю! Невже?..

— Так-так-так! Ти все правильно зрозумів!

— Це просто диво!

— Ще б пак! Тільки мені трошки лячно…

— Чому? Я ж із тобою!

— Я знаю…

Вмовити чоловіка відпустити її до батька саму було справою нелегкою, але Катерина впоралася. Пообіцяла, що машину вестиме обережно, поспішати не буде і намагатиметься дістатися дачі завидна. Тільки на таких умовах її відпустили.

— Я хочу сама татові сказати. Віч-на-віч.

— Розумію. Я тоді пізніше приїду. Коли зі справами розберуся. Кінець року, всі наче з глузду з’їхали!

— Ага, знаю-знаю! Все пропало і строки горять!

— От саме так! Доведеться гасити ці пожежі. А ти бережи себе!

— Тепер у мене двоє, хто весь час торочить, щоб я себе берегла. Ти й тато…

— Хіба це погано?

— Це дуже добре!

І ось тепер Катя задерла голову, роздивляючись верхівку ялини, яка, здавалося, вимахала ще більше з останнього її приїзду. Тонкий, ледь вловний аромат хвої змусив її вдихнути на повні груди.

Так… Усе так! Усе правильно! Саме так має пахнути Новий рік! Хвоєю і мандаринами, надією і любов’ю, а ще вірою… Вірою в те, що все буде добре!

За спиною Каті грюкнули двері веранди, і вона замружилася, вже знаючи, що почує:

— Дитино! Ти чому мерзнеш?! Ану марш до хати! Застудишся ще!

Катин сміх сполохав снігурів, що вмостилися на тонких гілках горобини біля ґанку, і вона розкинула руки, щоб нарешті обійняти батька.

— Привіт, тату! Я вдома!

Вона уткнулася носом у комір батькової дублянки і подумала про те, що її ніколи не перестануть вважати дитиною тут — під цією ялинкою і в цих обіймах.

І нехай вона сама скоро стане мамою і вже носить під серцем нове життя, для батька вона так і залишиться його Катрусею. Маленькою і безмежно любимою дівчинкою.

І від цієї думки їй стало так тепло, що Катя ледь не розплакалася від щастя.

— Ну от! Я ж казав! Уже й носом шморгаєш! До хати, я кому сказав?!

І буде тепло. І буде свято. Тихе, родинне, саме таке, про яке мріяла Катя. Свято з ароматом зими й щастя. Світлого, ніжного, з дрібкою суму і сміху, з добрими звістками.

І мине рік.

І все повториться знову. І ялинка, прикрашена старими іграшками, і двір із вузькими, розчищеними від снігу доріжками, і старий камін, який трохи димітиме, а потім схаменеться й зігріє тих, хто вмоститься перед ним, обіймаючи долонями горнятка з гарячим чаєм. І знову пахнутиме мандаринами та хвоєю.

З тією лише різницею, що на руках у Каті спатиме її син.

Вона назве його на честь свого батька. І гордий дідусь із часом навчить цього малюка, як чистити доріжки, як прикрашати ялинку і як не боятися Бабая, що живе на горищі.

А стара дача знову кректатиме ночами, тихенько порипуючи модринами, боячись потривожити сон людей і даруючи їм тишу такого простого, але такого великого щастя…

Ось такий лист прийшов до нашої редакції. Здається, ніби нічого особливого — просто сніг, просто дача, просто родина… Але ж саме з таких «просто» і складається наше «важливо». Як кажуть старі люди: дерево тримається корінням, а людина — сім’єю.

А чи є у вас такі місця або аромати, які миттєво повертають вас у дитинство і дарують відчуття абсолютного щастя?