Наступного ранку я встала раніше, як зазвичай, поки Сергій ще спав… Зварила собі кави у турці, зробила собі два тости із сиром і ковбасою, дістала багет та банку червоної ікри, які учора купила собі. Тепер можна не економити

— А де наш телевізор? — я стояла посеред вітальні й дивилася на порожню тумбочку, на той запорошений квадрат, де ще вчора була наша плазма.

Чоловік відірвався від телефона і глянув на мене зі щирим подивом.

— Аню, та про що ти взагалі?

Він навіть канапку свою не відклав, жує, дивиться на мене тими своїми спокійними очима, і в них немає нічого… Ні розуміння, ні провини.

— Мамі телевізор потрібен був, у неї старий зовсім зламався… Я ж не назавжди віддав, ми новий купимо через місяць, ну чи через два. І свій у мами заберемо.

Через місяць… А я ж планувала продати той телевізор завтра, оголошення вже дала, люди дзвонили, цікавилися… Останні копійки на мрію, мені саме трохи не вистачало до мультиварки.

— Сергію, але ж я казала, що прийдуть покупці…

Він знизав плечима, і в цьому русі було стільки байдужості. Наче я з меблями розмовляла.

— Ну, Аню, нічого з тобою не станеться без тієї мультиварки… Мамі важливо не бути ізольованою від світу, між іншим. Їй телевізор справді потрібен, цілий день удома сидить, нудьгує… А ти молода, працюєш, із людьми спілкуєшся. Життя в тебе цікаве.

Цікаве… Ага.

Я працюю бухгалтеркою в конторі, де начальниця горлає на всіх підряд. Обходжуся бутербродами, які приношу з дому, бо в їдальні дорого, а заощаджую я, бо збираю на мультиварку… Дуже цікаве життя, еге ж.

Я промовчала. Розвернулася і пішла на кухню, налила собі води з-під крана, холодної такої, аж обпікаючої…

І ось тоді, стоячи біля мийки, я раптом подумала: а чому, власне? Чому його мама важливіша за мої плани? Та з якого дива чоловік вирішує за мене, що мені потрібно, а що — ні?

П’ять років заміжня, і за ці роки… Господи, скільки разів!

Машину купив без мене, диван вибрав сам, на дачу до його батьків їздимо щовихідних, хоча я хотіла цього року на море…

І завжди я мовчала. Думала, ну добре, не варто сваритися через дрібниці, родина важливіша…

А тепер ось — мультиварка. Смішно ж, правда? Через мультиварку всі непорозуміння… Втім, не через неї, звісно, просто накипіло.

Наступного ранку я встала раніше, як зазвичай, поки Сергій ще спав… Зварила собі кави у турці, зробила собі два тости із сиром і ковбасою, дістала багет та банку червоної ікри, які учора купила собі. Тепер можна не економити!

Сіла за стіл біля вікна, розгорнула журнал про інтер’єри, давно хотіла почитати, усе ніколи було. Їла повільно, насолоджуючись кожним шматочком, кожним ковтком кави…

Сергій вийшов зі спальні хвилин за двадцять, сонний, розпатланий, у тих своїх домашніх штанях у клітинку, які я колись вважала милими. А тепер вони здавалися мені просто старими й заношеними…

Він потягнувся, позіхнув, побрів до мене.

— А мені? — він зупинився посеред кухні, втупився в мою тарілку, на порожню сковорідку на плиті.

— А тобі що? — я навіть від журналу не відірвалася, перегортала сторінку, дивилася на гарну вітальню з каміном.

— Ну… сніданок. Ти ж завжди робиш. Я вже звик, — він посміхнувся, думав, напевно, що я забула просто.

— Робила, — сказала я спокійно і відпила кави. — Раз уже ти приймаєш рішення за двох, то й снідати можеш сам. Плита онде, продукти в холодильнику.

Він засміявся. Ось так от!

Подумав, що я жартую, напевно, що це така дитяча помста за вчорашнє… Налив собі чаю, дістав хліб, намазав масло, увесь час позирав на мене, чекав, коли я скажу, мовляв, та годі, Сергію, не ображайся, ось тобі бутерброд з ікрою.

Але я мовчала. Читала про скандинавський стиль і думала: а й справді гарно, мінімалізм який…

— Аню, ну ти чого? — він сів навпроти, надкусив свою канапку. — Через телевізор, чи що?

— Не через телевізор, — відповіла я йому, не піднімаючи очей. — А через те, що ти наплював на мої плани.

— Ну, вибач, — пробурмотів він, але я чула, що нещиро якось він це промовив, для годиться. — Я ж не навмисно, не подумав, що тобі це аж так важливо.

От саме, не подумав. Як зазвичай.

Потім він пішов на роботу, я теж зібралася… А ввечері, коли повернулася, приготувала собі курку з овочами, таку ароматну, з розмарином і часником… Сиділа за столом, їла повільно, навіть увімкнула музику тиху — джаз якийсь старий, для настрою.

Сергій прийшов за пів години, голодний, утомлений… Зупинився у дверях кухні, подивився на мене, на тарілку, на порожню плиту, і обличчя в нього стало зовсім розгублене.

— Аню, ну це вже не смішно… Я цілий день на ногах, стомився, хочу їсти!

— А я й не збиралася тебе веселити, — відповіла я йому, витираючи губи серветкою. — Ти вчора сказав, що мама важливіша за мої плани. Значить, нехай вона тебе й годує. У мами тепер телевізор є, можете разом дивитися серіали.

— Та ти що, збожеволіла?!

Він підвищив голос, стукнув кулаком по столу, але я бачила, що він більше розгублений, ніж злий. Не розуміє, що відбувається.

— Через якийсь телевізор таке влаштовувати? Я ж вибачився!

— Ти сказав «вибач» для годиться, а я хочу, щоб ти справді зрозумів. Не просто слова сказав, а усвідомив, що зі мною треба рахуватися. Я три місяці на ту мультиварку збирала! Кожну копійку рахувала!

Він мовчав, дивився на мене, і я бачила, що він думає про щось, міркує… Потім хмикнув, розвернувся і пішов.

Чоловік повернувся пізно, годин об одинадцятій, із запахом маминих січеників і образою на обличчі… Ліг спати, не роздягаючись як слід, навіть добраніч не сказав.

На другий день він уже не сміявся зовсім.

Вранці зібрався мовчки, я теж, пила свою каву, їла круасан із шоколадом, який купила в кондитерській учора… Заощаджувати ж уже сенсу не було. Увечері чоловік прийшов похмурий і злий. Я сиділа на дивані, читала книжку, пила чай.

— Ну і… Скільки це триватиме? — запитав він, стоячи у дверях, навіть не роздягнувшись.

— Доки ти не зрозумієш, — відповіла я, не відриваючись від сторінки.

— Що я зрозуміти маю?! — він майже закричав. — Що ти образилася?! Ну образилася, ну вибач! Що ще від мене треба?!

Я закрила книгу, глянула на нього… І раптом подумала, а він і справді не розуміє. Щиро не усвідомлює, в чому річ.

— Сергію, за п’ять років шлюбу ти жодного разу не запитав моєї думки ні про що важливе, — сказала я повільно, чітко промовляючи кожне слово. — Машину купив і не спитав, яку я хочу. Диван вибрав сам, я прийшла, а він уже стоїть. Щовихідних ми їздили до твоїх батьків, хоча я хотіла іншого. А тепер телевізор… Я втомилася бути людиною, чия думка тебе не цікавить.

— Та я ж так дбаю, чого тобі витрачати час на те, що я спокійно можу зробити сам! — гаркнув Сергій ображено, обпершись на одвірок.

Я мовчала, просто не знала, що відповісти.

Чоловік розвернувся, вилаявся і знову пішов до матері.

А я сиділа в нашій квартирі й думала: а раптом він не повернеться? І якось страшно стало…

На третій день він не прийшов із роботи вчасно… Я вже почала хвилюватися, перевіряла телефон кожні п’ять хвилин. А потім почула ключ у дверях, кроки…

Він увійшов із величезним пакунком, поставив його на стіл переді мною… І я побачила мультиварку. Нову, блискучу, у гарній коробці, з рецептами та гарантією.

— Вибач, — сказав він і сів навпроти. — Телевізор заберу в мами завтра, — чоловік узяв мою руку.

Я кивнула, встала, дістала з холодильника продукти…

Час було готувати вечерю. Нормальну, справжню вечерю на двох. Отож-бо!

Моя історія можливо банальна. Але як хочеться, щоб рідна, кохана людина тебе чула і рахувалася з твоєю думкою. адже це так просто… Це і любов!

Як думаєте, любі читачі, чи є варіант як найкраще донести до партнера важливість своїх потреб, не вдаючись до «італійських страйків»?