Наварила борщу, і пюре наробила, і капусти до нього потушкувала, розійшлася бабця, потрібною себе відчуває… Щоки розпалилися, ох, як вправно вона управляється з усім, ох, яка помічниця. Прийдуть з роботи діти, а вона їм… Син перший прийшов, запах стоїть на всю квартиру. Не став вечері чекати, з’їв, ще попросив, ох, як смачно наївся

— Ох, Ніночко, даремно ти, стара, це все затіяла. Я своїм сказала: нікуди не рушу з місця, дай Боже, щоб ніженьки мої ходили. У своїй хаті Богу душу віддам.

— Та що ти вигадала, ну? Марусю? Кличуть діти, то їдь, чого сидіти тут.

— Слухай, Ніно, а шафу ти з собою забереш? А комод он той?

— Та куди там, Зоя сказала, нічого не візьмемо, все тут залишимо, — бабця посумувала. Погляд її затуманився, вона витерла червоні очі.

— Аааа, Ніно… а може… мені віддаси?

— Забирай, — махнула рукою, — ти чуєш, Марусю… може все забереш?

— І заберу, заберу, ні цвяшка не залишу. Ніно… а може хату не треба було продавати, га? Гарний же, будинок у тебе, міцний, ну?

— Та не вийде, розумієш… онука окремо селити хочуть, треба квартиру йому купувати, якраз, от, грошей за дім виручать, бо не вистачає трохи, він же з’їде, а я на його, на місце Митька.

— Мамо, — жінка, що проходила повз, підібгавши губи, глянула на бабцю, — ну що ви, їй-Богу, просила ж, не називати Діму Митьком, ну ніби він скотар якийсь…

— А що скотар? — втрутилася сусідка, — ніби скотар не людина, он у нас…

Бабця смикнула подружку.

— Ой, не знаю, Ніно, подумала б ти сто разів, подумала.

— Тепер вже що…

У місті добре живеться бабці, а що? Нагодують, увечері води наллють у ванну, митися відправлять, рушник виділили м’яяякий, халат теплий, після ванни надягати, я не можу, ну немов пані, капці м’які.

Тільки не розуміє бабця, де вона так забруднитися встигла? Навіщо їй щодня митися? Ну, гаразд, улітку, на городі, ну зараз-то чого? У місті? Ноги помила б у тазику, чого ту воду лити, теж же не безплатно все, копієчка до копієчки, а там, дивись, і гривня набіжить.

Добре бабці, світло, в кімнаті сидить, у віконце дивиться. Можна у велику кімнату пройти, телевізор увімкнути, два канали показує. Та вона не любить, увімкнула якось, а там ці скакають туди-сюди, та ну їх.

Хотіла допомогти Зої, начистила картоплі, трохи було, з пів відерця, а та розкричалася, мовляв, куди стільки, зіпсується… А як же зіпсується? Можна борщу зварити, на перше, а на друге — пюре зробити, а не з’їдять, то пиріжків наліпити, Ігор, син, він лю-ю-юбить пиріжечки, з картопелькою.

Раніше, бувало, як приїде, так просить пиріжків напече бабця, борщу наварить, ох і любить синок. Та вона сама зварити може, але ні, сварить Зоя, мовляв, відпочивай сиди, мамо. А від чого їй відпочивати?

Зоя сама господарювати любить, воно й зрозуміло… кашу на воді наварить, котлету зварить, чудеса відколи пам’ятає, бабця варених котлет не їла…

Хліб тільки чорний, сухущий. Не можна на хлібчик погано говорити, та не може бабця його вкусити, ясна болять.

Свариться Зоя, картоплю, мовляв, викинути… Ледве впросила, у холодну воду та на балкон, щоб поставити.

Ходила, ходила бабця. Дивиться, капуста є в холодильнику, помідори знову ж таки, наварила борщу, і пюре наробила, і капусти до нього потушкувала, розійшлася бабця, потрібною себе відчуває… Щоки розпалилися, ох, як вправно вона управляється з усім, ох, яка помічниця. Прийдуть з роботи діти, а вона їм…

Син перший прийшов, запах стоїть на всю квартиру. Не став вечері чекати, з’їв, ще попросив, ох, як смачно наївся… Ще, каже, ввечері поїм.

Митько, ой, Діма, онук прийшов, теж поїв, сказав смачно, пішов у кімнату. Він такий, небалакучий. Усе літо в бабусі в гостях раніше був, а зараз навіть не обійме бабусю, все стороною ніби. Скоро з’їде, що вже там, хлопець дорослий, дивись і сім’ю заведе.

Порхає бабця по кухні.

— Смачно, синку? Митько, онучок, смачно тобі?

Кивнув Митя, посміхається. Син блаженно мружиться, поїв, так подобрішав, сидять, розмовляють на кухні, як у старі добрі часи.

Син питає про щось, про друзів і знайомих згадують, про родичів, чай п’ють, бабця оладок зробила, смачно, тепло… добре бабці живеться.

Зоя прийшла додому, як глянула, ох і кричала, злякалася бабця, що не так вона зробила? Син звелів іти в кімнату, а Зоя кричить, не зрозуміла бабця, кого розорили?

Хто кого по світу пустить… Про одну господиню на кухні кричала, про запах… Який запах? Вона ж миється… страшно їй у ту ванну сідати, так похлюпається, от би вдома, а тут… втонеш ще…

А вона свариться, Зоя…

Добре живеться бабці, тільки… чомусь плаче вона ночами.

Шарика, вірного пса, шкода, та кішку Мурку, Маруся їх забрала… догляне, але так тваринок своїх бабці шкода… так комода і шафу шкода, відра і вила з лопатами, хоч би Маруська все забрала.

Ех, стара ти, стара, — лає себе, — що ж ти наробила… Але ж допомогти хотіла, ось… допомогла.

Плаче бабця, тихенько, щоб не розбудити нікого, на кухню не ходить…

Зле стало бабці, лежма лежить. Лікарі приїхали, молоді, рожевощокі, як вона колись була.

— Старість у бабусі… Що там лікувати…

Чує бабця, шепоче Зоя Ігорю, що доглядати за нею, за бабцею, не буде, треба її до будинку престарілих… а їй уже і все одно…

Лежить уночі, не спиться, а вона ж не стара ще, це просто так бабцею кличуть, сила є… чого розляглася, треба… треба збиратися… До Марусі, до неї поїде, вона не вижене.

Сидить уранці бабця, зібрана біля дверей.

— Мамо, — син здивувався, — а ти куди?

— Я, синку, вирішила, відвези мене до Марусі, будемо з нею доживати…

— Ти чого, мамо?

— А того… відвези, прошу, допоможи дістатися, я в будинок престарілих не піду, я до Марусі, вже якщо вижене, то тоді… Вона не вижене, я знаю. Я заважаю вам, ви молоді, відвези ти мене, синку. Розмов не бійся, не бійся…

— Мамо… ти чого?

— Відвези… Христом Богом прошу…

— Так… я ввечері прийду і вирішимо, — сказав син, але побачивши очі матері, махнув рукою і… звелів збиратися.

У своєму домі живе бабця. Усе, все до єдиного цвяшка зберегла Маруся, як і обіцяла. А син гроші назад віддав за будинок…

Вдома жити бабця буде, добре їй тут, світло і тепло. Шарик з Муркою поруч, Маруся в гості ходить… Навесні курочок завести хоче, краса…

Син приїжджає з друзями, вона їм пиріжки пече і борщ варить. Відпочивають, дорослі мужики, а сміються, немов діти… Паркан полагодили і їй, і Марусі, дах, ґанок.

Добре бабці вдома, тепло.

А нещодавно Митько приїхав, онучок… з дівчинкою, хороша така… Що горобенятко цвірінькає: фіранки зняла, випрала, миє, тре там щось… Митя посміхається, подобається йому, що бабуся Соню, так дівчинку звати, хвалить. Ех, краса… добре бабці, тепло…

***

Дім — це тепло, спокій, затишок та близькі люди, які приймають тебе таким, яким ти є, і нічого не вимагають взамін. Як то кажуть – в гостях добре, а вдома краще.

А що для вас означає справжній дім, любі читачі?