— Не хочу я їхньої їжі, ба, в мене від неї живіт болить! — продовжував дутися Вітя. — Вони мене зовсім не розуміють, телефон забрали… Бабусю, а звари мені своєї локшини молочної, пам’ятаєш? Солодкої такої, з маслом, будь ласка! У Таїсії Денисівни аж серце тьохнуло. — Та ти ж прямо як дід твій

Снігу за зиму навалило стільки, що навіть у місті кучугури стояли вище голови. Але сонце вже припікало по-справжньому, брудний сніг за день підтавав, а гілки дерев почали наливатися соками, змінюючи колір — весна йде!

Лариса підійшла до вікна й аж зажмурилася від яскравого світла. Добре ж як. Батько б сказав: «От і зиму перезимували». Та тільки немає тепер батька, спочив їхній із сестрою татко позаминулого року.

Тато в них був веселий, справжній «несумуйко». Мати, бувало, на нього всіх собак спустить, лає почому дарма, а він лише всміхається: — Та що ж ти, Таю, стільки сил на мене витрачаєш? Ех ти, моя бідна, побережи себе!

Мати це почує — і ще дужче на нього накинеться, а татові ще смішніше. Схопить її, маленьку, але міцну, своїми ручищами:

— Та не галасуй ти так! Зроблю тобі все, що скажеш, я ж для тебе що хоч зроблю! — Пустомеля ти, Семене, все б тобі базікати! Ану відпусти, руки як лещата у тебе, — мати вдає, що сердиться, а сама вже пару випустила.

Отака в них любов була. Вона його нібито сварить, ганить на все село, а тато вдає, ніби боїться свою Таїсію, а сам перед нею тане. Він і справді на все був для неї готовий, а доньок своїх, Галинку та Ларочку, просто обожнював.

Тільки-но Лариса занурилася у спогади, як дзвонить сестра Галя, голос аж дзвенить від розпачу:

— Ларко, мамці зовсім зле, що робити будемо? Їхати до неї треба. Я на Різдво була — нічого, а на минулому тижні злягла. Не їсть нічого, каже, не хочеться. А на Батьківську суботу взагалі заявила, що на той світ вже зібралася. Мовляв, досить уже, нажилася, а там її Семен чекає, без нього їй тут нічого не миле!

— Галю, не переживай, ми на вихідних з Павлом обов’язково з’їздимо, — пообіцяла Лариса, а сама замислилася.

Як батька не стало, матуся впала у зневіру. Горювала тяжко, не відпускало її. Навіть на городі минулого року нічого не садила. Їла що припаде, ніби загубилася без свого Семена.

Потім наче відійшла, почала всміхатися, потроху «шуміти». Та й що казати — їй лише сімдесят з хвостиком, не стара ще. Вони з Галинкою над нею навіть по-доброму підсміювалися, що тепер немає на кого пар випустити.

Мати на жарти не ображалася, а тут бач — знову за своє!

Вдома у Лариси й так клопоту по саму зав’язку. Старша донька дорослою себе уявила. Батько заборонив пізно приходити, то вона тепер з ними майже не розмовляє.

Завжди Даринка була хоч і з характером, але слухалася, а тепер — дерзить, каже, як стукне вісімнадцять — піде з дому.

— До матері поїдемо — Вітьку з собою візьмемо. Хай у неї побуде, канікули у бабусі проведе без телефону, бо зовсім здичавіли від тих гаджетів! — перервав думки Лариси чоловік Павло, наче у воду дивився.

— Пашо, а ти звідки знаєш, що ми поїдемо? — здивувалася Лариса.

— Так ви з сестрою в матір свою вдалися — шумні. Як по телефону говорите — на всю квартиру чути, — засміявся чоловік.

Вітька одразу почав нити, що без телефону нікуди не поїде, але батько був непохитний.

У вихідний приїхали до матусі в село. Накупили всього: і ковбаски, і торт її улюблений, холодильник забили під зав’язку. Але Таїсія Денисівна навіть не глянула на ті ласощі. Чай порожній з ними попила і все.

— Мамо, Вітьку в тебе доведеться залишити на канікули, ти не проти? — попросила Лариса. — Та залишай уже, — байдуже махнула рукою мати.

Батьки поїхали, а Вітя так і залишився сидіти надутий на табуретці. Бабуся на нього — нуль уваги, пішла знову на диван, поринула у спогади… Як вони з Семеном отак само ранньою весною познайомилися.

Він такий великий був, незграбний, але сором’язливий. А тепер от скінчилося її життя.

— А-а-а-а, боляче! Мені боляче! — раптом почула вона крик і здригнулася. Згадала: Вітька ж у хаті!

Крик онука обірвався так само різко, як і почався. Хлопець сердито показав їй пальця.

— Ти чого репетував? — обурилася Таїсія Денисівна. — Пальця прищемив, боляче було!

Бабуся мимоволі всміхнулася, дивлячись на сердите обличчя онука.

— А чого злий такий приїхав? Може, їсти хочеш? Дід твій Семен завжди похмурий ходив, коли голодний був, ніби мову губив. Мати твоя всього накупила, що тобі приготувати?

— Не хочу я їхньої їжі, ба, в мене від неї живіт болить! — продовжував дутися Вітя. — Вони мене зовсім не розуміють, телефон забрали… Бабусю, а звари мені своєї локшини молочної, пам’ятаєш? Солодкої такої, з маслом, будь ласка!

У Таїсії Денисівни аж серце тьохнуло.

— Та ти ж прямо як дід твій! Такий самий хитрун: як завинить, то одразу лащитися починав. А локшину молочну поважав понад усе. Казав, як огорне туга, треба поїсти гарячої локшини з молоком — і вся тоска минає! — Тільки ти зі мною їж, а то мені нудно, — попросив Вітя.

Лариса щодня дзвонила, хвилювалася. Матуся спершу була тиха, а за два дні почала бурчати:

— Ой, ну й лопух! Я йому кажу ноги витирати, а він каже — живіт болить. Але я його швидко вилікувала: цукерок не дала, раз хворіє. Тепер розумний став, грязюку в хату не тягне!

Павло сміявся: — Ну що, є тепер нашій бабі Таї на кого гримати та життя вчити? От і добре, обом на користь!

Через тиждень приїхали за сином, а той від бабусі їхати не хоче! Таїсія Денисівна аж просльозилася:

— Ну викапаний дід! І звички, і впертість така сама, і ласкавий…

— Ба, ти не плач, я скоро знову приїду, — по-дорослому сказав Вітя на прощання.

— Я чекатиму, Вітюшо. Ми з тобою город посадимо, ти ж обіцяв паркан підбити, справ у нас багато!

— Ба, та я для тебе все зроблю, ти не хвилюйся, що хочеш! — вигукнув хлопець.

Таїсія Денисівна всміхнулася крізь сльози: — Ну викапаний дід… Ви вже йому телефон поверніть, а то як же він мені дзвонити буде?

Вже вдома Лариса сміялася:

— Ну ти й придумав — звести їх разом!

— Клин клином вибивають, — відповів Павло.

— Наш Вітька мертвого дістане, якщо йому щось треба. От і матусеньку нашу підняв, вона й помирати передумала. Тепер їй є кому мізки вправляти. Життя-то налагоджується!

Отак воно і є: іноді діти стають для нас найкращими вчителями, а старість знаходить новий сенс у тому, щоб просто зварити комусь солодку молочну локшину.

А чи помічали ви, дорогі наші читачі, у своїх дітях чи онуках риси тих, кого вже немає поруч, — ніби дорога людина повернулася до вас у новому образі?