– Не плач, Тетянко! Я тебе ніколи не залишу! І дитину виховаємо! Не потрібний нам він! І аліменти його непотрібні! – почуваючись героєм, говорив Віктор

– Закінчуйте цей балаган! За сином вона скучила, бачте… Стільки років не згадувала і раптом материнські почуття прокинулися! Нісенітниця! Напевно, притиснуло тебе сильно. От і згадала, що десь у тебе є рідня! – Михайло з ворожістю дивився на Тетяну, матір Миколи.

З чоловіками Тетяні не щастило завжди. Багато років тому вона закохалася у Михайла – гарного, заможного, перспективного. Але, як тільки Тетяна повідомила, що чекає дитину, Мишко вирішив припинити роман.

Не готовий він заводити сім’ю. Та ще й злі язики пліткували, що дитина в Тетяни може бути зовсім не від Михайла. Ні сльози, ні вмовляння Тетяни не допомогли. Добре, що поруч був Віктор, який залицявся до Тетяни зі старших класів.

– Не плач, Тетянко! Я тебе ніколи не залишу! І дитину виховаємо! Не потрібний нам він! І аліменти його непотрібні! – почуваючись героєм, говорив Віктор.

Зробив Тетяні пропозицію, попри її цікаве становище. Тетяна, хоч і не кохала Віктора, але бути самотньою матір’ю не хотіла, а тому погодилася. А Віктор сподівався, що вона його трохи згодом покохає. Але не вийшло.

Та ще названий син Микола, так схожий на негідника Мишка з кожним днем ​​все більше дратував Віктора. Згодом всі свої образи Віктор почав зганяти на ньому.

Йому здавалося, що він мститься Мишкові, за те, що Тетяна так і не змогла покохати Віктора. За найменшу провину Микола отримував ременя. Якщо Віктор тільки кричав і лаявся, хлопчик вважав, що легко відбувся.

А коли Тетяна вставала на захист сина, то діставалось і їй.

– Забирай свого сина і провалюй до свого Мишка! Адже ти так його кохаєш! Подивимося, як він вас прийме! – репетував Віктор, знаючи, що нікуди Тетяна не піде.

Тетяна ковтала сльози образи, але мовчала – йти їй не було куди. Михайлу вони, звичайно, не потрібні. А крім нього була хіба що випивоха-мати, яка жила в убогій кімнатці багатолюдної комуналки. А у Віктора квартира хоч і маленька, але своя. Та й робота непогана на меблевій фабриці.

Згодом, від душевної невлаштованості Віктор почав шукати радість від життя на дні чарки. І поплатився за це. Одного разу Віктор прийшов на роботу не проспавшись. І, розпилюючи дошки циркулярною пилкою, не встиг вчасно прибрати праву руку. Швидка приїхала швидко, але врятувати кінцівку не вдалось.

Так, Віктор став безробітним інвалідом. Звинувачував він у всьому виключно Тетяну, бо вона довела чоловіка до такого життя. Для Тетяни настали страшні часи, доки знову не з’явився Михайло.

– Тетяно?! – Михайло навіть не одразу впізнав про свою колишню подругу на вулиці.

Вона зупинилася. Здивовано подивилась на Михайла. Хлопчик виглядав у неї з-за спини.
– Мишко?! Що ти тут забув?

– У мене до тебе серйозна розмова. Тільки от вдома в тебе поговорити навряд чи вийде… – сказав Михайло, тишком-нишком спостерігаючи за хлопчиком.

– Та вже… Говори тут. – Тетяна опустилася на лаву.
– Та незручно якось при ньому… – Мишко кивнув на хлопця. – Я саме про сина поговорити й прийшов.

– Миколо, йди пограй трохи на майданчику. – наказала Тетяна. Хлопчик слухняно відійшов.

– Миколо… – задумливо промовив Мишко, а потім, трохи нервуючи, продовжив… – Тетяно. ти, головне, не перебивай. Я знаю, як ти живеш. Якщо Микола мій син, то я хочу забрати хлопчика до себе. У мене умови добрі. Я багато можу йому дати. А тобі… Ну я думаю, дуже стануть у пригоді гроші, щоб вибратися з цього кошмару, – Тільки я хочу бути впевненим, тому прошу зробити тест на батьківство.

– Що це? Ти купуєш сина? Та ще й сертифікат вимагаєш? А дружина? – Тетяна невесело посміхнулася.

– Дружина в мене є, але вона не може мати дітей… Ось така іронія, – невесело посміхнувся Мишко.

Тетяна мовчала довго… дуже довго. Все в ній чинило опір пропозиції Михайла. Хотілося послати його якомога далі, підвестись і піти… Але куди?

– Чорт із тобою. Зробимо твій безглуздий тест. Скільки ти мені заплатиш за сина?

Мишко озвучив круглу суму. Тетяна кивнула. Вже вдома, дочекавшись, поки Віктор засне, Тетяна довго вмовляла Миколу.

– Сину, ти поживеш у Михайла. Зовсім недовго. У нього вдома добре, багато іграшок.
– Я не хочу жити у чужого дядька без тебе… – відмовлявся Микола.

– Він не чужий дядько. Михайло – твій справжній тато. Він тебе довго шукав та знайшов. Тепер мріє, щоби ти пожив з ним. – нарешті наважилася розповісти правду Тетяна.

Микола задумався, а потім зрозуміло кивнув.
– Ось чому наш тато мене не любить… Він просто несправжній. Ну, якщо дядько Мишко – мій тато, тоді я поживу в нього. Тільки ти швидше приходь, мамо. – Тетяна тільки зітхнула.

За деякий час, коли тест підтвердив батьківство Михайла, Микола перебрався до нього. Тетяна отримала кругленьку суму та вирішила поїхати з міста. Віктора їй було трохи шкода.

Те, що дружина поїхала, Віктор навіть не відразу помітив – він пив. Зрештою його страждання закінчилися. За тиждень його знайшли сусіди, відчувши запах із квартири.

А Микола почав звикати до життя у новому будинку.
– Тату Мишко, а ти мене справді довго шукав? – спершу поцікавився хлопчик.

– Правда… Тільки давай ти мене зватимеш просто тато… – зворушено відповів Михайло і притиснув сина до грудей. Дружину Михайла, Риту поява дитини не втішила.

– Ритуля, сподіваюся, ви подружитеся з Миколою…

Рита тільки кивнула, звичайно, вона постарається, проте з першого дня вона була зовсім непривітною з хлопчиком.

– Миколо, швидко сюди! Іграшки треба повертати на те місце, звідки їх узяв! У п’ять років настав час приносити користь! Я тебе, здається, вчила мити посуд! Чому на чашці залишилися плями? Якщо ти будеш лінуватися, то замість того, щоб грати, будеш стояти в куті! – вказівки сипалися від Рити одна за одною. А ось похвали не було жодного разу.

– Я тебе виховую, щоб ти був нормальною людиною! Тільки посмій поскаржитися батькові – стоятимеш у кутку цілими днями! Радуйся, що я ще не взялася за ремінь! – загрожувати тітка Рита теж уміла.

Згодом Михайло став помічати у сина зміни. Хлопчик став мовчазним та якимсь забитим. Коли говорила Рита, Микола одразу замовкав і опускав очі. Мишко, звичайно, намагався з’ясувати у дружини причину цих змін.

– Мишко, ти робиш із мухи слона. Нічого страшного від хлопця я не вимагаю! – відмахнулася Рита.

– Але ж, коли він віч-на-віч зі мною, Микола зовсім інший… – задумливо міркував Мишко.

– Просто ти йому все дозволяєш, а я ще й вимагаю! Тому тебе він обожнює, а на мене дивиться, як вовченя, – обурювалася Рита.

Начебто все звучало правдоподібно, але сумніви гризли Михайла. І щоб розвіяти підозри, він встановив у квартирі кілька прихованих камер про які не сказав дружині.

Через кілька днів Михайло подивився записи та ледве стримуючись покликав дружину:

– Рито, підійди, будь ласка, я хочу дещо тобі показати…

Рита увійшла до кімнати, і Мишко ввімкнув їй запис із камер спостереження

– Марна істота! – кричала Рита на екрані. – У кут зараз же! Ніколи я тебе не навчу як слід прибирати! Такий же нікчемний, як твоя матуся! – після цього вона схопила хлопця, що плаче, за руку і потягла за собою.

– Ще побачимо? Чи вистачить? – стиснувши кулаки, поцікавився Михайло. – Я думаю, що ти здогадуєшся, що маєш робити. Щоб завтра тебе тут не було.

Рита поїхала, і Микола ожив. З татом йому жилося чудово, але іноді він сумував за мамою.

– Вона обіцяла, що повернеться за мною… Чому не повертається? Тому що я «непотрібна істота», як казала тітка Рита? – питав Микола у батька, поки був маленький.

***
Тетяна тим часом оселилася в містечку неподалік від Одеси. Працювала у готелі. Винаймала квартиру і мріяла, рано чи пізно стати власницею свого гостьового будиночка біля моря.

Отримані від Михайла гроші вона поклала до банку під відсотки. Нарешті вона була вільна і жила як хотіла. Іноді згадувала про сина, але тішила себе тим, що Микола в надійних руках і з батьком йому добре.

А вона, Тетяна, хоче нарешті жити для себе. Однак невдовзі туга взяла своє і вона повернулася. Приїхавши до рідного міста, Тетяна згадала про сина.

Почала цікавитись у знайомих, і ті їй розповіли, що Михайло давно розлучився з дружиною. За кілька днів Тетяна дзвонила у двері квартири Михайла. Двері відчинив Микола.

«Скільки ж йому років? Дванадцять? Тринадцять?», – судомно згадувала Тетяна, розглядаючи сина, що подорослішав.

Микола, схоже, не впізнав матір.
– Ви до тата? Батько! Тут до тебе прийшли! – гукнув Микола у глиб квартири.

– Стривай, Миколо! Ти зовсім мене не впізнаєш? – здивувалася Тетяна.

– Ні… А маю? – Микола пильно вдивлявся в обличчя Тетяни. Потім в очах хлопчика промайнула думка. Він розвернувся і, мало не збивши Михайла, кинувся до своєї кімнати. Гучно грюкнули двері.

– Я хотіла сина побачити, скучила … – ледве чутно прошепотіла вона Михайлу.

Михайло саркастично посміхнувся:
– Та не може бути! Ну, давай я його покличу.

Встав, вийшов із кухні і буквально за хвилину повернувся.
– Микола сказав, що не вийде з кімнати! – повідомив він Тетяні.

Тетяна опустила голову і несподівано навіть для себе заплакала. Михайло простяг їй серветку.

– Припини плакати! Та й узагалі, закінчуй цей цирк! За сином вона скучила! Ти його мені продала. Забула? Стільки років не згадувала, а тут, дивись, материнські почуття зіграли! Не вірю я в подібну нісенітницю! Щось сталося в тебе, судячи з усього, сильно! Ось і згадала! Та ще й довідувалася, мабуть! Дізналася, що живемо удвох, і вирішила, що тебе з обіймами приймемо? Помилувалася, люба. Не потрібна ти мені та Миколі! – Михайло дивився на Тетяну з ворожістю.

– Може, в нього самого спитаємо… – схлипуючи, запропонувала Тетяна.

– На мою думку, він дав вичерпну відповідь, коли не захотів з тобою розмовляти! Давай, йди по-доброму! Немає у Миколи матері! Тільки Батько! І не приходь сюди більше! А то я можу забути, що жінок ображати погано і спущу тебе зі сходів! – відповів Михайло і показав Тетяні на двері.

Вона встала й з квартири. Коли за Тетяною зачинилися двері, Микола визирнув із кімнати:

– Вона зовсім пішла?
– Сподіваюся, – відповів Михайло. – Ти не шкодуєш?

Микола на мить замислився, а потім упевнено похитав головою:
– Ні. Вона для мене чужа.

Микола дізнався про смерть матері за кілька років випадково. Він навіть не засмутився, бо для нього вона була чужою людиною.