Не стали стареньку бабусю здавати в притулок або заходити до неї вечорами – вона жила на іншому кінці села, далеко. І взагалі вона вже не могла зовсім себе обслуговувати

Одна сім’я взяла до себе стареньку. Майже чужу. Далеку-далеку родичку. Мало того, що чужу майже, так ще сліпу і, даруйте, недоумкувату. Не в образу будь сказано, але зовсім вижила з розуму.

Це якийсь фантастичний вчинок. А вони взяли. Вони жили в селі все ж таки, там простіше. Але вони були бідні, своїх дітей троє, від одного сина вже двоє онуків.

Велика родина. І такі прості, грубуваті, не надто освічені люди, але сумлінні. Вони не стали стареньку бабусю здавати в притулок або заходити до неї вечорами – вона жила на іншому кінці села, далеко. І взагалі вона вже не могла зовсім себе обслуговувати.
Ото й взяли.

Привезли її жалюгідні пожитки, перевдягнули в чисте, пов’язали чисту хустку, як годиться, дали з ложки поїсти і посадили на ліжко. На стіні килимок повісили з оленями. Хоча вона не бачить.

І стали абияк жити, їсти борщ та кашу. І локшину китайську. І чай пити із цукром. І водити стареньку в туалет. І переодягати, якщо треба. І слухати її марення – вона постійно тонким стареньким голосом несла марення.

І одного разу ця старенька, Клавдія Василівна, ось цим голосом і каже марення:

– До сараю злодій заліз!

Пішли до сараю – там нетверезий сусід краде цінні речі. Картоплю та капусту. Треба ж як збіглося!

Ще минув час, а старенька знову каже:

– Нехай Сергійко не їде до міста! Машина розіб’ється!

Довірливі простаки послухали свою ненормальну стареньку і Сергія-сина до міста не пустили з другом. Друг сильно розбився. А Сергій взагалі б убився, якби сидів поруч.

Ось воно як! Потім старенька ще багато всього говорила, хоча нічого не розуміла, не пам’ятала, не бачила і ложку до рота не могла донести.

І потім стала марити, щоб їй купили лотерейний квиток. Сидить та випрошує лотерейний квиток.

Батько сімейства з’їздив у велике село та купив. І що б ви думали? Вони виграли купу грошей! Купу просто! Триста чи чотириста тисяч. Або навіть п’ятсот – ухильно розповіли.

Прості люди про гроші ухильно розповідають, просто кажуть:

– Купа!. Ось так!

А старенькій купили новий халат, пряників і багато всього хорошого. Так, ще покривало гарне – та й що, що вона не бачить очима?

Вона чимось іншим бачить! Нехай буде все красиве. І усі її люблять. Хоча вона постійно марить і все забуває.

І не може сама їсти і до туалету дійти. Але вона добре усміхається. І сидить на гарному покривалі в чистому халаті та ошатній хустці, наче лялечка.

Перебирає чотки і щось таке каже тонким голосом добре. І хитає головою…