— Не збираюся я солити ваші помідори! — Це ти поки не збираєшся, але з часом обов’язково захочеш. — Та з чого ти взяв, що ти все про мене знаєш? — І справді, з чого б це… Я ж усього-на-всього твій батько

З самого малечку пам’ятаю: вийти зі своєї кімнати на кухню і не посваритися з татом — це було щось із розряду фантастики.

— Куди це ти зібралася в такій куцині?

— До школи.

— Лютий місяць надворі, найхолодніший! Ти не дивися, що сонечко світить. Одягай пуховик, бо знову змерзнеш як цуцик.

Мені тринадцять, ми живемо в столиці. До школи — рівно сто десять кроків, лише два під’їзди вздовж нашого будинку.

— Тату, я не змерзну.

— А я кажу — змерзнеш! Одягай-одягай, нічого зі мною сперечатися, сама ж потім із синім носом біля під’їзду стрибатимеш, як та синичка.

Зітхаю, переодягаюся. Тато в нас — великий буркотун і сперечальник. Для нього існує лише дві думки: його і неправильна.

Якщо ми обідаємо разом, тато неодмінно змусить мене доїсти котлету: «Ти ж бліда як стіна! Одразу видно — гемоглобіну бракує».

Якщо я при ньому почну збиратися на репетицію до шкільного театру, він вимагатиме, щоб я стерла ті чорні стрілки з очей: «Потім всіляким негідникам замахаємося пояснювати, що зараз така мода. Стирай-стирай, отак трошки залиш, о-о-от… тепер мені за тебе хоч трохи спокійніше».

Мама просить його відчепитися від дитини, але тато невблаганний. Він ніколи не підвищує голос, але буркотить так щедро і наполегливо, що зрештою я завжди здаюся.

Минає чотири роки, мені вже сімнадцять. Складаю випускні іспити, далі — в медичний. І це головна причина всіх наших домашніх баталій:

— Ну який медичний, Ганнусю? У тебе руки скрипачки, слух абсолютний, ти підбираєш будь-яку мелодію, а від вигляду голки одразу млієш!

— Нічого, звикну. Ти ж звик?

— Я — зовсім інша справа, я фельдшер, і більше ніяких талантів у мене немає. А ти вмієш тисячу речей, і з усіх обираєш ту, що тобі найменше підходить!

Тут я, звісно, закипаю:

— Тату, це моє життя, і мені вирішувати, ким ставати! Я хочу в медичний, і я туди вступлю! Це престижно, це завжди потрібно людям, це гроші, зрештою!

— Я твій батько, я тебе знаю з тих пір, як ти ще червоною гусеницею в колясці лежала. Ти ж промучишся, згаєш десять років життя і загубиш свій талант!

— Тату, не лізь у моє життя!

— Цікаве кіно! А кому ж лізти у твоє життя, як не мені? Може, тій твоїй Насті?

Настя — моя найліпша подруга, ми збираємося вступати разом. У неї слабенька четвірка з хімії, тому вона страшенно боїться сама подавати документи і постійно просить мене підтягувати її перед контрольними.

— Тату! Вічно ти додумуєш те, чого не знаєш. Я хочу стати лікаркою, і крапка!

— Скрипку тільки не продавай! Бо потім же мучитимешся без неї!

За два місяці я таки вступила. Мама кинулася мені на шию з вітаннями, а тато лише хмикнув. Він двадцять років відпрацював на «швидкій» і свято вірив, що все це — не для мене.

Потім згадується ще один вечір, уже на Оболоні, куди ми переїхали через два роки. Я щойно провела додому свого залицяльника, який приходив знайомитися з батьками.

Я вже не вчуся в медичному — покинула на третьому курсі і влаштувалася адміністратором у книжковий клуб. Віктор читав там лекції.

Того вечора тато був просто в ударі, навіть мама дивувалася:

— Яке ще заміж? За кого? За отого кадра з тарганячими вусиками?

— Тату, це просто некультурно — судити про людей за зовнішністю.

— Цікаве кіно! А по чому ж мені судити, якщо він тільки ті вуса і показав? Ні бе, ні ме, про що не спитай — на все згоден, а оченята так і бігають. Хитрий жук, із таким навіть на танці піти страшно, а не те що заміж!

— Тату, ти знову лізеш не у свої справи! Я його знаю, він мені підходить.

— Ганю, це краватка в магазині може підходити або не підходити. А тут людина, з якою тобі вік вікувати. Гроші рахувати, помідори разом солити.

— Не збираюся я солити ваші помідори!

— Це ти поки не збираєшся, але з часом обов’язково захочеш.

— Та з чого ти взяв, що ти все про мене знаєш?

— І справді, з чого б це… Я ж усього-на-всього твій батько.

На щастя, тато ніколи не використовує «заборонені» козирі: не нагадує, що він мав рацію щодо мого невдалого вступу до медичного, і що я досі гірко шкодую про продану скрипку.

Одне слово, Вітя йому одразу не припав до душі, і він довго буркотів, коли я оголосила, що таки виходжу за нього заміж. А коли ми невдовзі розлучилися, він тільки мовчки кивнув і пішов на кухню.

Мабуть, хотів сховати від мене задоволену усмішку — або ж і справді сильно переживав.

Минає ще три роки.

Я живу сама в бабусиній квартирі на Подолі. Купила нову скрипку, даю діткам уроки, сама доучуюся, щоб грати камерні концерти. Тато приїжджає до мене в гості щосуботи, щоб підлатати стареньку сантехніку.

Не довіряє жодному майстру: вони ж, мовляв, такого накрутять, що я потім довіку не розрахуюся із сусідами за затоплення.

Я варю татові каву, потім споліскую джезву під краном.

— Куди ти в раковину виливаєш, здуріла чи що? Кавову гущу — тільки в унітаз!

— Тату, я завжди так роблю, і досі нічого не забилося.

— Це зараз не забилося, а як заб’ється, то вже пізно буде бідкатися. Тільки в унітаз, запам’ятай! І раковина не буде вся чорна.

— Тату, ну от що ти знову починаєш! Мені двадцять сім років, я живу окремо. Думаєш, я не дам ради якійсь кавовій гущі?

— Ти, звісно, даси ради, — без жодної злості пиляє мене тато. — Але навіщо самій собі створювати проблеми, щоб потім героїчно їх долати? Краще зайву годину на вулиці погуляти.

— Тату, я розберуся.

— Ти розберешся, я ж тебе знаю ще з тих пір, як ти червоною гусеницею в колясці лежала. Але я не хочу, щоб ти все життя з чимось «розбиралася». От я зараз поміняв тобі труби, але хтозна, скільки вони простоять. А ти викличеш якогось горе-майстра і потім роками платитимеш сусідам за ремонти…

Він так буркотів, що я ледь не заснула під ту монотонну мелодію.

Уже чотири роки, як тата немає на світі.

Останній рік він багато лежав у лікарнях і, коли я приїжджала до нього, страшенно сердився і буркотів за своєю давньою звичкою. Йому вже було важко дихати, буркотіти не вистачало сил, але він набирав повітря в легені і старанно мене повчав, ніби боявся згаяти останній шанс:

— Чого ти до мене мотаєшся, дурненька? Побудь краще з дітьми.

— Тату, вони не немовлята, почекають.

— Нічого вони не почекають, — зупинився, закашлявся, потім продовжив. — Їм треба, щоб ти весь час була поруч. Одному дванадцять, другому три — найважчий перехідний вік.

— Усе добре, тату, вони з Дмитром.

— Дмитро хороший чоловік, але він не мати, — зупинився, відхекався, продовжив. — Скільки разів я тобі казав: не тримай удома стільки цукерок! Дмитро м’якотілий, він їм усе згодує, а потім діатез лікуватимете…

— Таточку, ти краще розкажи, як ти сам почуваєшся.

— Ні, ти краще послухай… — знову закашлявся. — Ти мені приносила свої закрутки. Дуже смачні помідори, але оцту треба давати трошечки менше, а петрушки — більше. Спробуй, от побачиш, тобі сподобається.

— Тату…

— Що тату? Я ж твій батько, хто тобі ще дасть нормальний рецепт помідорів? Цікаве кіно…

Я слухала його буркотіння і намагалася всотати його в себе до краплі, щоб воно не розчинилося в повітрі, а назавжди залишилося зі мною.

Ранок. Варю каву, на автоматі споліскую джезву під краном.

— Стоп, куди це ти виливати зібралася? — лунає в голові рідний голос.

— Пам’ятаю, тату, несу в унітаз. До речі, твої труби й досі служать вірою і правдою.

— А які могли бути сумніви? Я ж знав, на кого їх залишаю.

Одягаю на дітей пуховики.

— Мамо, там же сонце світить!

— Нехай одягають, нічого їм мерзнути дорогою зі школи.

Я ледь помітно киваю і кажу:

— Одягайте-одягайте, лютий — найхолодніший місяць.

Заводжу машину, сяк-так виїжджаю з засніженої парковки.

— От я ж тобі казав, не купуй цю розвалюху! Пузом увесь сніг зібрала.

— Так, тату, наступна моя машина буде позашляховиком. Як ми й домовлялися.

***

Таточку, рідний мій…

Як би я хотіла зараз по-справжньому почути твоє буркотіння. Через нього ти огортав мене такою безмежною турботою, що з нею можна було йти на ведмедя з голими руками. Правда, ти б неодмінно розкритикував мій метод боротьби з диким звіром і запропонував би свій, надійніший варіант… Але ми б обов’язково разом над цим посміялися.

Люблю тебе!
Твоя червона гусениця.

***

Цей щемкий лист-спогад надіслала нам читачка, і ми дбайливо зберегли в ньому кожну нотку дочірньої любові. Як часто нас дратують батьківські повчання, і як сильно нам їх не вистачає, коли рідні голоси замовкають назавжди.

А ви пам’ятаєте ті фірмові фрази своїх батьків, які колись так дратували, а тепер викликають лише теплу усмішку крізь сльози?