— Нехай у машині й живуть, якщо навіть немовля буде. Я вже допомогла, більше не збираюся. Людмила поклала слухавку, а сама задумалася: до чого була остання частина розмови? Чи сваха і в цьому разі щось знає?

— От скажи мені, є тут глузд чи немає? Я дала синові пʼять тисяч доларів! Плюс, звичайно, розраховувала, що й свати щось дадуть, і самі назбирали вже, усе ж третій рік вони в шлюбі, — бідкається Людмила.

— Та вже, це просто треба бути зовсім без клепки. У нас не столиця, а передмістя, я вважаю, житло купити набагато простіше. Нехай і з кредитом, і однокімнатну, для початку, — хитає головою подруга.

— Їм треба обживатися власним гніздом, думати про те, що час і дітей заводити, не маленькі ж уже. А вони — машину?!

Синові Людмили Ігорівни 31 рік, працює, чотири роки тому зустрів Наталю. У електричці познайомилися, коли обоє їхали на роботу до столиці.

Шлях до Києва — 45 хвилин, плюс виявилося, що й працюють вони недалеко одне від одного. Так усе й закрутилося.

Вони з різних містечок передмістя. Рік з лишком зустрічалися, потім вирішили, що винаймуть квартиру на околиці й будуть жити разом. Людмила виховувала сина сама, Наталя з повної сім’ї.

Але в Людмили статки вищі, ніж у сватів; там зовсім прості люди. Сваха працює в пекарні, сват — водій.

Наталя на два роки молодша за чоловіка. Розписалися без зайвих гучностей, кому потрібні зараз банкети. Батьки молодих підтримали в такому рішенні, мовляв, перша справа — своє житло купити.

Нехай не в столиці, аби лише добре транспортне сполучення було.

Молоді дружно кивали, будували правильні плани, мріяли: куплять квартиру, Наталя ще й віддалено підроблятиме, плануватимуть дитину, після декрету вже постараються придбати житло більше.

Начебто досить дорослі люди, знають, як дістаються гроші, бачать життя навколо.

Важко без допомоги зовсім, але в Людмили якраз у суді тягнулася справа про поділ спадщини далекого родича. Довго тягнулася, далекої рідні багато, тому великої суми вона не чекала.

Деякий час тому рішення суду набуло законної сили. Суперечливу нерухомість далекого дядечка родичі, які встигли вщент розсваритися, досить швидко й дружно продали. Людмилі дісталася сума в практично десять тисяч доларів.

Трохи жінка вирішила покласти собі на рахунок — про всяк випадок. У неї і крім цих грошей там лежить певна сума, жити без запасів вона не звикла.

— Життя навчило, — посміхається жінка. — Коли розлучилася, а аліментів від чоловіка не бачила по пів року, навчилася хоч маленькі гроші, але відкладати. Інакше — ніяк. Можна ж і захворіти, та хіба мало що. Просто так грошима я ніколи не розкидалася.

Два місяці тому вона зідзвонилася з батьками невістки, розповіла про намір допомогти дітям із придбанням квартири, ті пообіцяли щось теж дати.

Сина викликала, окреслила ситуацію, розповіла, як треба оформити в договорі перший внесок. Син зрадів, подякував, потім казав, що вони з Наталею дивляться варіанти, подали заяву в різні банки на попереднє схвалення іпотеки, хочуть подивитися, мовляв, де умови кращі.

А у вихідні явилися до свекрухи горді, на машині. Не нова, але свіжа. Ось, сказали, давно мріяли.

Тепер, якщо що, звертайся, мам, довеземо.

У Людмили ледь істерика не сталася. Вона гроші дала на житло, а куплена — машина?

— Ви при своєму розумі? Ви такі гроші витратили на іржаве корито?

— Не таке вже воно й іржаве, мамо, воно дуже навіть пристойне, — син був навіть ображений. — І не всі гроші витратили, ще залишилося трохи.

Людмила просто не знала, що й сказати на таку незамутнену дурість. Машина — це якщо житло є, дохід є стабільний і достатній, ну, може, ще, якщо для роботи конче потрібен автомобіль. А тут? Навіщо?

На роботу вони їздять електричкою, потім на метро пересідають, бо в місті часто зранку затори й багато хто без зайвого пафосу вже давно пересів на громадський транспорт.

— Наталі незручно постійно до батьків мотатися, — пояснив син. — А так — сіли у вихідний, ось, до тебе приїхали!

Людмила розвернулася й пішла до себе в кімнату, грюкнувши дверима. Відзначати покупку піцою, яку молоді привезли, абсолютно не хотілося. Почула тільки, як вхідні двері теж грюкнули: молоді ректирувалися.

— Ти уявляєш, скільки з машиною витрат! — каже Людмила подрузі. — Бензин, страховка, розхідники, ремонт, поміняти гуму з літньої на зимову. Плюс син — досить недосвідчений водій. Ну гаразд, припустимо, коштує вона якраз близько 10 тисяч доларів, щось там у них залишилося, свати пару тисяч назбирали, але тепер що?

— Та годі тобі, не хвилюйся ти так. Машина завжди сім’ї потрібна. Ну, назбирають ще, а ми допоможемо, — «заспокоїла» сваха телефоном, з чого Людмила дійшла висновку, що свати, можливо, були в курсі планів молодої родини.

— Допоможемо? — вибухнула Людмила. — Цікаво, я вже допомогла, а ви як збираєтеся допомагати?

— Як? Грішми, Людо, якось усе владнається. Не залишимо ж ми їх на вулиці, якщо що…

— Якщо що, це як? Якщо дитину принесуть у нікуди?

— Ну так, це я й маю на увазі, — ствердно відповіла мати Наталі.

— Ну вже ні, — істерично розсміялася Людмила. — Нехай у машині й живуть, якщо навіть немовля буде. Я вже допомогла, більше не збираюся.

Людмила поклала слухавку, а сама задумалася: до чого була остання частина розмови? Чи сваха і в цьому разі щось знає? Жінка почала пригадувати, який вигляд мала Наталя, чи не було чогось зміненого на обличчі? Начебто ні. А там — хто знає.

У Людмили квартира велика, у сватів ще є підліток. «Якщо що» — натякати на прилаштування в себе молодої сім’ї будуть, звісно ж, їй.

— Нізащо! — каже Людмила твердо. — Нехай машину продають і терміново купують житло, якщо решту грошей не розтринькали. Нехай переривання роблять, нехай ідуть жити під міст. Моє діло тепер — відійти в бік!

— Знати б… треба було б у банк уже з грішми приїхати й оплатити самій. Ось просто вийняти їх із кишені чи переказати з рахунку на рахунок, — вважає подруга.

Людмила теж шкодує, що не вчинила саме так. Але ж синові вже не 17 років, понадіялася, що доросле дитятко.

І Наталя… Ким треба бути, щоб радіти купленій машині, коли на орендованій квартирі живеш, а якщо ще й чекають дитину?

***

Ця історія — гіркий приклад того, як наївності дорослих дітей можуть дивуватися навіть найдосвідченіші батьки. Адже перш ніж кидатися грошима на розваги, слід подбати про власний дах над головою.

На жаль, коли діти мають гроші, але не мають розуму, жодні добрі наміри не допоможуть.

А ви згодні, що дорослим дітям варто давати не гроші, а лише пораду, чи варто брати кермо долі в свої руки?