Мені 37 років, а чоловікові 39 років, у нас двоє маленьких дітей. Водночас ми вже 20 років разом. Чоловік зі мною не розмовляє також два місяці, і це вже не вперше.
Ігнор почався через те, що я його покритикувала за куплені, як на мене, непотрібні речі. Але раніше були моменти, коли він ображався на мене через витрати без зрозумілої причини.
До того ж цілими днями він лежить і дивиться у телефон. Нещодавно втратив роботу, нової не шукає. Каже, що не бачить сенсу у стосунках. При цьому я теж все тягну на собі – дім, дітей, працюю. Живемо в моєму будинку, у мене хороша освіта, ще навчаюсь зараз, у нього ніякої нема.
Він ніколи нічого не прагнув, працював водієм. Вміє руками все робити, але робить з-під палиці. При тому, що роботи з будинком куди не подивишся. Я для нього наче не існую.
Від нього немає ні поваги, ні уваги навіть не вітається зі мною. Напевно, будь-хто скаже, мовляв, як можна так жити стільки років, та ще й дітей народжувати. Мазохізм та повна відсутність самоповаги? В молодості я ще на щось сподівалася, потім було страшно йти, діти знову ж таки. Отак усе й тягнеться.
«Це ж міна уповільненої дії! Я вже мовчу про те, що в доньки одразу після…
— Не хочу я з тобою спілкуватися! Ти поганий! Не любиш мене й не любив…
— Дякую, — сказала Оксана крізь сльози, дивлячись на розмиті вогні нічного міста за вікном…
Ігор любив непомітно дарувати невеликі подарунки своїм шкільним друзям. Як це? А підкладав їм у…
«У житті завжди має бути місце святу!» — вважала Аріна і всіма силами намагалася дотримуватися…
— Слухай, давай тільки без цих «концертів», добре? — Олексій гидливо поморщився, дивлячись, як по…