Несподівано і раптово відходить у засвіти бабуся Михайла і двокімнатна квартира в прекрасному районі міста стає його власністю. У подарунок єдиному онукові. За заповітом

— Марія показувала пальцем на купку білосніжних осколків на підлозі. Ця купка колись була кавником із найтоншої англійської порцеляни. Той самий кавник, через який Марія посварилася зі свекрухою.

— Хай йому грець… — сказав Мишко, одразу все зрозумівши.

Мишко і Марія дружили зі школи. А на третьому курсі інституту одружилися. По коханню, а не за розрахунком чи через незаплановану дитину.

Хоча сусідки, а ще добрі однокурсниці вперто шукали підтвердження своїх здогадок на талії Марії. І не знаходили — вона була струнка, як лань.

Мишко вже щосили підробляв, будучи айтішником, і тому вони вирішили винайняти квартиру, щойно подали заяву в РАЦС. Хоча в обох попереду були спадкові метри.

Але це в перспективі, як думали вони. І Марійка, і Мишко були єдиними дітьми у своїй родині. І в них у обох були бабусі. Улюблені, обожнювані, не дуже старі й порівняно здорові.

Несподівано і раптово відходить у засвіти бабуся Михайла і двокімнатна квартира в прекрасному районі міста стає його власністю. У подарунок єдиному онукові. За заповітом.

Родичі проводили покійну в останню путь, не порушивши ні термінів жалоби, ні православних звичаїв. Усе як годиться.

Але, як то кажуть, життя триває. Так і в їхньому випадку.

Мишко з Марією вирішили створити з бабусиної спадщини справжнє подружнє і затишне гніздечко. З перспективою на майбутнє. З дітьми і тваринами.

Але це потім. А поки що все для них — кохання, мандрівки та всі задоволення життя. Для цього й дана молодість.

А на час ремонту все-таки вирішили винайняти житло. Як і планували, власне. Але тут стала активною свекруха Наталя Іванівна.

— Ще чого! Квартиру орендувати… Не дозволю! — вона жартівливо махала пухким пальчиком перед носом Михайла. — У нас із татом трикімнатна квартира й один син. Ось тепер і невістка, — вона глянула на Марію.

— І ми з татом будемо вдвох у трьох кімнатах, а мої діти, — натиснувши на це слово, вона знову багатозначно глянула на Марію. — Мої діти будуть на чужих ліжках спати? Усе, переїжджаєте до нас. Не обговорюється, — закінчила промову свекруха.

І вони переїхали, з надією, що ремонт у їхній квартирі закінчиться скоро. Хоча Марії це дуже не подобалося. Їй узагалі не подобалася ця надто яскраво нафарбована, гучна і самовпевнена жінка.

Але Марія вирішила потерпіти, все таки ця жіночка — мати її чоловіка. Вони прожили у батьків чоловіка майже чотири місяці, весь час, поки в їхній квартирі був ремонт.

Треба віддати належне Наталі Іванівні — вона їх практично не чіпала. А вони її особливо й не бачили.

Батько Михайла, Віталій Семенович, обіймаючи керівну посаду, працював, як то кажуть, від зорі до зорі, їздив у відрядження. Наталя Іванівна «чекала» чоловіка вдома, переймаючись виключно власною персоною.

Прибирала у квартирі помічниця, яка приходила, їжу доставляли додому вже готову. А свекруха витрачала час за переглядом серіалів і відомих шоу.

А у вільний від цього час ходила по салонах і масажних кабінетах — підтримувала себе у формі. Тож до них їй не було жодного діла.

Хіба що висловити свою дуже цінну думку, навіть якщо її ніхто не питав. Квартиру було відремонтовано і почався найприємніший час — час вибору меблів і необхідного посуду. Усього того, що робить квартиру затишним житлом, а не складом із речами.

— Хочу величезний шкіряний диван і камін! — радісно казала Марія, гортаючи журнал із дизайнерського мистецтва.

— Шкіряний диван обдере кіт. А камін у квартирі непрактично, та й не модно, —коментувала свекруха.

— Але в нас немає кота… — розгубилася Марія.
— Буде.

Усі молодята після одруження починають нудьгувати і заводять кота. Це така розминка перед дітьми, — авторитетно заявляла Наталя Іванівна.

— І ми не хочемо поки що дітей!, —намагалася відвоювати свою самостійність Марія. Марно.

— Так вони іноді з’являються без дозволу. І у вас так буде! — переможно посміхалася свекруха. Ну що тут скажеш…

Тут Марія купила кавовий сервіз. Не китайський, що продається в будь-якому супермаркеті, а справжній англійський сервіз. З найтоншої дорогої порцеляни.

Високий кавник із вигнутим витонченим носиком і білосніжні тонкі чашки з блюдцями. Пити з них каву було справжнім задоволенням.

Чашки немов співали, несучи шляхетний напій, а кавник вторив їм мелодійно, брязкочучи носиком об край. І коштувало це задоволення насправді досить недешево. Свекруха оцінила покупку відразу ж.

— Боже, яке міщанство. — покосилася вона на білосніжну красу. — Давно вже модні сучасні лінії. А це так… Минуле століття. — скривилася Наталя Іванівна, але було видно, що вона захоплена посудом.

Тепер щоразу, приходячи до них, вона просила філіжанку кави і пила, насолоджуючись, саме з цих чашок. Марія, жартома, одного разу запропонувала їй інший посуд, але швидко дістала порцеляновий, зустрівшись із похмурим поглядом свекрухи.

— Так що це таке, Михайле? Що мама… Це що? Це те, що я подумала? Вона приходила до нас випити кави, поки нас не було вдома?! Без дозволу?! А звідки, соромлюся запитати, у неї ключ?!?!! — зазвичай спокійна Марія нагадувала мегеру, що зірвалася з ланцюга.

Те, що сталося, не вкладалося в неї в голові. І не піддавалося жодній логіці.

— Маш, ну заспокойся ти, заради Бога. Я сам нічого не розумію… Ну, крім неї, нікому, звісно ж. Якщо тільки бабуся приходила сьорбнути кави. — намагався пожартувати він, але відразу ж зупинився, побачивши погляд Маші.

— Вибач, сонечко. Ну я не знаю що вона за людина! І не пам’ятаю звідки в неї ключ, клянуся! Дав, видно, колись давно й забув… А може вона сама взяла, хто його знає.

— Може й сама. Звісно. Ти вважаєш це нормальним узагалі? От скажи мені. Ти уявляєш, щоб так вчинила моя мати? А? Я – ні. І що тепер робити? — Марія мало не плакала від образи.

— Ну потрібно все це викинути і вимити підлогу від кави для початку. А потім зателефонувати мамі.
Подзвонили.

— І що? Ну приходила. Я у справах їздила і вирішила до вас зайти. А вас удома немає. А мені так кави захотілося. Тиск упав. Я й зайшла, тим паче ключ є. Так, розбила кавник. А з ким не буває. Важкий, мокрий, із рук вислизнув. Я ж казала, міщанство це непрактичне і минуле століття. Ти що, тепер матері будеш нерви мотати через ці скельця, так? Ну розбила і що! Здоров’я, воно дорожче! У мене, між іншим, тиск упав, а ти кавник, кавник…
Щільна завіса…

— Мамо, ну ти хоч розумієш, що це негарно. І те що без дозволу до нас прийшла, і те, що кавник розбила. І ти ще замість вибачень поводишся так, ніби ми винні.

— Я? Вибачатися? Ти що, синку? Збожеволів зовсім? Між іншим, я твоя мати, а ти вибачатися вимагаєш. Кавник матері рідної дорожчий? Ну-ну, ну-ну… — кинула вона слухавку.

Наступного дня прийшов слюсар і поміняв дверні замки. А Марія, зітхнувши, замовила такий самий кавник. Не розлучатися ж із мрією через навіжену свекруху? Життя потихеньку налагоджувалося.

Затьмарювало їхній світ тільки те, що Наталя Іванівна не відповідала на телефонні дзвінки. Образилася…

Хоча Мишко сказав, що вона довго не сердиться, на зовнішності відображається) Як він мав рацію!

— Що, значить, замки змінили? Мати тепер, значить, і зайти не може до сина рідного?

Через чайник смердючий не пускаєте? А як ви в мене чотири місяці жили, та на всьому готовому! Забули, так? Безсовісні! Знати вас більше не хочу! — зі сльозами кинула вона слухавку.

Тут уже Мишко дар мови втратив. По-перше від безсовісної маминої брехні з приводу їхнього «халявного» проживання.  Воно обійшлося їм дорожче за орендоване житло.

Оскільки багато маминих доставок і забаганок Мишко оплачував у повному обсязі. І, до речі, всі ці витрати в банківському кабінеті залишилися. Перевірити можна.

А ще Мишко занімів від маминого нахабства і від її впевненості в тому, що вона нічого поганого не робила. Подумаєш, у гості прийшла до сина, коли той із дружиною на роботі.

Подумаєш, каву собі зварила самостійно на чужій кухні та кавник дорогий розбила. А чого такого? Не чужі ж. Родичі……