— Невже чоловік не розуміє, що образив молодшу доньку? Я вже не кажу про те, що порушив останню волю своєї ж покійної матері, — хитає головою подруга Валентини. — А Аня сама що каже? Не розуміє ще

— Ну, нічого, Аня ж поки заміж не збирається, їй ще два роки вчитися, щось вигадаємо, а от Тані треба вже, просто зараз! Тому я так і вчинив, — заявив чоловік Валентині, ніби оголосив про якесь виважене рішення.

Валентина з чоловіком, обом трохи за п’ятдесят, мають двох доньок: старшій Тетяні — 28, а молодшій Анні — 20.

Майже пів року тому, навесні, не стало свекрухи Валентини.

Життя, звісно, плело різні візерунки: між невісткою і свекрухою бувало всяке — і суперечки, і мовчанка. Але онучок бабуся любила щиро.

Останні ж півтора року мама чоловіка важко хворіла.

— Нікому такого не побажаю, — зізнається Валентина. — Важко було, медицина підтримувала, звісно, але відходила вона з муками. Останні пів року доводилося і доглядальницю наймати, і сама я майже не відходила, навіть ночувала частенько.

Звісно, коли в сім’ю приходить таке лихо, забуваються всі старі образи.

Та й до того їхні стосунки зі свекрухою вже вляглися: Валя її жаліла, а та не втомлювалася дякувати, казала, що їй із дружиною сина просто пощастило, бо не кожна донька так доглядатиме.

В останні місяці життя бабусі Валентині часто допомагала молодша донька, Ганнуся, яка досі живе з батьками.

Вона мила в бабусиній квартирі, бігала по продукти, допомагала купати (бабуся сина соромилася).

А от старшій, Тані, було не до того: у неї своя сім’я, чотири роки як вийшла заміж, має дворічну донечку.

Свекруха, до речі, завжди повторювала, щоб після її відходу квартиру продали, а гроші порівну поділили між онучками: щоб мали на своє житло, бо про кредити та її умови мама чоловіка добре знала.

Валентина вважала, що так буде найсправедливіше.

І одній, і другій доньці треба було лише трохи зачекати: Тетяні — вийти з декрету на роботу, а Ганнусі — закінчити навчання і теж знайти місце.

Тетяна з родиною живе на чоловіковій території, у його невеликій однокімнатній квартирі, що дісталася йому у спадок. Місця, звичайно, обмаль, але ж і дитинка поки маленька.

Зарплата поки що одна на трьох, не рахуючи допомоги на доньку.

Обидві доньки знали про останню волю бабусі. Та й заповіту вона не писала — син один, і він обіцяв розпорядитися житлом так, як хотіла мати.

— Не одразу, десь за два місяці після прощання з свекрухою я почала чоловікові нагадувати, що треба вже до нотаріуса сходити, — розповідає Валентина. — А він все «потім та потім» годував мене обіцянками.

Аж тут я дізнаюся, що в ту бабусину двокімнатну квартиру вже в’їжджає Таня з дитиною, і що продавати чоловік нічого не збирається. Виявляється, до нотаріуса він таки сходив.

Разом зі старшою донькою, і написав відмову від своєї частки на її користь. І як вам таке?

Валентина, звісно, вимагала пояснень. І чоловік пояснив: мовляв, Таня не живе, а мучиться в шлюбі, давно б пішла, але ж нікуди — у батьків двокімнатна, ділити кімнату з дитиною і молодшою сестрою?

Ну, таке собі. Одне слово, чоловік і батько вирішив, що старша донька потребує більше.

— А нічого, що другої квартири нам у спадок чекати нізвідки? — спалахнула Валентина. — А нічого, що в нас дві доньки? І взагалі, можна було б просто пустити Таню жити, а потім, коли онука підросла б, продати її, і тоді б кожна змогла своє житлове питання вирішити?!

— Я пам’ятаю, що в нас дві доньки, — відповів він, як відрізав. — Але Аня поки заміж не збирається, матеріально вона ще залежить від нас. А Тані потрібне житло просто зараз.

Потім вирішувати, продавати і таке інше? А Таня зможе з дитиною кредит сплачувати? Чи великі будуть аліменти від нашого зятя? Аня? Давай назбираємо Ані на квартиру, поки суд та діло, поки вона вчиться, ми купимо їй однокімнатну.

— Оце так! — не здавалася Валентина. — А чому однокімнатну, якщо в Тані тепер двокімнатна? Ах, у неї немає дітей? Поки що немає.

І ти впевнений, що молодшій доньці не доведеться самій ростити дитину чи дітей? А чому, цікаво, Таня тобі розповіла про негаразди з чоловіком, а мені — ні?

І взагалі, а чого ж ти досі на квартиру не назбирав? Хоча б на одну?

— Ой, годі! Це мій спадок, я так вирішив, питання закрите! — відмахнувся чоловік, аж скривився.

Валентина просто сама не своя: усе провернути потайки від неї, не сказавши жодного слова! І головне, Таня ж яка! Жінка майже не сумнівається, що у старшої доньки був холодний розрахунок.

Так, можливо, життя в неї не мед, у декреті всі лаються, але до того, як у батька «з’явилася» ця двокімнатна, про розлучення старша донька й словом не обмовилася.

— Хитрюща, — злиться Валентина. — Я, чесно, навіть не знаю, як із нею спілкуватися. Кліпає тими величезними очицями, от-от заплаче. Але я бачу й інше: відвернеться, а на обличчі задоволена посмішка.

— Невже чоловік не розуміє, що образив молодшу доньку? Я вже не кажу про те, що порушив останню волю своєї ж покійної матері, — хитає головою подруга Валентини. — А Аня сама що каже? Не розуміє ще?

— Скажеш теж! — махнула Валентина рукою. — Молоді зараз розумніші за нас. Що вона каже? Вона ображена. На сестру, на батька.

Вона чудово розуміє: якщо ми щось і назбираємо їй на житло, то явно не на двокімнатну, та й іпотеку доведеться сплачувати самій. Уявляєш, в якому пеклі я живу?

— А якщо відіграти назад? Стане Таня на ноги, нехай продасть квартиру, поділиться грішми з сестрою?

Але Валентина впевнена: що потрапить до рук її старшої доньки, те вона вже не випустить. Не той характер. Чи не боїться Тетяна посваритися з матір’ю та сестрою?

Судячи з усього — не боїться. Сварки — то лірика, а двокімнатна на дорозі не валяється.

Валентині дуже шкода молодшу доньку. Уже й про розлучення замислюється, бо на чоловіка після всього теж дивитися не надто приємно, він ще й робить вигляд, що нічого не сталося.

Але тоді вона платитиме кредит за своє житло, а чим це допоможе її молодшій? Глухий кут.

Підсумок від редакції:

Нам здається, що ця історія — яскраве свідчення того, як великі гроші чи майно здатні розкрити не найкращі риси навіть у найближчих.

Як то кажуть, спадок рідних не єднає, а роз’єднує. А ще — чоловік, порушивши останню волю матері, кинув тінь на обидві родини.

А ви, наші любі читачі, що думаєте про такі «батьківські» рішення? Чи траплялося вам бачити, як жадоба переважує родинні почуття?