— Невже в мої роки ще можна так закохатися? Наче дівчисько бігаю на побачення. Мені з ним так спокійно! Іван теж душі не чув у ній. Дарував квіти без приводу, сумки з продуктами возив, будь-яке її бажання виконував. Три місяці пролетіли як солодкий сон. Вже й про весілля почали гомоніти. Але доля, видно, вирішила, що занадто все гладко йде

Ніхто й ніколи не зможе достеменно пояснити, чому до одних доля прихильна — обсипає дарунками, дарує кохання, наче з рогу достатку, і здійснює найзаповітніші мрії, — а до інших лишається безжальною, мов мачуха.

І не завжди це залежить від того, чи людина добра, чи камінь за пазухою носить. Навпаки, часом здається, що саме щирі жінки, які всю душу вкладають у родину, найчастіше куштують гіркого полину.

Вікторія була якраз із таких. Бог не обділив її вродою: статна, в очах — доброта, а господиня така, що в руках усе горіло. У хаті в неї завжди пахло затишком та пирогами, а чистота була така, що аж блищало все.

Побралися вони з Ігорем по великому коханню.

Жили в чималому селищі, мали свій добротний дім. Чоловік на фермі спину гнув, а Віка в місцевій конторі бухгалтером грошики рахувала.

Уже й двоє соколят у них підростало — донечка та синок. Дітки слухняні, мамина радість. Старша вже й садочок закінчувала, готувалася до школи. І саме тут життя зробило такий крутий віраж, що Вікторія ледь при тямі лишилася. Сталося лихо на фермі — Ігор потрапив під високу напругу коли переробляли проводку в сараї з корівками…

Світ пішов крізь землю…

Хоч колеги й начальство допомогли з організацією прощання, та хіба ж то полегшить біль, що засів у грудях гострою скалкою? Довго Віка не могла прийти до тями, зачинилася в собі. Добре, що мама була поруч, підставила своє плече, взяла на себе і внуків, і хатню роботу.

Бачачи, як доня в’яне на очах, вона тихо казала:

— Вітусю, дитино моя, я все розумію. Втратити такого чоловіка — це наче половину душі відірвати. Я й сама через таке проходила, знаю, як земля з-під ніг іде. Але ж ти про дітей подумай! Поглянь у їхні оченята — вони ж усе бачать, усе відчувають. Живи заради них.

Це ж дві крапельки твого Ігоря, його продовження. Зроби над собою зусилля, доню. Скоро відпустка закінчиться, вийдеш до людей — у гурті воно швидше заживе.

— Дякую, мамо, що б я без вас робила… Умом усе розумію, а серце ніяк не хоче миритися з тим, що коханого мого більше немає, — вмивалася сльозами Вікторія.

— Час пройде, біль трішки притупиться, ось побачиш, — заспокоювала старенька.

Вийшла Віка на роботу, і справді — колеги не давали їй у тугу впадати. Хто словом добрим розрадить, хто цукерку до чаю підсуне. Потроху душа її почала відтавати.

— Дівчата, рідні мої, дякую вам! Які ж ви в мене турботливі, — вже й усмішка почала з’являтися на її обличчі. — Правильно мати казала: у колективі воно легше.

Донечка пішла до першого класу — нові клопоти, букварики, зошити. Мала просто марила навчанням:

— Матусю, наша вчителька Вероніка Петрівна така розумна і гарна! Вона на все-все знає відповідь!

— На те вона й вчителька, зіронько. Вона вчилася, а тепер і вас розуму навчає. Будеш старатися — і сама такою мудрою станеш, — наставляла Вікторія, а молодший синок лише вуха наставив, теж усе запам’ятовував.

Минуло три роки вдівства.

Біль потроху влігся, заховався десь глибоко під серцем. І тут сталося те, на що Вікторія вже й не сподівалася. Прийшов до них на ферму новий фахівець — Михайло, інженер із техніки безпеки.

Чоловік поважний, серйозний. Жіноче «сарафанне радіо» вмить рознесло новину: розлучений, приїхав із міста до старої матері, щоб доглядати її.

Коли Михайло вперше зайшов до бухгалтерії і побачив Вікторію, по тілу в нього ніби тепла хвиля пробігла. «Яка гарна жінка… Але погляд такий глибокий, наче там ціле озеро смутку причаїлося», — подумав він.

— Доброго ранку, шановні пані! — привітався він із відкритою усмішкою. — Дозвольте відрекомендуватися: ваш новий колега Михайло Вікторович. Але можна просто — Михайло.

Від його усмішки в кабінеті ніби сонечко засяяло. Почалися жарти, пропозиції кави, але він ввічливо відмовився: — Наступного разу — неодмінно! А зараз головний інженер чекає.

— Ох і козак цей Михайло, і вдача в нього легка, — зауважила Іра, і всі дівчата з нею погодилися.

А Михайло зовсім спокій втратив. Раз у раз забігав до бухгалтерок «у справах», а сам усе на Віку позирав. Якось підстеріг її після зміни біля входу:

— Вікторіє, дозвольте я вас проведу? — дивився так благально, що вона не встояла.

Того вечора вони довго гуляли біля річки, Віка навіть додому на дві години запізнилася.

— Ой, мені вже бігти треба, там мама з дітьми чекає!

Михайло не квапив подій. Знав про її горе, тому діяв обережно, як справжній джентльмен. А згодом запропонував руку і серце. Вікторія погодилася — і не пошкодувала. Михайло став золотим чоловіком.

Із дітьми порозумівся миттєво, син від нього ні на крок не відходив — так хлопчині бракувало батьківського слова. Навіть свекруха нова Віку як рідну прийняла, а внуки її «бабусею» величали.

Виростили вони дітей у любові. Спільних діток на світ не привели, але Михайло ніколи не ділив їх на своїх і чужих — любив усіх однаково. Вивчилися діти, розлетілися, як птахи з гнізда. Доня заміж вийшла, в інше місто поїхала, син теж свою сім’ю створив.

Коли Вікторії виповнилося п’ятдесят три, чорна хмара знову закрила сонце.

Помер Михайло… Серце підвело — ліг увечері, а вранці вже не прокинувся. Знову горе, знову порожнеча. Колеги тільки зітхали:

— Не розумію, за що мені така кара? Обоє чоловіків були як золото, жили душа в душу, а Бог їх забирає. Чим я так прогнівила небо?

— Життя воно таке, Вікуся… Потрібно перетерпіти. Ти ж сильна, ти вже знаєш цей шлях, — втішали жінки.

Роки йшли. Самотність — річ холодна. Вікторії, як і кожній жінці, хотілося тепла, хотілося, щоб у хаті були чоловічі руки. Але де ж того чоловіка в такому віці знайти? Ті, що на вигляд пристойні — давно при дружинах.

А ті, що до вдів сватаються — то або заглянути в чарку люблять, або шукають, де б на дурняк примоститися, щоб їх годували та обігрівали. Ще й борги тягнуть за собою з минулого життя.

Аж тут родичі познайомили її з Іваном. Вдівець, на п’ять років старший, але виглядає — дай Боже кожному! Стрункий, підтягнутий, спорт не кидає: взимку на лижах, влітку — на роликах.

Ні палить, ні п’є, манери шляхетні. Сподобалися вони одне одному з першого погляду. Іван став приїздити щодня, дзвонив по сто разів на добу.

— Вікуню, поїхали сьогодні в місто? Там кіно нове, потім у кав’ярні посидимо. Ти як?

— З радістю, Іванку! — розцвітала вона.

Вони були на одній хвилі. Вікторія аж світилася від щастя, сама собі не вірила:

— Невже в мої роки ще можна так закохатися? Наче дівчисько бігаю на побачення. Мені з ним так спокійно!

Іван теж душі не чув у ній. Дарував квіти без приводу, сумки з продуктами возив, будь-яке її бажання виконував. Три місяці пролетіли як солодкий сон. Вже й про весілля почали гомоніти. Але доля, видно, вирішила, що занадто все гладко йде…

Якось Іван зізнався:

— До тебе в мене була жінка в місті, Надія. П’ять років ми були разом — то сварилися, то мирилися, справжні італійські пристрасті. Але вона мене зрадила, я образився і пішов назавжди. Кажу тобі це, щоб між нами таємниць не було.

Та Надія, дізнавшись, що Іван знайшов собі гарну жінку і в них усе серйозно, раптом схаменулася.

Зрозуміла, що втрачає золотого чоловіка. Почала його підстерігати, дзвонити родичам, благати повернутися. Навіть Віці десь номер дістала — дзвонила з погрозами. І таки дотисла…

Одного разу Іван відкрив їй двері, і вона впала йому в ноги:

— Іванко, любий, прости! Не можу без тебе жити! П’ять років життя не викинеш на смітник, згадай, як нам було добре!

Іван, який, видно, так і не випалив ту Надію з серця, здався. Вікторія була для нього гаванню, а Надія — штормом, до якого він звик. Чоловік він був чесний, тому приховувати нічого не став.

— Пробач, Вікторіє, — сказав він їй по телефону, бо в очі глянути забракло мужності. — Не можу я проти серця йти. Тягне мене до неї, хоч ти і свята жінка, і жили ми мирно. Прости…

Вікторія мовчки поклала слухавку. Оце і була остання крапля. Зрада від людини, якій вона відкрила свою зранену душу, виявилася болючішою за смерть. Серце її наче кригою взялося. Більше вона нікому не повірить.

Зараз Вікторія на пенсії. Живе одна у своєму чепурному домі, вирощує квіти — вони принаймні не зраджують. Чекає в гості дітей та онуків, готує для них смаколики, і віддає їм усю свою любов. Бо тільки рідна кров ніколи не встромить ножа в спину.

Цю сумну, але повчальну історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи надали їй живого слова. Кажуть у народі: «Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже», та часом правда буває надто гіркою, а чуже серце — справді темним лісом.

А чи траплялося у вашому житті так, що після багатьох випробувань доля знову ставила вас перед непростим вибором, або чи вірите ви, що справжнє щастя можна знайти навіть після великих втрат?