— Нічого, ти поправляйся. Стільки у нас із тобою справ. Два садки, два городи. Твої гладіолуси на тебе чекають. Я вже прополола один раз твої клумби. А вже з гладіолусами ти сам… Боюся щось не так зробити. — У нас із тобою? Я не недочув? Олено… Ти просто мене заспокоюєш чи наважилася? — Антон підвівся і сів на ліжку, знімаючи з грудей гірчичник

Дві хати стояли осібно в наймальовничішому куточку приміського селища. Далі, за околицею, розкидалися широкі фермерські поля, де сіяли овес, а за ними вже починався густий сосновий бір.

Антон і Сергій товаришували по-сусідськи. Обидва чоловіки були дбайливими господарями, обидва щодня їздили на роботу в місто, як і їхні дружини.

— Ех, пощастило тобі з Оленкою, — часто зітхав Антон, коли заходив увечері посидіти на лавці, що стояла між їхніми дворами, на вулиці, «на нічиїй території», як жартували самі чоловіки.

— Та що в ній такого особливого? І твоя Валя жінка хоч куди, — відповідав Сергій, усміхаючись. Він знав, що його дружина подобається сусідові, але не ревнував, бо знав сувору вдачу Олени.

— Та хіба в красі справжній зміст? Хіба у зовнішності? Твоя — справжня господиня, як воно й має бути біля своєї хати. А моя так і не стала «домашньою» жінкою, — пояснював Антон. — От що значить, взяв міську дівчину. Нічого не хоче на городі робити. Навіть квітами — і то я сам займаюся.

— Зате твої гладіолуси минулого року взяли приз на виставці в місті! Ти — справжній квітникар, Антохо. А Валя твоя — медсестра від Бога. Та й донька у вас стала великим спеціалістом. Бач, вивчила іноземні мови, тепер за кордоном працює.

— Так, — задоволено всміхнувся Антон, — у неї юридична освіта зі знанням мов. Тільки чи це Валина заслуга? Знову ж таки: теща її практично виховала в місті. Водила до вчителів, наймала репетиторів ледь не з початкової школи. Це тільки її праця.

А Валя приїде з роботи, приготує вечерю — і спати. А у вихідні в садок вийде хіба що на гойдалці полежати. Я вже до неї й не прискіпуюся. Раніше намагався привчати, так воно тільки скандалами закінчувалося…

— Ну, значить, не треба її чіпати, раз вона така людина. Головне, що живете спокійно. Значить, любите одне одного… — почав був Сергій.

— То ніхто не знає, як ми живемо. Вже скільки разів хотіли розлучатися, розуміємо, що нічого нас не тримає разом. Інтереси різні. Доньку мати виростила… По суті, ми зовсім різні люди. А ви з Оленою молодці.

Так тримати. Дивлячись на вас, я тільки й розумію та вірю, що є ще любов на світі й міцні сім’ї. І дочки ваші — справжні красуні.

— Та теж у місті живуть. У село не заманиш, тільки на свята, — зауважив Сергій. — Проте в них давно своє життя, а в нас своє. Отак-то…

Такі розмови по душах останнім часом ставали все частішими. Сергій бачив стан Антона, але не важився нічого радити, бо розумів: у чужу сім’ю лізти не можна. Хай самі вирішують.

І хто вже вирішив долю тієї сім’ї, але невдовзі Валя поїхала від Антона в місто до матері.

У неї спочив батько, і Валя перебралася до мами, щоб підтримати її та доглянути. Так вона більше й не повернулася до чоловіка.

Вони розійшлися тихо, без скандалів і взаємних докорів. Хату ділити не довелося, бо вона дісталася Антону від бабусі.

Батьки Антона теж жили в місті, він навідувався до них і допомагав як міг. Але до того часу, як Антон вийшов на пенсію, його стареньких уже не стало. Чоловік став замкнутим. Все рідше виходив на лавочку поговорити, і тільки сад та квіти радували його, як і колись.

Звістка про хворобу Сергія приголомшила Антона. Як виявилося, онко на останній стадії прогресувала швидко, і невдовзі сусіда ховали всією вулицею. Невтішна Олена ніби постаріла на десять років. Бліда, змарніла, вона ледь трималася на ногах. Тільки дочки з зятями підтримували її, та сусід Антон.

Коли важкі жалобні клопоти закінчилися, Олена якраз оформлювала свою пенсію.

— От вчасно я виходжу на відпочинок. Ноги зовсім не тримають… як би я працювала, не уявляю. А так, хоч можу трохи оговтатися, — казала вона Антону.

— Ти тримайся. Якщо що треба допомогти — я завжди поруч. Не соромся. Ми стільки років живемо стіна в стіну. Вважай — свої. Як рідні… — втішав її Антон, не дивлячись їй у вічі.

Сердце його стискалося від жалю до сусідки, але чим тут зарадиш? Тільки час. І терпіння, і віра. Так іноді він заспокоював її, коли допомагав у садку. Поступово Олена оживала. Стала краще виглядати, іноді всміхалася, особливо раділа приїзду онуків.

У такі щасливі дні вона запрошувала до столу й Антона, знаючи, як він сумує за своєю донькою.

Віка приїжджала лише раз на рік і не поспішала заводити сім’ю.

— Мені онуків, мабуть, і не діждатися тепер… Хоч на твоїх порадію, Оленко, ти вже вибач… — казав Антон.

— Я розумію. Онуки — то найбільша радість, а твоїй Віці вже б давно пора було зважитися на дитинку. Але вона розумна й серйозна дівчина. Певно, кар’єру будує, — заспокоювала його Олена.

Минуло два роки, відколи Олена залишилася одна.

Якось сидячи на лавці, вони гомоніли про дітей, і Антон раптом мовив:

— Дякую тобі. Який же я щасливий, що в мене така сусідка! Якби не ти, я б не знав, що й робити. Одному чоловікові нелегко.

— Ти шкодуєш про своє розлучення, Антоне? — запитала Олена.

— Ні, що ти. То була не сім’я, а просто життя двох різних людей під одним дахом. Не знаю, як я не розгледів одразу, що ми зовсім не пара… А здавалося спочатку, що любили… — роздумував він.

— Здавалося… Мені тепер здається, що все життя промайнуло, як кінофільм перед очима. Але такий кольоровий, широкоформатний, радісний і світлий… — у свою чергу сказала Олена з сумом. — І печально, що такого більше не повториться…

— А може… може, можна спробувати повторити? Або хоча б спробувати? Га? Нам із тобою, Оленко… Я ж бо давно тебе люблю. І Сергій здогадувався про це, — раптом відверто зізнався Антон.

Він не дивився на Олену, а вона мовчала, опустивши очі. А потім тихо і ясно відповіла:

— Я знала. Я теж усе бачила у твоїх очах. І кілька разів Сергій, сміючись, казав мені про це. Але я любила тільки його. Вибач, Антошо. Друга серія кольорового кіно навряд чи можлива…

— Послухай, Олено. Одного мого кохання нам на двох вистачить. Це зараз у тебе немає душевних сил, і я нічого не вимагаю від тебе, і не прошу навіть. Тільки одне — будь поруч. Просто будь поруч. Якщо не дружиною, то другом, доброю сусідкою, як усі ці роки. Тільки не позбавляй мене можливості спілкуватися, бачити й чути тебе… Будь ласка.

— Добре, — з теплотою відповіла Олена, встала й пішла до хати.

Антон перевів подих. Давно він хотів цієї розмови і не розраховував на більше. Був щасливий вже тим, що Олена погодилася зберегти їхню багаторічну дружбу.

Але бажання Антона бути якомога частіше з сусідкою стало виявлятися у щоденній турботі. Невдовзі він допомагав їй по господарству постійно, практично замінивши господаря, що пішов у інший світ.

Все у них ладилося: і в саду, і на городі. Взимку Антон чистив сніг, допомагав топити (в неї твердопалевний котел як і в нього). Антон колов дрова, справлявся з дрібним ремонтом в обох хатах, возив Олену в місто за покупками та до дочок.

Доньки звикли бачити їх разом і якось запитали матір:

— Як у вас справи з Антоном Миколайовичем? Ви наче пара? Га, мамо? — вони всміхалися й обіймали Олену.

— Та ви що? Ми просто друзі, давні, старі… — відповідала Олена, погрожуючи пальцем.

— А от і дарма. Нема чого чоловіка мучити. Він для тебе на все готовий, зі шкіри пнеться, а ти мов снігова королева, мамо. Тобі це не личить. Адже ти у нас найкраща, добра й ніжна. Сподіваємося, що вам буде краще разом. Однією сім’єю.

— А як же тато? — запитала Олена, витираючи сльозу.

— Мамочко, ми його ніколи, ніколи не забудемо. Але нам буде спокійніше, якщо з тобою поруч буде така надійна і віддана людина, яку ми всі так давно знаємо. Дядько Антон — вважай, член родини. Хіба не так?

Олена кивнула й замислилася. А за кілька днів Антон раптом захворів. Сильно застудився, почався бронхіт.

— Оленко, вибач, — хрипів він, намагаючись відкашлятися, — от бач, підвів. Якраз весна, стільки справ на городі, а я — інвалід, з температурою. Так рідко хворію, ти не подумай. А зараз, як на зло…

— Тихо, тихо, Антошо, лежи, не вставай. Я приготую тобі поїсти, а потім вип’єш ліки. Ось мої дівчата привезли з міста найкращі, — заспокоювала його Олена.

Вона доглядала за ним так уважно, що Антон почав одужувати, і за тиждень виглядав уже набагато краще.

— Дякую тобі, Оленко, ти мене врятувала. Ніколи так за мною ніхто не доглядав. Добре у тебе серце… — він глянув на неї. Вона сиділа біля його ліжка і гладила його по голові, як немовля.

— Нічого, ти поправляйся. Стільки у нас із тобою справ. Два садки, два городи. Твої квіти на тебе чекають. Я вже прополола один раз твої клумби. А вже з гладіолусами ти сам… Боюся щось не так зробити.

— У нас із тобою? Я не недочув? Олено… Ти просто мене заспокоюєш чи наважилася? — Антон підвівся і сів на ліжку, знімаючи з грудей гірчичник.

Олена тільки всміхалася. Він узяв її за руку і прошепотів:

— Якщо ти скажеш «ні», то я зараз же помру…

— Ну, годі вже блазнювати. Як хлопчисько, їй-богу… — засміялася Олена. Антон теж засміявся, але кашель тут же вирвався з його грудей.

— Так. Лягай і не знімай гірчичник. Обіцяй мене слухатися. Тоді швидше станеш на ноги. Жених…

Вона нахилилася й поцілувала його в лоб.

Він заплющив очі, щоб вона не бачила його сліз. А потім почув її кроки, що віддалялися, і тихий спів на кухні. Вона мила посуд і наспівувала. І так тепло та легко стало на серці в Антона, ніби він найщасливіша людина у світі.

Він не витримав, схопився, підбіг до Олени, підняв її на руки і поцілував у маківку.

— Так, і це називається хворий? І як мені з тобою бути? Нумо в ліжко, треба міряти температуру. Антошо, прошу тебе, пошкодуй своє і моє серце, — благала Олена.

— А що з твоїм серцем? — злякався Антон.

— Та якщо щось із тобою станеться, я не витримаю більше. Розумієш? — голосно відповіла вона, вкладаючи його в постіль. — Треба одужати. А потім…

Він поцілував її руку і підкорився. Олена пішла, а на ранок вони вже разом пили чай.

Температура у хворого спала, прийшла в норму.

— Як ти швидко поправляєшся. Молодець, — раділа Олена.

— Це все ти, моя чарівнице. Фея і рятівниця, — випалив Антон.

— Ох, які лестощі! Але мені приємно… Ходімо в сад. Там так добре! — Олена допомагала Антону вдягнути куртку.

Вони йшли садком, і він слабким голосом показував Олені свої багаторічники, що щойно проклюнулися із землі. Про кожну квітку він міг розповідати так яскраво й докладно, як найкращий екскурсовод.

А Олена слухала, тримала його під руку і всміхалася…

Отак і буває в житті: кожна історія має право на продовження, навіть якщо здавалося, що титри вже давно пройшли. Бо для справжнього тепла ніколи не пізно.

А як ви вважаєте, любі наші читачі, чи справді кожна людина має шанс на «другу серію» щастя, чи краще зберігати вірність лише першим спогадам?