— Нічого я не повертатиму! — вперлася свекруха. — Я вже ваші продукти зі своїми перемішала. Як я тепер розберу, де моє, а де ваше?! — Ну, думаю, свої запаси ми якось упізнаємо, — спокійно відповів син. — От зараз поїдемо забирати малих від Юлі, то й до тебе заскочимо. — Ні, я вас на поріг не пущу

Субота не задалася від самого ранку. О шостій Наталку розбудив дзвінок від сестри: пів години тому їхньої мами не стало. І хоч жінка давно готувала себе до найгіршого — Ніна Юхимівна останні кілька років важко хворіла, — сльози стримати не змогла.

Опанувавши себе, вона зателефонувала керівнику й відпросилася з роботи на два тижні.

Так само вчинив і її чоловік, Андрій. Двох їхніх дітлахів узяла до себе зовиця Юля. Вони з чоловіком своїх діток не мали, тому малих племінників просто обожнювали.

До своєї матері Андрій навіть не думав звертатися: Тетяна Іванівна онуків не надто жалувала, бо від них, бачте, «тільки галас і безлад».

— Доглядати за квартирою і годувати наших котів доведеться просити Тетяну Іванівну, — зітхнула Наталка, згадавши, що пухнастих напризволяще не кинеш.

— Думаєш, погодиться? Знову почне бідкатися… — насупився чоловік, який чудово знав удачу своєї неньки. — Може, краще когось іншого попросимо?

— Вона ж доглядала за ними, коли ми у відпустку їздили, — знизала плечима дружина.

— Зате потім стільки вислуховували! Ще й вимагала, щоб їй по сто разів на день дякували, — невдоволено пробурмотів Андрій.

— Я потім віддячу їй гарним подарунком, — лаконічно відповіла Наталка й набрала номер свекрухи.

Тетяна Іванівна, почувши про сумну причину від’їзду, таки погодилася приглянути за хатою. Вона навіть приїхала на вокзал за ключами й пустила сльозу, висловлюючи так свій жаль за свахою.

Отримавши ключі та чіткі інструкції щодо котів і вазонів, свекруха поїхала додому. Здавалося б, що тут складного? Але через десять днів, коли подружжя повернулося, на них чекав неабиякий сюрприз.

Щойно переступивши поріг, Андрій відчув щось недобре. У квартирі стояла якась дзвінка пустка. Чоловік роззувся й пройшов на кухню. Перше, що впало в око, — прочинені дверцята холодильника.

Андрій спересердя сплюнув, вирішивши, що мати забула його закрити, і тепер усе потекло. Він зазирнув усередину й аж закляк: холодильник був вичищений до блиску. Порожньо!

Чоловік розгублено обвів поглядом кухню. Дверцята шафок теж були прочинені. Він зазирнув туди й аж присвиснув від подиву. Жодної крупинки, жодної макаронини — пустка, як і в холодильнику.

— Що тут узагалі відбувалося? — отетеріло промовив він, відчиняючи одну шафку за іншою.

— Що сталося? — втомлено озвалася з-за спини Наталка.

— Нас, здається, обчистили, — нервово гмикнув чоловік, хитаючи головою.

Наталка зазирнула в холодильник, пробіглася по шафках. З кожними відчиненими дверцятами її обличчя блідішало.

— Нічого не розумію… А де наші продукти? Ми ж перед від’їздом тільки-но купили десять кілограмів добірного м’яса…

— Оце я зараз у мами й спитаю, — Андрій рішуче набрав номер Тетяни Іванівни. Жінка підняла слухавку не одразу, але таки озвалася.

— Привіт, синку! Ви вже повернулися? Як доїхали? Як там усе пройшло? — защебетала свекруха.

— Привіт. Усе нормально. Мамо, а навіщо ти вивезла всі продукти з нашої кухні? — прямо спитав Андрій.

— Ну, звісно, я взяла, а хто ж іще? — спокінісінько відказала Тетяна Іванівна. — Я ж бачила, що ви надовго поїхали. Ти ж знаєш, що в борошні та крупах швидко всяка міль заводиться, а м’ясо в морозилці переморожується і смак втрачає!

— Мамо, минуло всього десять днів! Навіщо було вигрібати наші запаси? М’ясо взагалі свіжісіньке було! — обурився син, подумки вже сто разів пошкодувавши, що довірив ключі рідній матері.

— Ну як це — навіщо?! У вас стільки харчів пропало б дарма! Ви б мені ще подякувати мали! — різко відрубала Тетяна Іванівна.

Андрій зрозумів, що розмова заходить у глухий кут. Зробивши глибокий вдих, він спробував змінити тон на більш миролюбний:

— Мамо, ти молодець, звісно, що потурбувалася. Але це наші запаси, куплені за наші гроші. Ми б хотіли отримати їх назад.

— Ой, ну я вже там дещо пустила в діло, щоб не зіпсувалося… — якось розгублено пробелькотіла мати.

— Десять кіло м’яса, пельмені й домашні котлети? — важко зітхнув чоловік, здогадуючись, куди подівся їхній продуктовий кошик.

Замість відповіді Тетяна Іванівна раптом пішла в наступ:

— А ти не міг би трохи збавити оберти? Що це за тон до матері? Хіба я вам добра не зробила? Десять днів за вашими вазонами й котами ходила! Мало не щодня моталася туди-сюди… Так, узяла я ваші харчі, зате тварини ваші ситі й квіти политі! Та й забрала я їх тільки для того, щоб добро не пропало!

Андрій зробив ще одну відчайдушну спробу пояснити, що рятувати крупи від мілі за десять днів не було потреби, а те, що забрала, треба просто повернути.

— Нічого я не повертатиму! — вперлася свекруха. — Я вже ваші продукти зі своїми перемішала. Як я тепер розберу, де моє, а де ваше?!

— Ну, думаю, свої запаси ми якось упізнаємо, — спокійно відповів син. — От зараз поїдемо забирати малих від Юлі, то й до тебе заскочимо.

— Ні, я вас на поріг не пущу! — грізно заявила Тетяна Іванівна. — Мені взагалі не подобається, як ти зі мною розмовляєш! У твоєму голосі самі докори та роздратування. Ні краплі вдячності! І це все, на що я заслужила на старість?!

— Мамо, я нормально розмовляю. Просто з дороги, втомився… — спробував згладити кути Андрій.

Але Тетяна Іванівна вже завелася. Вона волала про свою жертовність і про те, що діти мають їй ноги цілувати за допомогу.

— Мамо, ти можеш хоча б частину повернути? — урвав її пафосну промову чоловік.

Замість відповіді в слухавці почулися короткі гудки. Андрій набрав ще раз — глухо. Мати демонстративно образилася, аби тільки не віддавати «врятовані» продукти на чималу копійку.

— Ну ні, так не піде. Зараз поїду і все заберу! Це наші харчі, ми за них свої кревні віддали. Якийсь дурдом, чесне слово! От відчувало моє серце, що не треба їй ключі давати…

Андрій мовчки накинув куртку і вже за пів години дзвонив у двері материної квартири. Хвилин двадцять довелося вмовляти Тетяну Іванівну хоча б відчинити.

З горем навпіл вона таки видала синові частину провізії, залишивши собі «невеличку» комісію за турботу.

Замість десяти кілограмів м’яса Андрій забрав лише чотири. Шість кілограмів якимось дивом просто випарувалися. Сваритися далі він не став — мовчки забрав те, що мати зволила віддати, і поїхав геть.

Звісно, після цієї історії між найріднішими ніби чорна кішка пробігла. Відтоді Андрій та Наталка більше ніколи не залишали свекрусі ключі й не просили її про допомогу. Бо надто вже дорогою виявилася материнська «турбота».

Ось таку історію надіслав наш читач, а ми лишень трохи причепурили її для нашої рубрики. Як каже народна мудрість: «Своє не цурайся, а до чужого не простягайся», адже довіру в родині втратити легко через найбезглуздіші дрібниці, а от відновити — майже неможливо.

А як би ви вчинили, якби опинилися на місці цього подружжя: махнули б рукою на збитки заради миру чи пішли б доводити свою правоту до кінця?