— Ніколи не думала, що доживатиму віку в будинку для стареньких, — тихо схлипувала Вікторія Борисівна. — А тобі скільки років? — Сімдесят. — Мені сімдесят чотири, — почала розповідати Юлія. — Коли сюди потрапила, теж сімдесят було

— Ну, чого ти плачеш? — сусідка по палаті лагідно погладила її по голові. — Другий день уже в нас, і все сльози ллєш. Тебе як звати?

— Віка.

— А мене Юля. Ну все, заспокойся, серденько!

— Ніколи не думала, що доживатиму віку в будинку для стареньких, — тихо схлипувала Вікторія Борисівна.

— А тобі скільки років?

— Сімдесят.

— Мені сімдесят чотири, — почала розповідати Юлія. — Коли сюди потрапила, теж сімдесят було. Син у мене пив, знаєте… Велика то біда. До суду справа дійшла, вісім років дали йому.

Соромно було сусідам в очі дивитися. Пустила в квартиру квартирантів на вісім років, а вони за це мене сюди влаштували. Син уже половину відсидів, а я, схоже, тут назавжди. Крім нього, нікого в мене немає.

— Зато в мене родичів багато, а все одно сюди стежка привела.

— Ти розкажи, Віко! Розкажи, воно ж на душі легше стане.

Новенька сіла на ліжку, провела рукою по вологих очах:

— У мене дім гарний, на два поверхи, от тільки втекти звідти захотілося. Маю двох синів і доньку. Ми з чоловіком моїм, Геною, думали: старших на ноги поставимо, а Кирило, молодший, із нами зостанеться.

Вікторія шмигнула носом, остаточно заспокоїлась і продовжила:

— Але все навперекір пішло. Зі старшим сином, Данилом, пересварилися. Привів він невістку — худенька така, непоказна. Батька не мала, з матір’ю ледь кінці з кінцями зводили. Сама на чотири роки молодша за Данила.

А син тоді вже працював, гарні гроші заробляв. Як я його відмовляла! Але для нього та дівчина дорожчою за рідну матір стала. Поїхали вони до нашого обласного центру і зовсім перестали з’являтися.

Данило тільки на прощання з батьком й приїхав. Грошей привіз, поховали тата — і він одразу назад. То все невістка, Настя, мені лихо кує. У мене ж там онучка й онук ростуть. Уже великі, мабуть, а я їх так ні разу й не бачила.

Вікторія знову витерла сльозу:

— Гена мій уже шістнадцать років як спочив. Царство небесне… Після того й покотилося все кубарем. Кирило жив із нами, з дружиною та трьома дітками, одне за одним. Я на пенсію пішла і все з ними, світу білого не бачила.

— Ой-ой-ой… — хитала головою Юлія, співчуваючи новій подрузі.

— То ще нічого. Тут Оленка, донька моя, від чоловіка пішла і до мене з двома дівчатками повернулася. Куди ж її діти? Не виганяти ж рідну кров. Стали всі разом жити. Вона з невісткою вічно гризлася, обидві себе господинями в моїй хаті відчували. П’ятеро дітей, крик… з глузду з’їхати можна.

— Ой-ой-ой… — продовжувала зітхати подруга.

— Але я й те терпіла. А потім онуки підросли. У старшої з’явився малюк, теж до мене принесла, а нещодавно молодша нареченого в хату привела. Отам і пекло почалося. Сама вже впросила, щоб мене сюди влаштували.

— Що ж ти, Віко, плачеш? Проживемо якось.

— Ой, Юлю, я ж і з дітьми, і з онуками, і навіть із правнуками няньчилася, а на старість виявилася нікому не потрібною.

Минув тиждень. Задзвонив її старенький телефон — той самий, що колись чоловік купував. Вікторія Борисівна вхопила його, сподіваючись, що все владнається:

— Здрастуй, мамо! — почувся рівний голос доньки.

— Здрастуй, Оленочко! Як ви там?

— Та як завжди. Все з Кирилом сваримося. Хоче мені однокімнатну купити й випровадити разом із доньками та онуком. Згадує, що батько йому обіцяв хату залишити.

— А хто в моїй кімнаті живе? — запитала Вікторія з тугою в голосі.

— Онучка твоя старша з твоїм правнуком. Кирило все обурювався, але я його послала подалі.

— Ви ж там не сваріться дуже!

— Мамо, а ти як там?

— Сумую… — а сльози самі покотилися.

— Мамо, не плач. Звикнеш, і все буде добре.

Вікторія вимкнула телефон і заридала. Підбігла Юля:

— Віко, Віко, що сталося? Хто дзвонив?

— Донька. Я думала, вона мене назад покличе, а вона каже — звикай…

— Мені за чотири роки ніхто й не набрав, — тихо мовила Юлія. — У мене й телефона немає.

Обійнялися дві жінки й заплакали разом.

Минув місяць. Вікторія Борисівна так і не звикла. Думки цілими днями ятрили душу: «Все життя для дітей жила, а тепер зайва. Невже так ніхто й не згадає?».

Аж раптом у палату заглянула медсестра:

— Вікторіє Борисівно, до вас прийшли.

— Хто? — вихопилося мимоволі.

— Чоловік якийсь. У коридорі чекає.

Вікторія поспішила до виходу, а в голові стукало: «Невже Кирило згадав? Мабуть, знову з Оленкою щось не поділили…».

Вибігла у коридор — і завмерла.

— Данило?! — кинулася до нього. — Синку!

— Мамо! — він міцно обійняв її, притиснув до себе. — Прости мені!

— Синочку мій!

— Я навіть не знав, що ти тут. Думав, у вас там усе гаразд. Прости, мамо!

— Данилку, рідний мій, я так рада, що ти не тримаєш на мене зла!

— Мамо, збирайся! Поїдеш до нас жити.

— Данило, а як же твоя Настя?

— Вона не проти. Збирайся!

— А я вас не потісню?

— Ні, мамо, місця вистачить.

Вікторія забігла в палату, сяючи від щастя:

— Юлю, мене син забирає!

— Кирило? Ти ж казала, у них тісно.

— Ні, Данило, старший мій!

— Ти ж казала, ви розсварилися, що невістка…

— Юлю, сама не очікувала!

Вікторія подивилася на сумні очі подруги, міцно її обійняла:

— Дякую тобі за все, Юлечко!

Біля воріт стояв розкішний автомобіль. Син відчинив дверцята:

— Сідай, мамо!

— Яка в тебе машина гарна… — вона сіла, озираючись навколо.

Коли машина плавно рушила, Вікторія запитала:

— Синку, а де ти працюєш?

— У нас із сином свій бізнес, і в доньки із зятем теж.

— А Настя твоя не працює?

— Працює. Вона заступниця мера.

Ці слова прозвучали спокійно, а для Вікторії — як грім серед неба. Перед очима постала та худенька, непоказна дівчинка, яку чверть століття тому привів Данило.

Згадала, як кричала на них, як намагалася довести, що вони не пара… І як через ту дівчину розлучилася з сином на довгі двадцять п’ять років.

Могла б тоді все виправити, але ж були молодші зі своїми клопотами. Потім онуки пішли, вільного часу зовсім не лишилося. Коханий чоловік помер… Старший син увесь цей час був десь на задньому плані, а тепер саме він забирає її і везе до себе.

Що ближче під’їжджали до дому, то страшніше ставало Вікторії Борисівні. Як вона зустрінеться з невісткою, яку так образила? Як подивиться в очі дорослим онукам?

Машина зупинилася біля гарного котеджу, потонулого в зелені. З воріт вийшла вродлива, доглянута жінка. У ній важко було впізнати ту колишню дівчинку. Вона підійшла й щиро посміхнулася:

— Доброго дня, Вікторіє Борисівно! — і обійняла свекруху.

— Доню, прости мені за все! — Віка знову не втримала сліз.

— Ой, і ви нас із Данилом простіть! Ми ж і не знали, що ви в такій скруті, поки він сестрі не зателефонував. Заходьте швидше!

З калитки вийшов високий хлопець:

— Добрий день, бабусю!

І знову сльози полилися з очей. Понад двадцять років вона нянчилася з онуками, а його — рідного, Данилового — бачила вперше.

Їй відвели простору світлу кімнату. Ввечері прийшла онучка з чоловіком, вони швидко подружилися з бабусею. І так легко стало на душі у Вікторії Борисівни — вона знову була серед своїх.

Минуло пів року.

До Юлії Анатоліївни в палату заглянула медсестра:

— До вас прийшли. Жінка якась, у гостьовій чекає.

Юлія поспішила туди, не маючи жодного здогаду, хто б це міг бути. Зайшла — і до неї кинулася елегантна дама, її ровесниця:

— Юлю!

— Віка? Це ти? Я тебе й не впізнала одразу…

— Вирішила тебе провідати, серденько.

Усілися на диванчику.

— Юлю, живу вже шість місяців як у раю. Дім у сина величезний, усе є…

Завершивши розповідь, Вікторія дістала коробочку:

— Юлю, я тобі подарунок принесла.

— Що це?

— Телефон. Будемо з тобою перезвонюватися. Зараз я тебе навчу, як ним користуватися, це зовсім нескладно.

Пояснивши подрузі всі премудрості, Вікторія нарешті запитала:

— А в тебе як справи, Юлечко?

Юлія посміхнулася, і очі її засвітилися надією:

— Віко, ти не уявляєш… Мені нещодавно син дзвонив! Він якось дізнався, що я тут, і зателефонував завідувачці. Каже — повернеться і забере мене додому. Тільки боюся, чи дочекаюся…

— Дочекаєшся, Юлю! Обов’язково дочекаєшся!

Буває, що ми роками тримаємося за старі образи, не помічаючи, як повз нас проходить справжнє життя. Але серце матері завжди знайде шлях до прощення, а доля — спосіб усе розставити по своїх місцях.

Чи траплялося у вашому житті, любі наші читачі, що саме та людина, від якої ви найменше чекали допомоги, ставала вашим найнадійнішим оплотом у скрутну хвилину? Поділіться досвідом.