— Ніяких братів! Ніяких сестричок! — чітко відкарбувала вона. — Обирай — або він, або я. Якщо він зʼявиться у нашій родині, я з ним щось зроблю. Або з собою. Удвох ми тут жити не будемо! — Я виростила чудовисько, — прошепотіла мама

— Яка гарна, — Денис узяв до рук світлину, що випала зі старого альбому. — Ви дуже схожі. Чому ти про неї ніколи не розповідаєш?

— Дай сюди! — Таня, як дві краплі води схожа на симпатичну білявку з фото, насупила брови. Гарного настрою як не бувало.

З Денисом вони зустрічалися вже кілька місяців, але про матір вона йому не розповідала нічого.

І навіть фото він побачив уперше — і то лише тому, що Таня попросила зняти з полиці старі альбоми, а ця світлина була вкладена в нього і просто випала на підлогу.

— Чому, Таню? — Денис віддав фото, але дивився на дівчину запитально, і вона зрозуміла, що відповідати доведеться.

— Тому що я її терпіти не можу, — видихнула вона і без сил опустилася на підлогу. — Вона відібрала в мене щасливе дитинство…

Появи на світ Тані її тато й мама дуже чекали й готувалися до цієї радісної події.

Тато вивчав книги, журнали й поки що нечисленні сайти в інтернеті з раннього розвитку дитини, мама читала вголос казки, слухала класичну музику і сама пошила кілька сорочечок і чепчиків, хоча в магазинах і на спеціальних дитячих ярмарках можна було купити будь-що.

«Своїми руками — це зовсім інше», — казала вона.

Коли донечка Таня зʼявилася у родині, татові довелося працювати більше, щоб у його дівчаток усе було, щоб вони ні в чому не мали потреби. А мама оточила доньку неземною турботою.

Вона з величезним задоволенням займалася з нею, гуляла, гралася. І, здається, ніколи не гнівалася на малу.

Таня підросла, пішла в садочок, потім до школи. Попри те, що мама повернулася на роботу, в неї все одно завжди знаходився час побути з донькою.

Таню водили до цирку, в ляльковий театр, у парк покататися на каруселях. У неї було багато ошатного одягу, іграшок і книжок.

А коли вона пішла до першого класу, то майже одразу з’явилися і телефон, і особистий комп’ютер.

Мама ніколи не заставляла Таню їсти те, що вона не любить, намагалася орієнтуватися на її смак. При купівлі одягу завжди питала доньку, чи подобається їй, і намагалася враховувати її думку.

Прибирати в кімнаті не вимагала, а лагідно вмовляла. Як, власне, і робити уроки, з якими, втім, ніколи не відмовлялася допомогти.

Таня ходила на малювання, ліплення й ритміку — мама завжди підтримувала всі її починання, хвалила роботи, підказувала, якщо щось не виходило.

Ця ідилія тривала досить довго, а перервалася в один день.

Тані було тринадцять, коли вона помітила, що її і так весела та енергійна мама стала посміхатися без видимої причини й немов світилася зсередини.

Та й тато, завжди дбайливий та уважний, раптом став поводитися з мамою, як із кришталевою вазою: не дозволяв носити сумки з магазину, навіть не надто важкі, забороняв самій вішати білизну на балконі й навіть підлогу тепер мив лише сам.

— У тебе скоро буде братик чи сестричка, — підтвердила її підозри мама, і Таня зрозуміла, що її світ завалився. Тепер у неї з’явиться конкурент чи конкурентка.

Тепер її батьки не належатимуть лише їй, як і їхній час, сили, любов та увага. А кімната? У їхній квартирі лише дві кімнати! Значить, конкурент ще й половину кімнати в неї відбере?

А всі ці «ну-бо, тихіше, малюк спить»? Вона все це знає, однокласниці розповідали.

Грошей вічно не вистачає, з батьками нікуди не сходити, на море не з’їздити — у перші пару років точно. Та й потім, надалі, — хіба це відпочинок буде? Ясно ж, що вона, Таня, вічно буде в ролі няньки.

І не лише на відпочинку, а завжди. Посидь, погодуй, погуляй, відведи, забери. Ідеш гуляти? Візьми із собою маленького.

А ще за багато років? Коли батьки стануть старенькими й помруть? Це що, їй доведеться ділити і квартиру, і дачу, і гроші з ненависним «молодшеньким»?

— Ніяких братів! Ніяких сестричок! — чітко відкарбувала вона. — Обирай — або він, або я. Якщо він зʼявиться у нашій родині, я з ним щось зроблю. Або з собою. Удвох ми тут жити не будемо!

— Я виростила чудовисько, — прошепотіла мама і впала в непритомність.

Ні, дитину вона тоді не втратила. Вона позбулася її пізніше — Таня підслухала розмову батьків на кухні. І зловтішно зраділа.

Вона перемогла!..

Тільки від того дня, як вона сказала мамі ці слова, щось зламалося. Щось пішло не так. Щось змінилося. Ні, не так. Змінилася мама.

Спочатку майже непомітно — вона перестала сміятися. Потім закинула свою улюблену алмазну мозаїку. Потім перестала займатися випічкою. Потім стала все більше мовчати.

Потім — стала гірше стежити за порядком у домі й готувати лише найпростіші страви.

Ось на цьому етапі в них із татом почалися сварки й скандали. Точніше, лаявся один тато, а мама, як лялька, сиділа на дивані й дивилася в одну точку, практично ні на що не реагуючи.

Він кричав, обзивав її «ледаркою», вимагав «узяти себе в руки» і «прийти до тями», але все було марно. Мама перестала фарбуватися і прасувати одяг — так і ходила на роботу в м’ятому.

І одного разу тато сказав, що «не хоче жити в цій божевільні».

Він зібрав свої речі й кудись пішов. А мама навіть не намагалася його зупинити. Вона лягла на диван і просто дивилася у стелю.

А одного разу, напевно, через місяць чи через два, мама й зовсім не встала з ліжка. На вимогу Тані приготувати сніданок байдуже відповіла: «Тобі треба, ти й готуй», — і відвернулася до стіни.

Ображена Таня зробила собі чай і бутерброди, сходила до школи, повернулася — у домі була тиша.

«Ну й добре!» — вона навіть не стала заглядати в кімнату матері, яка, схоже, навіть на роботу сьогодні не пішла.

Наступного дня Таня знову сама собі приготувала сніданок — у холодильнику ще залишалися йогурти і знову пішла до школи, не зазирнувши до матері.

А коли повернулася зі школи… Загалом, офіційна версія була, що мама мила вікно і не втримала рівноваги…

Батько тоді забрав Таню до себе. Ну, як до себе… Він же в бабусі жив, у своєї мами, але Тані краще не стало. Її ніби більше не любили.

Її годували, купували одяг, на першу вимогу видавали гроші на шкільні обіди чи екскурсії, питали, як справи, чи все в неї гаразд — і все.

Ніхто з нею більше не катався на велосипеді чи ковзанах, ніхто не водив у кіно, ніхто не пропонував пробігтися магазинами «просто так, навмання, для задоволення», ніхто не пік їй на день народження торт — купували готовий, у кращому разі…

— Тепер ти розумієш, чому я так раділа, коли вступила до інституту й змогла втекти з дому в гуртожиток? — запитала Таня Дениса. — Уявляєш, яке в мене дитинство було? Неначе я батькові не рідна. А все через неї! — вона тицьнула пальцем у світлину й розридалася. — Вона! Вона в усьому винна! Це вона відібрала в мене моє щасливе дитинство!..

— Так, — задумливо промовив Денис. — Тепер я багато що розумію. Знаєш, мені, мабуть, уже час. Ще попрацювати вдома трохи хотів. Піду. — Він підвівся.

— Зачекай, ми ж піцу замовити хотіли!

— Іншим разом.

Але іншого разу чомусь не сталося. Після кількох днів мовчання Денис сказав, що їм краще розійтися — вони надто різні люди й ніколи не зрозуміють одне одного.

І вже, тим паче, сім’ю створювати їм не варто.

***

Іноді, розповідаючи історію свого життя, людина навіть не помічає, де проходить межа між справжнім горем і власним егоїзмом, що зруйнував усе.

Дитина звинувачує матір у втраченому щасті, не бажаючи усвідомити, що саме її слова стали тією гирею, яка потягла маму на дно.

Чи не здається вам, що найбільша трагедія — це коли дитина, прагнучи безмежної любові, сама ж відштовхує цю любов, не приймаючи жодного компромісу?