— Нормально, так? На смітнику знайомиться! Прикольно в тебе виходить. Запал Анни одразу ж вичерпався, вона понуро глянула на доньку, відповідати не хотілося, інакше знову б розгорілася суперечка

— Коли ти вже речі свої навчишся прибирати? – Анна з докором дивилася на п’ятнадцятирічну доньку Олену. – Тільки й знаю, що прибираю за тобою. Думаєш, робити мені більше нічого?

Оленка зняла навушники і, скорчивши невдоволену гримасу, процідила крізь зуби:

— І де я речі розкидала? Подумаєш, светр не прибрала… обов’язково треба мене відволікати?

— Ну, треба ж, потурбували принцесу! – Роздратовано сказала Анна, вже не в силах боротися з донькою-підлітком, яка на кожне зауваження реагувала, як вулкан, вивергаючи слова й словечка.

— А нічого, що в нас удома мотлох усякий валяється? – заявила Оленка.

— Де ти бачиш мотлох? І що це за слова такі?

— А стілець, якому сто років у обід, хіба не мотлох? – Оленка тицьнула пальцем у бік старенького стільця, що дістався від Аніної бабусі, і який хотіли відвезти на дачу, але дачі, на жаль, уже немає.

Анна все хотіла його кудись прилаштувати, віддати комусь чи що, але все часу не вистачало.

— І що тобі дався той стілець? Кому він заважає?

— Та йому місце на смітнику, соромно, коли приходить хтось, а в нас ця стара руїна стоїть.

— А тобі аби огризатися! – голосно сказала Анна, і в пориві роздратування схопила старенький хиткий стілець, поставила біля дверей, стукнувши ніжками об підлогу.

Накинула курточку й вискочила з квартири, прихопивши заодно сміття.

— І справді, викинути, щоб очі не муляв, – думала Анна, прямуючи до сміттєвого бака, біля якого порпався хтось у темному, чи то в плащі, чи то у довгій куртці.

Вона з ненавистю жбурнула стілець до бака, немов саме він був причиною всіх сварок у родині. Той упав, перевернувшись набік, і залишився самотньо лежати, відслуживши свій вік кільком поколінням.

Чоловік у темному плащі озирнувся на шум, подивився на Анну, потім на стілець.

Підійшов і підняв його. Анна тим часом відправила пакет зі сміттям у бак, подумавши, що ось і безхатченко якраз доречно – може, прибере її стілець.

— А стільчик ще добрий, – сказав чоловік.

І Анна тільки зараз розгледіла, що одягнений він цілком охайно, обличчя добре, невелика борідка й уважний погляд.

— Вам справді не потрібен цей стілець? – запитав він. – Або може ви погарячкували, викинувши його?

Анна стояла в нерішучості, і не тому, що стілець шкода, а від здивування, що цілком пристойна людина підбирає меблі біля сміттєвого бака.

— Беріть, я його позбулася.

Чоловік підняв стілець за спинку й покрутив його, оглядаючи з усіх боків:

— Чудовий реквізит, трохи підремонтувати, ще більше старовини додати і піде стільчик на сцену в нову виставу.

Анна ще більше сторопіла і зовсім не розуміла, хто перед нею.

— А що у театрі стільців не вистачає? – запитала вона з легкою іронією.

— Ну, як вам сказати, – чоловік усміхнувся, розуміючи її натяк, – стільці є, але сучасні, а нам ось такі предмети меблів потрібні для деяких вистав.

Ось, наприклад, зараз ставлять виставу, події в якій відбуваються більше півстоліття тому – реквізит відповідний потрібен. А де його знайти, якщо, вибачте, не на смітниках?

Ну, ще якщо хтось із людей приносить, знаючи, що потребуємо.

— А-ааа, а я то думала…

— Ви, напевно, думали, що я звичайний безхатченко, – засміявся чоловік. – Ні, я не безхатько, я – реквізитор у театрі. Тож за весь реквізит відповідальність несу. А стільчик ваш ми ще більше зістаримо, та так, що йому у нас ще довго доведеться у виставах «грати».

— Чесне слово, від душі відлягло. Ніби й не потрібен, а викинути було шкода. А тепер у нього друге життя! – зраділа Анна.

— Іван Андрійович, – представився чоловік, – а вас як звати?

— Анна, можна просто Аня. – Вона подивилася йому в обличчя: він був явно старший, може, років на п’ятнадцять чи більше.

Але дивна річ, ця обставина її зовсім не турбувала, людина, що стояла перед нею, була цікава й симпатична. І, що найцікавіше, він так тепло говорив про її старий стілець.

Додому вона майже влетіла, навіть забувши, що посварилася з донькою.

— Оленко, ти не повіриш, де наш стілець стоятиме!

Олена нехотя повернулася до матері, глянувши і висловлюючи на обличчі лише одне: «Ну що ще?»

— Уявляєш, я кинула стілець біля сміттєвого бака, а його тут же підібрав чоловік.

— Безхатько чи що?

— Зовсім не безхатько, він у театрі працює реквізитором, йому старі меблі для вистав потрібні. І він запросив мене найближчої суботи до театру. Потрібно лише підійти до каси й назвати своє прізвище, він квиток мені залишить. І, до речі, безкоштовно – це подяка за наш стілець!

— Нормально, так? На смітнику знайомиться! Прикольно в тебе виходить.

Запал Анни одразу ж вичерпався, вона понуро глянула на доньку, відповідати не хотілося, інакше знову б розгорілася суперечка.

Настрій в Анни вдруге за вечір був зіпсований. Вона пішла у спальню, не сказавши більше ані слова.

Оленка, зрозумівши, що образила матір, закусила губу, думаючи, як виправити становище. Потім встала, зняла навушники і зайшла у спальню:

— Ма-аам, хочеш я кекси спечу?

Анна втомлено подивилася на доньку:

— Спечи, тільки завтра, сьогодні вже пізно.

— Добре! – вона прикрила двері й задоволена пішла до себе.

А Анна лежала й думала про те, що так мало потрібно людині для гарного настрою: бути у злагоді з єдиною донькою й трохи свята серед звичайних буднів. І ще знайомство з цікавою людиною.

— А у театр я обов’язково піду! – Пообіцяла вона собі, відчуваючи, як повертається легкість після важкого дня.

***
Найбільші зміни у житті можуть початися з найменших сварок і найпростіших речей. Викинутий старий стілець, який донечка вважала мотлохом, став для Анни квитком до нового знайомства й можливістю вдихнути свіже повітря у свої буденні дні.

Мудрість тут проста: не варто сваритися через старі речі, адже вони можуть зберігати несподівані сюрпризи. А найбільше щастя – це знайти спільну мову з рідною дитиною навіть після гучної сварки.

Чудового вам дня, любі читачі!)