— Новосілля в нас. І до того ж мої іменини вчора були. Так збіглося… – пояснив він дітлахам і зітхнув, – ох, матуся наготувала… а мені велосипед гості подарували! Підлітковий. Я ж уже з маленького давно виріс, у шостий клас піду… Діти мовчки слухали, а найстарша з них, Аня, побігла додому, наказавши молодшій сестричці Олі не йти від лавки. Не встигли діти й занудьгувати, як Аня вийшла з невеликим кошиком, наповненим яблуками. Вона підійшла до дітей і стала роздавати всім по яблуку

Дітлахи сиділи на лавці біля під’їзду, як горобці. Серпневий вечір зігрівав їхні вигорілі за літо верхівки голів ласкавим сонечком. Друзі вже трохи втомилися, але їм було цікаво: мешканці, які нещодавно приїхали, відзначали новосілля. З відчиненого навстіж вікна було чути веселу розмову дорослих, неголосну музику, і нарешті новий круглолиций хлопчик на ім’я Федір вийшов на подвір’я, сів на протилежну лавку і став смачно їсти часточку кавуна.

Дітлахи принишкли, дивилися всіма очима на Федю, проводжаючи поглядом кожен відкушений шматок кавуна, і ковтаючи слину.

Федька незворушно доїв часточку, кинув шматок у кущі й витер долонею вологий рот.

— Новосілля в нас. І до того ж мої іменини вчора були. Так збіглося… – пояснив він дітлахам і зітхнув, – ох, матуся наготувала… а мені велосипед гості подарували! Підлітковий. Я ж уже з маленького давно виріс, у шостий клас піду…

Діти мовчки слухали, а найстарша з них, Аня, побігла додому, наказавши молодшій сестричці Олі не йти від лавки.

Не встигли діти й занудьгувати, як Аня вийшла з невеликим кошиком, наповненим яблуками. Вона підійшла до дітей і стала роздавати всім по яблуку.

— Їжте. Вони миті. З нашої дачі. Солодкі пресолодкі. Коричневе смугасте називається. Мої улюблені, – говорила Аня, простягаючи яблука.

Діти захрустіли, сік бризкав, а Федька відвів очі вбік і примружився. Аня підійшла до нього в останню чергу. Вона простягнула йому велике червоне яблуко і сказала:
— Пригощайся, Федя. І зі святом тебе.

— Та годі… не треба мені нічого… – почервонів хлопчик і замотав головою.

Але Аня поклала йому в долоню яблуко і посміхнулася. Усі діти теж закивали:

— З іменинами тебе… Ти спробуй, яке яблуко солодке. Аня завжди нас пригощає. Вона добра.

Федя відкусив яблуко і кивнув:
— Точно, солодке. Навіть солодше за кавун… Дякую.

Він доїв яблуко і пішов додому, а за хвилину повернувся з новим велосипедом. Діти обступили його і захоплено дивилися на блискучу яскраво синю раму, сріблясте кермо, на шкіряне сидіння.

— Ого, красивий який! – говорили діти.

— Так новий тому що, – пояснював Федя, – але я його буду берегти. Падати не можна, щоб не подряпати, і мити треба після катання, якщо на вулиці бруд.

Він сів на велосипед і обережно відштовхнувшись, поїхав по двору. Діти дивилися на нього, як на щасливчика. Не у всіх були велосипеди, а тим більше – нові.

Проїхавши коло, Федір повернувся до хлопців і кивнув Ані:
— Слабо зі мною покататися? На багажник сядеш? Не злякаєшся?

— Я? – здивувалася Аня, – не злякаюся. Спробую тільки спочатку…

Вона сіла ззаду Феді, тримаючись за сідло. Він відштовхнувся і поїхав спочатку повільно, а потім швидше, так що в Ані захопило дух. Вона засміялася, а діти бігли подвір’ям за ними і кричали:
— Тримай, тримай її, а то поїдуть!

Нарешті, велосипед зупинився біля лавки, і Аня, задоволена, зістрибнула на землю.

— Ну, як тобі? – запитав Федя.

— Класно! Дуже здорово. А покатаєш тихенько мою Олю?

— Давай, тільки ти її будеш притримувати, гаразд? Маленька вона ще.

Олю посадили на багажник під радісні крики дітей, Аня йшла поруч і притримувала сестричку. І коли Федя зупинився біля під’їзду, діти вже вишикувалися в чергу.

— А мене, покатай, будь ласка! – навперебій просили вони.

— Так. Спокійно. У порядку живої черги. Ставай! – скомандував Федір. Він тримав за кермо свій велосипед, а Аня саджала малюків на багажник, даючи команду міцно триматися і відвести ноги подалі від колеса.

Вона йшла поруч за велосипедом, страхуючи малюків. А Федір їхав дуже повільно, щоб не впустити дитину.

— Що це у вас тут за атракціон? – запитала Аню мама, яка вийшла на подвір’я, – Оленько, пора додому.

— Мамо, нас новий хлопчик Федя катає на своєму велосипеді. Аня з нами, ну, можна ми ще трохи погуляємо? – просила дівчинка. Мати подивилася на дітей і кивнула.

Ще з півгодини возив Федя малюків, а потім сказав:
— Ну, все. Досить. Втомився я. На сьогодні вистачить.

Він подивився на Аню. Очі її висловлювали вдячність. Вони світилися теплом, і Федір відчув себе справжнім героєм.

Тепер вони стали дружні з Анею. І тому, що були найстаршими у дворі зі школярів, і тому, що дівчинка своєю добротою одразу зачарувала Федора і підкорила його серце. Від колишньої відчуженості, зневаги до малечі в нього не залишилося й сліду.

Тепер вони з Анею гуляли та були головними у дворі разом. І діти слухалися їх беззастережно. Батьки всіх дітлахів спокійно відпускали своїх дітей на подвір’я, якщо бачили, що Федір і Аня гуляють.

А коли діти стали підростати, Аня і Федя перейшли в старший клас, і малюки вже не були малюками. Але завжди чулося їхнє відчайдушне прохання під балконом Ані:
— Ань, ти вийдеш? Федька вже он біля сараю зі своїм мопедом возиться…

— Відчепіться від Ані, – заступалася Оля, – вони з Федею в кіно йдуть. Вони вже великі, самі бачите. Їм нецікаво з нами возитися…

Федір і Аня часто ходили в кіно, і навіть улітку вже не раз були на танцях у парку. Федір не міг уже й уявити себе без Ані, так він звик до неї, до її дружби, уважних очей і ніжної усмішки.

Але так сталося, що Аня з сім’єю переїхала в інше місто. Батькові Ані запропонували нову посаду на великому заводі, і сім’я швидко перебралася на нове місце проживання. Аня стала вчитися в інституті недалеко від нової квартири, а Федя дуже сумував за нею, не знаходячи собі місця.

У квартирі Ані залишилася її бабуся. Федя тепер допомагав Ніні Василівні збирати врожай на дачі.

— Що, хлопче, сумуєш за Ганнусею? – запитала його якось бабуся.

— Сумую… і люблю, – раптом несподівано навіть для себе відповів жінці Федір.

Бабуся посміхнулася. У неї завжди були довірчі стосунки з другом внучки, і Федя їй подобався.

— А вона знає, що кохаєш? – запитала бабуся.

— Напевно здогадується…- зніяковів хлопець.

— Як «напевно»? Ти що, їй сам не говорив про це? Мені першій зізнався?

— Прямо не говорив, але вона ж усе розуміє… Ось тільки мені скоро на навчання їхати. Не можу я зараз Ані освідчитися, – зітхнув Федір.

— Ех ви, молодь… – із сумом сказала бабуся, дивлячись перед собою, ніби щось згадала, – якщо кохаєш, не можна відкладати щастя на потім, на слушну чи зручнішу нагоду… Якось я теж ось так чекала, чекала, та й не дочекалася освідчення від дорогої мені людини. Доля розвела нас по різних містах, по різних місцях і людях… Потім уже й пізно було зустрічатися, після стількох років розлуки, нерозуміння й охолодження…

— І що ж мені робити? – запитав Федя з відчаєм.

— Що робити? – бабуся подивилася на нього, – треба везти Ані яблука. Он скільки назріло! Куди мені їх дівати? А вони з матір’ю швидко їх перероблять, і поїдять досхочу. Готуйся до поїздки. Так і скажеш, що я прислала…

Федя піднісся духом. Він домовився з батьком, і вони вже вранці виїхали на своїй машині у напрямку до міста де жила дівчинка.

У машині пахло тими червоними солодкими яблуками, які так любила Аня, і якими вона колись давно пригостила Федю під час знайомства.

Аня і вся її сім’я були дуже раді приїзду Федора і його батька.

— Федоре! Ну, як ви здогадалися привезти нам яблука? Ми тільки про них і згадуємо… Яка бабуся! От розумниця, – говорили навперебій Аня й Оля.

Квартира наповнилася ароматом саду.

Федір і Аня пішли гуляти в парк. Їм хотілося поговорити, побути удвох.

— Як ти? – Федір обійняв дівчину і поцілував її.

— Сумую дуже… – зізналася Аня, – я так рада, що ти приїхав…

— Ти маєш знати, що я не просто привіз яблука. Я маю тобі сказати… – Федір набрав подиху, – я не можу без тебе, Ань… Я кохаю. Ми маємо бути разом. Поїхали додому? До бабусі… І до мене.

Аня опустила очі:

— А мене відпустять? Іди в них проси за мене… – сказала вона, киваючи в бік будинку.

— Так «так» чи «ні»? Ти вийдеш за мене? – осмілів Федір.

— Я за тобою хоч на край світу… – тихо відповіла Аня.

Вони майже бігли до будинку. Коли їх побачили батьки, то зрозуміли, що молодь щаслива і схвильована.

Федір сиплим голосом попросив руки Ані. І батьки Ані, і батько Федора були вражені рішенням молодої пари.

Не встигли вони щось відповісти, як Аня сказала:
— Матусю, я все одно їду з ним. А в інституті переведуся на заочне… Жити ми будемо поки що з бабусею. Вона нас дуже любить.

Батькам нічого не залишалося робити, як погодитися на рішення їхньої доньки і Феді. За обідом мати Ані розплакалася, вітаючи молодих із таким рішенням, а Олечка відкрито плакала, шкодуючи про від’їзд Ані.

Весілля грали за місяць, бабуся була рада, що онука повернулася до неї, і що вона не залишиться сама.

Минуло кілька років. Молода сім’я була дружньою. Оля з батьками часто приїжджали відвідувати Аню. До того ж у молодих зʼявився синок – копія Феді, треба було допомогти.

— Я завжди казала, що ранні шлюби бувають найміцнішими і найщасливішими. Перше кохання треба цінувати, берегти й плекати, – запевняла бабуся всіх сусідок, з якими любила поговорити, – хіба наше покоління гуляло довго? Як стукне вісімнадцять, так і одружувалися. У двадцять років уже всі майже знаходили собі пару. Так воно й краще. У сім’ї і є головне щастя. І в дітлахах. Он який малюк у молодих підростає! Дарма, що маленький, а характер чоловічий, і голос басовитий!