— Ну, іноді я беру ще сто грамів ковбаси. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її та їм. Сто грамів. Найдешевшої

— Скажіть, бабусю, а що хочете купити?

На бабу Павліну уважно дивилася дівчинка восьми років.

— Навіщо тобі, дитинко?
— Ми з татом вам купимо.

— Що купите? – розгубилася баба Павліна.
— Ну що ви хочете…

— То я це… Просто за хлібом зайшла.
— Виходить, купимо вам хліба. Тато йди сюди!

Підійшов чоловік.
— Ви не соромтеся, — сказав він бабі Павліні. — Ми з донькою іноді приходимо до цієї крамниці, і вона обирає когось, кому хоче допомогти. Що ви хотіли купити?

— Не треба, діточки, — ще більше розгубилася бабуся. — Я і пенсію отримую, і городина у мене є, і п’ять курочок… Це ви у місті за все платите, а ми в селі… Хіба нам багато треба? Дякую вам, діти… Дай Боже вам здоров’я!

— Ні! — Не погоджувалася дівчинка. — Я знаю, що вам тяжко… Це ж видно! Ми обов’язково допоможемо вам. Що вам ще, окрім хліба?

Баба Павліна не знала, що сказати.

— Ну, іноді я беру ще сто грамів ковбаси. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її та їм. Сто грамів. Найдешевшої.

— Показуйте, — сміливо сказала дівчинка, — повертаючись до полиці з ковбасами.

Бабуся довго розглядала вітрину.

— Так тут зараз і немає такої … Я беру ту, що дешевше …. А тут дивіться які ціни! Ні, не треба, діточки. Дякую вам…

— Зрозуміло, — знову заговорив тато. — Ви, бабусю, стійте тут ось із цим візком, а ми з донькою зараз швидко візьмемо все, що вам потрібно. Віка, вибирай.

— Не треба, діточки, — почала знову баба Павліна, але ніхто її вже не слухав.

…Коли я під’їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояв пакунок. У руках вона тримала булку хліба та половинку вареної ковбаси. Підійшов, бо помітив — бабуся плаче.

— Що трапилося? — питаю.

Бабуся мовчала, а потім каже:
— У тебе, дитино, немає в машині ножа. Мені б відрізати шматочок ковбаси, бо бачиш… Це дуже багато.

Приніс ножа. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решту бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і бананів.

— То чого плачете? — знову питаю я.

— Не знаю, дитинко, — відповіла баба Павліна і розповіла мені історію, яку ви щойно прочитали вище.

Вона відкушувала маленькими шматочками то хліб, то ковбасу… А на щоках сльози…

Дівчинку, як каже баба Павліна, звуть Віта. Тато у неї Олег. Ще й мама в магазині була, теж із покупками допомагала.

Не маю сумніву, що і Господь там був. Стояв на розі магазину, обійнявши стару бабусю. Вона їла і… тихо плакала.