— Ну що, стара хато… Що ти там ховаєш? — пробурмотів я вголос, аби хоч трохи підбадьорити себе. Але від власного голосу стало тільки моторошніше. Мабуть, страх наганяла думка про те, що тут роками не ступала людська нога

Промінь ліхтарика тремтів і стрибав, вихоплюючи з темряви старі дошки підлоги. Ляду, яку я знайшов у тій підлозі, не відчиняли так давно, що завіси, здавалося, навіки прикипіли одна до одної.

Довелося докласти чимало сили, а коли ляда нарешті піддалася, залізо видало такий жалібний скрегіт, що його, мабуть, чуло все селище.

Ліхтарик висвітлював лише вузьку смужку попереду, а навколо стояла густа, наче оксамитова, темрява. Знаєте, я ніколи не думав, що морок буває таким — аж чорним, бездонним.

Світло ковзало по східцях вузької дерев’яної драбини, що вела вниз, у льох. Знизу дошки підлоги здавалися вогкими, набряклими від сирості. Серце калатало так лунко, що відлунювало у вухах, поки я обережно спускався. І повітря… воно там, унизу, стало якимось важким, густим. Дихати стало важче.

— Ну що, стара хато… Що ти там ховаєш? — пробурмотів я вголос, аби хоч трохи підбадьорити себе.

Але від власного голосу стало тільки моторошніше.

Мабуть, страх наганяла думка про те, що тут роками не ступала людська нога.

Дід, мій двоюрідний дідусь, залишив мені цю землю і стареньку хатину ще три роки тому. Я його майже не знав. Він відійшов у засвіти, і відтоді сюди ніхто не навідувався.

Та й сам він останні роки проживав у місті, у своїй квартирці, яку переписав сусідці — добрій жіночці, що доглядала його на схилі літ. Тож людей тут не було давно, може, років шість, а то й десять.

Я приїхав у це селище вперше, хоча був господарем уже три роки. Чому раніше не їздив? Хтозна.

Був я тут уже третій день, але ночувати не лишався: вранці приїжджав, увечері — назад до міста.

Тут їхати якихось п’ятнадцять хвилин машиною, то навіщо мені сидіти в цьому старому, напівзгнилому будинку? Чесно кажучи, я й сам не знав, що мені з ним робити.

Спершу думав довести до ладу, підлатати, зробити таку собі літню дачу для відпочинку. З тим і приїхав. Але чим більше ходив тут, роздивлявся, тим більша туга навалювалася.

І хатина ця, і ділянка, та й, ніде правди діти, місцеві люди теж.

Встиг познайомитися із сусідами. Зліва — двійко стареньких, затяті городники, що зі своїх грядок майже не вилазять. Справа — молода пара, наїжджають рідко, тільки влітку, і тоді завзято все чистять: рубають малину, палять сухе гілля, а потім знову зникають на пів року.

Приємні люди, здалося мені, хоч перекинувся з ними лише парою слів. Більше дізнався від тих стареньких, що зліва. Дивні вони трохи. Пошепки розповідали мені про якісь загадкові речі в селищі: то собаки зникають, то звуки якісь підозрілі ночами, то тіні чиїсь мелькають поміж дерев.

А найбільше, кажуть, біля моєї хати. То їм ввижається щось на моїй порожній ділянці, то бачать якусь велику кудлату тварину. «Добре, — кажуть, — що хазяїн нарешті знайшовся».

Диваки, та й годі, — подумав я тоді. Я звик до всього ставитися тверезо і вважав такі побрехеньки просто плодом місцевої фантазії. Але сьогодні вдень сам натрапив на сліди в засохлій багнюці, просто біля хати.

Виходить, не все їм ввижалося. Я не мисливець, на слідах не знаюся, але ті були ну дуже великі. І, як казали сусіди, те, що вони бачили, було дуже кудлате. Може, ведмідь із лісу внадився?

Плітки ж на порожньому місці не родяться. Та замість того, щоб розібратися, місцеві воліють складати байки про нечисту силу.

Ось я і вирішив усе перевірити. Знав, що під хатою є підвал, великий, на весь фундамент — метрів одинадцять у довжину. Спустившись туди і посвітивши ліхтариком, я відчув справжній жах.

Незрозумілий, тваринний, первісний. Ніби саме моє єство, моя душа знали краще за розум, з чим я тут зустрівся.

Стіни бетонні, мохом порослі, цвіллю вкриті. А в кутку, куди впав промінь світла, — нагромадження мотлоху і старих меблів. Як величезне гніздо. І там, у тій купі, схожій на лігвище, я помітив щось темне, наче гора зваляної вовни…

Підійшов ближче — і закляк. Шерсть була густа, брудна, місцями збита в ковтуни, втоптана. Вона звисала зі старих меблів, наче павутиння. Запах тут стояв такий, що очі виїдало: суміш гнилі, поту і… крові. Здавалося, сама темрява тут загусла і готується кинутися на чужинця.

Я відступив назад, намагаючись вгамувати подих. Ось воно. Місце, де живе якийсь звір. Як він сюди потрапляє? Мабуть, підкоп вирив. Паніка підступала до горла, мозок гарячково шукав пояснення.

Бродячі пси? Та ні, шерсть не собача, і сліди завеликі навіть для вовкодава. Значить, дикий звір влаштував барліг у моїй хаті. Цікаво, де він зараз? І коли вирішить повернутися додому? Дивно, що вдень не спить. Мені дуже пощастило…

Але серце підказувало: ніяка це не випадковість. У скронях гупало, наче молотом. Страх, дикий і неконтрольований, накривав з головою. Я спиною, шкірою відчував: на мене хтось дивиться з тієї темряви.

Мені було страшно навіть перевести промінь ліхтаря лівіше, туди, де я ще не світив. Я почав повільно, крок за кроком, задкувати до драбини, світячи перед собою. Мені здавалося: якщо піду тихо, то ця темрява — або те, що в ній ховається — не чіпатиме мене.

Час розтягнувся, став в’язким, як мед. Але п’ятка нарешті намацала першу сходинку.

Вибравшись нагору, я трохи оговтався. Посидів на ґанку, вдихаючи свіже повітря, і сам не міг зрозуміти, чого так злякався.

Вирішив: розповім усе сусідам, викличемо якісь служби, кого там треба в таких випадках. Але спершу захотілося пройтися вздовж лісу, що тягнувся за моєю ділянкою, — розвіяти тривогу.

Вечір швидко опускався на селище, на небі спалахували перші зорі, вітер ледь шелестів листям, навіюючи легкий смуток. Пора було їхати додому, залишити всі розбірки на завтра.

Я повернувся і пішов до хвіртки, за якою стояла машина. І раптом — тихий шурхіт. Прямо переді мною, з-за густих, кострубатих кущів, що затуляли будинок. Шурхіт повторився, і я розчув кроки. Обережні, майже нечутні, але стрімкі.

Я завмер. Волосся на потилиці заворушилося, тіло пронизав холод.

Щось рухалося назустріч мені. Я стояв, наче вкопаний, поки у сутінках не виринула постать. Від одного погляду на неї мене скував крижаний озноб. Це було щось нереальне, втілення нічного кошмару.

Очі світилися жовтим вогнем, повні шаленства і голоду. Паща розкрита, а там — довгі гострі ікла, здатні розірвати будь-кого на шматки. Тіло — суміш людини і звіра: потужні м’язи під брудною шерстю, пазурі замість пальців, неймовірна сила в кожному русі.

Звір дивився прямо на мене. В очах — ненависть і нетерпіння. Страх паралізував, відняв голос. Час знову став густим, повільним. Я, наче збоку, спостерігав, як воно наближається.

А потім думка, як блискавка, прошила мозок: тікати! Негайно тікати!

Паніка відступила, ноги ожили самі собою. Я кинувся навтьоки, крізь ліс, спотикаючись об коріння, чіпляючись одягом за гілля. А позаду чув кроки. Вони ставали швидшими, гучнішими.

Воно вже не криїлося, воно ломилося крізь хащі, як ведмідь, трощачи все на шляху. А потім я почув злобне виття. Воно наче додало мені сил, я рвонув ще швидше, вже нічого не тямлячи.

І біг так, поки з розмаху не врізався в стіну. Плече вивихнув, коліном ударився так, що аж в очах потемніло. Я озирнувся, чекаючи побачити оскал монстра просто над собою… Але нікого не було. Тільки тиша вечірнього лісу.

Тремтячими руками дістав телефон, набрав 112. Голова була на диво ясною. Відкрив карту, наблизив масштаб. Відповіли одразу. Я спокійно сказав, що розбився в лісі, встати не можу, і продиктував координати. А потім світ згас.

Минуло кілька днів після тієї зустрічі. Люди в селищі, мабуть, довго гадали, що сталося з тим хлопцем з міста.

Я там більше не був і ніколи не повернуся. Одного разу побувати в лігві звіра мені вистачить на все життя. Я відчував, як воно торкалося моєї свідомості, як там, у підвалі, воно залізло мені в душу.

Воно не хотіло вбивати мене там, у своєму домі. Бо воно розумне. Воно дало мені піти, вийшло слідом через свій лаз і загнало в ліс, як дичину. І я якимось дивом зумів добігти до хатинки лісника. Це він мене знайшов, ще раніше, ніж приїхали рятувальники.

Кажуть, іноді ми стикаємося з тим незбагненним, що в пристойному товаристві прийнято вважати вигадками. Кажуть, освічені люди не вірять у всяку містику. Нехай кажуть. А я туди — ні ногою.

Кожного разу, згадуючи той вечір, я відчуваю поколювання шкіри і розумію, наскільки близько підійшов до межі. Межі між нашим світом і світом чужим, де панують істоти, здатні знищити нас одним порухом.

Наш світ і той, інший, розділяє лише тонкий бар’єр нашого сприйняття. Але я краще залишуся на цьому боці, а таємниці світобудови нехай залишаються нерозгаданими.

Отак воно й було. І хто знає, скільки ще таких таємниць ховають старі, покинуті хатинки та темні ліси…

А чи доводилося вам колись відчувати той дивний погляд спиною, коли здається, що з темряви за вами хтось пильно стежить?