— Ну що вдієш, шкода тещу, звичайно. Маму перевеземо мою, щоб квартира не пустувала. Вона давно мріє переїхати поближче, та тут і умови, звичайно, кращі. Женя, розчувши слова чоловіка, аж відсахнулася. Ось це подумав! Теща жива, діагноз, як то кажуть, свіженький, а він уже маму в думках перевіз у тещине помешкання, вона ж давно мріяла?

— От чесно, я з ним жити точно не зможу, — каже Євгенія подрузі. — Бачила б ти його обличчя, пожвавився, мало не сказав «чудово». Зберегти марку зумів, але слова…

— Женю, зараз не час. Подумай, мамі лікування має бути. І доволі серйозне. Чоловік отримує більше за тебе, він зараз тобі потрібен. Шлюб тобі потрібен. Ти сама не витягнеш і маму, і дитину, — радить подруга. — Не рубай з плеча, тримай обличчя, як він тримає. Потім про все подумаєш, коли матимеш ресурси. Потім і пошлеш його… якщо що.

Женя зараз просто розгублена. Перша реакція після слів чоловіка — негайно подавати на розлучення, збирати речі, ділити квартиру, переїжджати поки що до тієї ж мами, у її двокімнатну.

Але пересилила себе. У принципі, те, що радить подруга, вона й сама крутить у голові і так, і сяк. Зараз не час. Треба постаратися маму витягнути. А чоловік… ось так, живеш з людиною 10 років, а вона зовсім по-іншому відкривається.

Євгенії 38 років, у них з чоловіком дочка, їй шість. Є двокімнатна квартира, іпотеку платять. Женя — киянка, чоловік зʼявився на світ і виріс на Полтавщині. Там у нього мати. Зі свекрухою у Жені не склалося. Добре, що рідко бачаться. Просто не близька людина. Надто жадібна, надто ядуча.

З самого початку їхнього сімейного життя все натякала, що сваха, яка все життя в Києві прожила, могла б і надбати щось, щоб дочці допомогти житло купити. Доньці та зятю, зрозуміло.

— Ну не знаю, — тягнула мама чоловіка, потупивши погляд. — Ми тут примудряємося зі своїх зарплат і економити, і відкладати. А не зробити цього в Києві? У тебе і батько був, ех, нам би ваші зарплати.

Чути таке було вкрай неприємно. І в Києві зарплати різні, мама бібліотекаркою працювала. Так, батько був. Пішов з життя за два роки до зустрічі Жені та її майбутнього чоловіка.

Рак. Батько працював, непогано заробляв. Не шикували, але й на відпочинок їздили, і накопичення були. На жаль, усі заощадження пішли на лікування батька. Не витягли.

На той час, коли Женя заміж виходила, ніяких накопичень майже і не було, так, як мама висловлювалася: на похорон все пішло до останньої копійки.

Женя доволі пізня дитина, мамі зараз 73 роки. Живе недалеко, Женя з чоловіком і винаймали, і своє житло іпотечне купили поряд, бо працюючим людям складно виховувати дитину без бабусі. А мама відпустила Женю на роботу, коли онучці було півтора, треба ж борги банку віддавати.

Тоді вони важко жили, тільки два роки тому чоловік вдало роботу змінив, зараз набагато легше. До свекрухи їздили двічі за час сімейного життя, тричі вона сама приїжджала.

Але навіть за кілька днів примудрялася довести Женю до сказу своїми висловлюваннями.

— Якби я поряд жила, то теж би з онучкою допомагала, якби в мене пенсія була київська, то я б ні дня зайвого не пропрацювала. А нам там — тільки встигай крутитися.

Або:

— Як я свасі заздрю, все життя в чистій бібліотеці просиділа, зараз ходить гуляти, клуби тут різні, медицина знову ж таки, а у нас…

Місяць тому мама Жені пішла на звичайну диспансеризацію. Почувалася чудово, нічого не боліло, ні на що не скаржилася. Виявили пухлину випадково.

Спочатку навіть думали, що помилка. Але ні, на жаль, не помилилися лікарі. Почалися нескінченні аналізи та нервування.

— Дуже обережно вони про прогнози говорять, — засмучена Женя. — Тому що вік, та й сам орган, який зазнав атаки. Ні, стадія не кінцева, надія є, але…

— Усе дуже індивідуально, — кажуть Жені лікарі. — Як хвора реагуватиме на терапію, покаже час. Операція? Зараз точно не можна її робити. Ніхто вам не скаже, що і як буде. Тільки час, на жаль.

Мама про діагноз знає. Засмучена, намагається триматися, але видно, що не вірить у благополучний результат. У неї перед очима приклад батька, та ще й три роки тому від того ж самого не стало найкращої подруги.

Там і гроші були, і за кордоном лікувати її намагалися діти, і все одно — не допомогло.

Чоловік, якого теща, взагалі-то, любила і завжди приймала, спочатку робив засмучене обличчя, говорив Жені, що все буде добре, звичайно, вони допоможуть, адже теща ж їм з дитиною допомагала.

Щоправда, чоловік додавав, що вони не мільйонери, що буде важко і складно, доведеться ходити по кабінетах і лікуватися за державними програмами, але все, що в його силах, він для тещі зробить, зрозуміло, зробить.

— Робити поки що, щоправда, нічого не довелося, — каже Женя. — Поки що все роблять по страховці, і ліки нам видають. Але нещодавно здали аналізи, і результати нас не порадували. Мама, звичайно, засмучена. Вона сподівалася, що й операцію швидко зроблять, а їй поки що відмовляють.

Женя теж засмучена. Сіла ввечері на кухні, чоловік вийшов, дочка вже спала. Пригорнув дружину, почав її заспокоювати. Зрозуміло, звучали й слова про те, «а якщо».

І слова про те, що Женя дуже переживає. Чоловік заспокоював, говорив, що це тільки початок лікування, що все буде добре.

А потім відволікся і видав, як розуміє Женя, думки вголос.

— Ну що вдієш, шкода тещу, звичайно. Маму перевеземо мою, щоб квартира не пустувала. Вона давно мріє переїхати поближче, та тут і умови, звичайно, кращі.

Женя, розчувши слова чоловіка, аж відсахнулася. Ось це подумав! Теща жива, діагноз, як то кажуть, свіженький, а він уже маму в думках перевіз у тещине помешкання, вона ж давно мріяла?

— І звичайно, я зрозуміла, що це не просто так було сказано. Що він зі своєю матірʼю цю тему обговорював по телефону і не при мені, мрії свекрухи — це щось! Як так взагалі можна?

Чоловік, звичайно, одразу ж почав говорити про те, що він не це мав на увазі, він не сумнівається, що теща ще на весіллі онучки погуляє. Але слово — не горобець. Женя вже почула.

— Ні за що, ні за що його мати ногою не ступить у мамину квартиру. Ніколи. Навіть «якщо що». І жити з чоловіком я не стану. Так, поки залишуся, бо так треба, але ми все одно розлучимося. Подивлюся я тоді, куди його матір переїде, і про що вона мріятиме, — вперто каже жінка.

***

Історія якою поділилася наша читачка, змушує замислитися, і нагадує нам в котрий раз: коли настає біда, з людини злітають усі маски, і іноді родич виявляється гіршим за чужого.

Боротьба за квадратні метри часто виявляється сильнішою за будь-які родинні почуття.