— Це тобі. Від зайчика гостинець. Хлопчик, не роздумуючи ні секунди, взяв хліб, поклав на нього шматочок сала і відкусив. Смак був неземний, пряний, солоний і нескінченно жаданий. Він проковтнув і яйце, і все, до останньої крихти. Потім підняв на батька сяючі, вдячні очі. — Передай йому від мене велике спасибі

У їхній хаті, де завжди смачно пахло шкварчанням свіжосмажених котлеток або сала, духмяною скоринкою хліба та трохи – сушеними травами, що їх Любов Миколаївна збирала влітку, точилася одна-єдина, але щоденна битва – це була вечеря маленького Сашка.

Хлопчик міг завмерти над тарілкою, як біля глибокого колодязя, і годинами розглядати остиглий суп або манну кашу, наївно вдаючи, що немов місячну дорогу прокладає собі ложечкою у тій великій тарілці.

— Сашечку, синочку, ну хоч би крихітку, — прохально шепотіла Любов Миколаївна, втомлено проводячи рукою по волоссю. — Ти ж такий, як пагінець, худенький. Треба сил набиратися!

— Апетиту нема, мамо. Та й холоднісіньке вже, — жалісливо зітхав Сашко, відсуваючи тарілку подалі.

Цей вечір нічим не відрізнявся від попередніх. Сашко, підперши голову кулачками, спостерігав, як на жирній плівці супу з’являються дивні візерунки.

Любов Миколаївна вже майже опустила руки, готуючись виплакати свій відчай у тиші, як тут за дверима пролунали такі рідні, такі надійні важкі кроки. Чоловік, годувальник, повернувся з роботи.

Любов Миколаївна метнулася до дверей, мов до спасіння.

— Мишко, ну ти поговори з ним! Знову нічого не їсть! Сидить цілий Божий день над тією тарілкою!

Високий, змарнілий від важкої праці, у робочому ватнику, що пахнув заводом, дизелем та якоюсь особливою чоловічою надійністю, Михайло Макарович зайшов до кімнати.

Але перш ніж він встиг хоч слово сказати, Сашко, мов жайворонок, зірвався зі стільця й кинувся батькові на руки, міцно вчепившись у його грубу спецівку.

Михайло обійняв сина, і втома з його обличчя ніби сонечком зійшла. Він хитро примружив свої світлі очі й таємничо прошепотів на вухо:

— А ти знаєш, що я для тебе маю? Мені сьогодні вухань передав.

Сашко застиг, аж перестав дихати. Вухань? Його особистий, казковий друг із лісу, про якого він нікому на світі не розповідав?

Михайло обережно поставив сина на підлогу, взяв свій пошарпаний, залатаний портфель, що бачив ще давні часи, і поліз усередину. Звідти він урочисто витягнув акуратний, маленький пакуночок.

Поки батько повільно, з театральним затягуванням, розгортав газету, Сашко аж пританцьовував від нетерпіння. Що ж там таке? Серце його так гупало, що, здавалося, батько й мама чують.

І ось газетний згорток розкрився.

На пожовклому від часу папері з маслянистими плямами лежало справжнє багатство: апетитний шматочок сала з темною, духмяною прожилкою, окраєць чорного, житнього хліба і акуратна половинка вареного яйця. Просто і по-українськи!

Сашко захоплено зойкнув.

Це була не якась там нудотна манна каша! Це була їжа з іншого, дорослого, загадкового світу — світу заводу, де працював тато, і чарівного лісу, де мешкав добрий вухань.

— Ну що ж ти стоїш? — ніжно усміхнувся батько. — Це тобі. Від зайчика гостинець.

Хлопчик, не роздумуючи ні секунди, взяв хліб, поклав на нього шматочок сала і відкусив. Смак був неземний, пряний, солоний і нескінченно жаданий. Він проковтнув і яйце, і все, до останньої крихти. Потім підняв на батька сяючі, вдячні очі.

— Передай йому від мене велике спасибі!

Любов Миколаївна, схилившись над кухонною плитою, дивилася на них і тихо всміхалася, витираючи крадькома щасливу сльозу. Сашко нагодований! Слава нашим Ангелам-охоронцям!

Відтоді увесь їхній побут змінився.

Михайло Макарович став щовечора приносити Сашкові «гостинець від зайчика». У заводській їдальні він з’їдав свою половину, а другу, з ложкою гречки чи шматочком тушкованої капусти, дбайливо загортав у той самий, що став магічним, газетний пакуночок.

А Сашко почав жити в радісному очікуванні.

Він уже не мордувався за столом над супом чи кашею. Він чекав тата, як ніколи! Чекав подарунка від свого невидимого друга. Але найбільше йому страшенно хотілося побачити сам момент цього дива.

Він довго стояв біля вікна, притулившись лобом до холодного скла, і вдивлявся в сутінкову вулицю, вишукуючи в потоці людей знайому постать.

Він мріяв побачити ту саму мить, коли пухнастий вухань, прискакавши прямо з лісу, передає батькові заповітний згорток. Побачити хоч краєчок білого хвостика, що майнув у кущах.

Цього йому так і не судилося побачити. Але тепла віра в доброго вуханя і в батька, який носив у своєму портфелі не просто їжу, а цілу неймовірну пригоду, залишилася з ним назавжди.

Зараз Сашкові вже за сімдесят.

І він досі, дивлячись на вечірні сутінки за вікном, іноді помічає, що підсвідомо шукає в них не батька, якого давно вже немає, а того самого, невидимого вуханя, який колись допоміг татові зробити його дитинство по-справжньому щасливим і чарівним.

Від редакції:

Надіслала нам цю теплу згадку читачка, яка чула її від самого Сашка. Хіба ж це не диво? Батьківська любов, що заховалася у звичайнісінькому шматочку сала, змогла подолати дитячі вередування і створити казку, яка живе в серці вже сім десятиліть.

Пам’ятаймо: найбільші скарби ми даруємо дітям не грішми, а щирою вигадкою і часом, присвяченим їм.

А ви, дорогі наші читачі, який секретний спосіб знайшли, щоб нагодувати чи розважити своїх малюків?