Ну, я не знаю… Підгузки можна вже й не купувати, хай до горщика звикає. Продукти треба якось із розумом готувати. Моя мама розповідала, що примудрялася одну курку на нас чотирьох ледь не на весь тиждень розтягнути! Пральні порошки чи мийне можна було б і дешевші брати

— Накажеш мені спокійно дивитися, як донька з онуком недоїдають? Чи коли дитині немає за що ліки купити? Звісно ж, я їм тягну: то торбу харчів підкину, то якусь копійчину Оксанці на картку перекажу.

Віра Дмитрівна говорить емоційно — видно, що накипіло на серці.

Жінка ще працює, до пенсії трохи є, але ж гаманець у неї не бездонний.

До того ж молодший син — студент, треба дитині дати раду, вивчити. Хлопець, звісно, підробляє, але потроху й переважно влітку, бо наука має бути на першому місці.

— Та й не зобов’язана я рватися навпіл, щоб годувати зятя і робити за нього те, що він, бачте, не тягне! Тому я Оксанку чудово розумію, і на зятя разом із нею лютую, — бідкається жінка.

— І головне, шибеник такий, він же прекрасно розуміє, що я свою кровинку напризволяще не кину, та й не в моїх інтересах, щоб вони зараз розлучалися. На чию ж шию вона впаде? І сліпому видно!

Тим паче що в зятя ні стида ні совісті. Хай уже хоч до кінця декрету дотягнуть. Але злість і роздратування мене так беруть, що вгамуватися не можу. Ти вже вибач, Надійко, що я на тебе весь цей клопіт зараз виливаю.

— Та пусте, Віро, треба ж комусь виговоритися, — заспокійливо зітхає подруга. — Ох уже ці зяті… Ні, я не жаліюся, у моїх дівчат ще не найгірші варіанти, але теж часом такі коники викидають — диваки, та й годі!

Віра Дмитрівна — вдова.

Її чоловік, батько Оксани та студента Сашка, відійшов у засвіти за рік після того, як донька стала на рушничок щастя. Онука він так і не встиг потримати на руках.

Сашкові зараз двадцять, гризе граніт науки на денному відділенні. А Оксанці скоро тридцять, онуку — рік. Тож донька зараз вдома: малеча та щоденний хатній клопіт забирають увесь час.

У шлюбі Оксана вже шість років.

Спершу молодята складали копійку до копійки на перший внесок, взяли в іпотеку затишну однокімнатну квартиру, а тоді вже й про поповнення в родині замислилися.

Зять Максим був на сьомому небі від щастя, коли дочекалися синочка! Попервах із таким запалом узявся за батьківство: і купав, і з візочком гуляв, і дружині всіляко допомагав, а потім… наче перегорів.

Награвся.

— Я точно пам’ятаю той зламний момент, — гірко всміхається Віра Дмитрівна. — Онукові тоді десь пів рочка виповнилося. Саме тоді сваток, Максимів батько, віддав йому свою стареньку «Ниву», а найкращий друг зятя купив квартиру неподалік від них. І затягнув цей друзяка нашого татуся у свою орбіту!

Там справжня секта, їй-богу! Інакше я ті разючі зміни в Максимові пояснити ніяк не можу.

Десь із рік тому зять не на жарт захопився перегонами по бездоріжжю.

Це навіть не спорт, а так, чоловічі витребеньки: збирається гурт чоловіків і нещадно товчуть свої автівки.

Віра Дмитрівна так це й називає: місять болото по хащах та байраках десь за містом, самі скидаються на якісь призи, а гордо величають це «покатеньками».

— А ще ж вечорами пропадають у гаражах! Усе ті машини вдосконалюють, якісь фари ліплять, прожектори, підвіски крутять… Я в тому зовсім не тямлю. Так, машина в зятя старенька, але ж довів би до ладу — і їздив би як біла людина, дружину з дитиною возив би!

То він і вкладає гроші, але ж на такому «чудо-коні» містом їздити не можна — поліція вмить оштрафує, бо воно ж зараз більше на чудовисько скидається! І це одоробло, Надійко, виявляється, тягне шалені гроші! — обурюється жінка.

Із сімейним бюджетом Максим розібрався хитро: офіційну зарплату віддає Оксані, а всі «ліві» заробітки — вони ж там у гаражах ще й чужі автівки підрихтовують, та й вечорами він за комп’ютером щось підробляє — чоловік вкладає у своє дорогоцінне хобі.

Біда лише в тім, що офіційна зарплата в нього — сльози.

Колись ще було терпимо, але останнім часом на роботі скрута, зарплатню давно не підвищували, а ціни ж у магазинах кусаються, усе дорожчає не по днях, а по годинах.

— Їм катастрофічно не вистачає, — зітхає Віра Дмитрівна. — Як не рахуй, хоч у стовпчик, хоч на калькуляторі. Але як не крути, а кінці з кінцями не сходяться. Заплатили за комуналку, іпотеку, купили підгузки та дитяче харчування, трохи харчів на тиждень узяли — і все, торба порожня.

От і виходить, що пів місяця вони живуть на хлібі й воді, а решту — тільки на воді.

Донька вже на всьому економить, нічого зайвого собі не дозволить, та економія та мізерна. А з цього місяця ще й дитячі виплати зменшаться — один рік хлопчику стукнуло.

— Отакої… Підробляє людина, заробляє, а гроші пускає за вітром казна-на-що? — щиро дивується подруга. — А те, що теща з власної кишені на його ж дитину гроші дає, — це, по-його, нормально?

— Це мої власні, додаткові гроші, — відрізає Максим, коли Оксана намагається достукатися до його совісті.

— Я віддаю тобі всю зарплату до копійки! Треба якось вчитися на неї жити, Оксано. Ти про це не думала? Ну, не знаю, крутися якось, скорочуй витрати, затягуй паски.

Я міг би взагалі не підробляти, сидів би собі склавши руки, відпочивав би вечорами та у вихідні. І не було б у мене жодної зайвої копійки. Що б ти тоді співала?

Зять свято переконаний: кошти, які він заробляє у свій “вільний” час, законно виділений на перепочинок, він має повне право витрачати виключно на цей самий відпочинок.

Тобто на своє хобі. А всі претензії дружини — це так, безпідставні забаганки.

— Ну, я не знаю… Підгузки можна вже й не купувати, хай до горщика звикає. Продукти треба якось із розумом готувати. Моя мама розповідала, що примудрялася одну курку на нас чотирьох ледь не на весь тиждень розтягнути! Пральні порошки чи мийне можна було б і дешевші брати… — повчає він.

— Аякже! — спалахує Віра Дмитрівна. — Содою посуд мити, господарським милом прати, одну курку цілий тиждень мучити, поки наш пан зять буде по болотах розважатися?! А чи не лусне він від такого щастя?!

Інші чоловіки про сім’ю дбають, кожну зароблену копійчину до хати несуть, до спільного котла складають, коли дружина в декреті. А цей — тільки про себе коханого думає, про свій відпочинок та свої великі права!

— Ну, він же чудово знає: якщо маля, не дай Боже, застудиться, теща миттю побіжить і купить отой сироп від температури й краплі. І доньку з онуком голодними не залишить, — погоджується подруга.

— Буває, звісно, що чоловіки кожну копійку від жінки в декреті ховають і ще й детальний звіт вимагають, а цей… Навіть не знаю, що з цього гірше.

— От і я не знаю. У вихідні чоловіка в доньки немає, вечорами він ніби й удома, але йому зовсім не до сім’ї. І що з того? Тільки те, що він бавиться у свої машинки?

Я вже, грішним ділом, Оксанці так прямо й сказала: донечко, потерпи ще ті два роки, бо інакше ми самі не витягнемо. А потім… та хай йому грець, такому чоловікові, батькові та годувальнику! — спересердя кидає Віра Дмитрівна.

Від редактора: Ось такий щемливий лист-сповідь надійшов до нашої редакції від однієї з читачок, і ми не змогли оминути його увагою, лише дбайливо впорядкувавши для вас. У народі мудро кажуть: чоловік і дружина — як нитка з голкою, та от тільки коли настає скрута, одразу стає видно, чи міцно та нитка тримається.

Цікаво, а на чий бік у цій непростій життєвій дилемі стали б ви: чи цілком поділяєте обурення турботливої тещі, чи, можливо, вважаєте, що зять і справді має право на такий відпочинок?