— Ну, за що п’ємо? — усміхнувся Юрко. — Щоб картопля не пригоріла! — Давай! Коли з котлетами було покінчено, Юрко примружився: — Ну, розповідай. Чого цього разу розбіглися? — Та все те саме, Юро… Характерами не зійшлися

— Усе! Йду я від тебе! — жінка почала похапцем кидати свої речі у величезну сумку, ледь не розриваючи замок. — Слава Богу, що так і не розписалася з тобою…

— І то правда. Менше паперів тепер переводити, — з кривою усмішкою відказав Роман і вийшов на кухню, щоб не заважати «евакуації». — Виклич таксі! — долетіло з кімнати. — І допомоги сумки винести, не цукрова, небось!

Роман мовчки взув кросівки, викликав машину і витяг баули на вулицю під акомпанемент невдоволеного бурчання. Під’їхало таксі.

Роман закинув речі в багажник, сунув водієві двісті гривень й ледь не з полегшенням помахав услід машині, що зникала за рогом.

— Що, Ромку, — почувся голос сусіда Юрка, який якраз повертався з роботи, — знову свою у відпустку відправив чи цього разу вже з кінцями?

— Назавжди, Юрчику. Назавжди.

— О! Тоді гайда до хати, готуй закуску! Я зараз у магазин — і до тебе. Посидимо, розкажеш, що там знову за коса на камінь найшла. — Біжи вже, — махнув рукою Роман.

Повернувшись у квартиру, він заходився чистити картоплю. Тільки-но встиг нарізати її соломкою, як на порозі з’явився Юрко з двома пляшками під пахвою.

— Ого, ти швидкий! Я ще й сковорідку не розігрів, — зазначив Роман. — Глянь там у холодильнику, десь котлети мали лишитися. — Є, бачу! Якраз дві лишилося. — Сунь у мікрохвильовку, будемо вечеряти.

За п’ять хвилин на столі вже шкварчала картопелька, а в чарках виблискувала «оковита».

— Ну, за що п’ємо? — усміхнувся Юрко.

— Щоб картопля не пригоріла! — Давай!

Коли з котлетами було покінчено, Юрко примружився:

— Ну, розповідай. Чого цього разу розбіглися?

— Та все те саме, Юро… Характерами не зійшлися. Знаєш, як воно буває: спочатку все любе-миле, а потім починається — те не так, се не те.

— Слухай, Ромко, я от дивлюся на тебе: мужик ти справний, руки золоті, гроші в хаті водяться, — Юрко знову взявся розливати.

— Чого тобі так з тими жінками не щастить? За чверть століття — вже десята, мабуть?

— Офіційна одна була, — Роман задумливо глянув на сковорідку, — а цих… і справді вже не злічу. Може, і з десяток. І з усіма — одна й та сама історія.

Він підвівся, кинув до картоплі нарізану цибульку, і по кухні розплився такий аромат, що аж слинка потекла. Дістав із холодильника шматок старого доброго сала з проріззю, нарізав тонкими скибочками, додав цибульки кільцями.

— Слухай сюди, — раптом сказав Юрко, загадково всміхаючись. — Тільки не смійся. У мене племінник — програміст, у якійсь модній фірмі працює. Вони зараз таку штуку запустили: шукають парам ідеальних супутників за допомогою науки.

— Сайт знайомств? — пирхнув Роман. — Та ну його, то все забавки для молодих.

— Та ні, ти послухай! Там усе серйозно. Ніяких фотографій, ніяких анкет про колір очей. Тільки тести на характер, на звички, на те, як людина на життя дивиться. П’ять тисяч за тест, п’ять — за саму зустріч. Так – дорого! Зате кажуть, що половина таких пар потім весілля гуляють.

Роман розсміявся:

— Юрку, ти доросла людина, а у казки віриш! Хто ж за гроші любов шукає? — А тобі що, десяти тисяч на власне щастя шкода? — цілком серйозно запитав друг. — Спробуй. Гірше ж не буде.

Минуло два тижні. У квартирі було порожньо і якось неспокійно.

Романові вже сорок сім. Наче все є — і хата, і робота, а прийдеш увечері — і навіть слова мовити нікому. Дістав він ту візитку, що Юрко залишив, покрутив у руках і набрав номер.

Його запросили на тестування. Прийшов, заплатив гроші. Дали йому анкету — питань п’ятдесят. Деякі зовсім дивні, але він відповідав чесно, як і просили. Коли закінчив, хлопець-адміністратор усміхнувся:

— Ви ж від дядька Юрка? Не хвилюйтеся, ми знайдемо вам ту саму, єдину. Я зателефоную.

Дзвінок пролунав перед самими вихідними.

— Пане Романе, приходьте, є варіант.

У офісі племінник Юрка розклав перед ним мапу:

— Зустріч завтра біля драмтеатру. Ось на цій алеї, біля третьої лавки. Там затишно.

— А як я її впізнаю?

— За нашими правилами я не називаю імен і не показую фото. Ось вам наш буклет, — він простягнув яскраву книжечку. — Тримайте його в руках. У пані буде точно такий самий. А далі — все у ваших руках. Успіхів!

У суботу Роман готувався так, як ні на одне побачення в житті. Навіть сорочку сам випрасував до ідеального стану. На обличчі мимоволі грала усмішка: «Треба ж таке, навіть не знаю, як звати і скільки років, а йду, наче хлопчак на перше побачення.

Може, побачимо одне одного і в різні боки розбіжимося? Хоча ні… гроші ж такі заплачені, — він зітхнув. — А раптом і справді доля? Є ж люди, що до золотого весілля за руки тримаються».

Дорогою купив одну троянду — але таку красиву, червону, наче оксамитову.

Ось і драмтеатр. Роман підійшов до алеї. Лавка порожня. Раптом він помітив жінку, що стояла трохи віддалік. У руках у неї майнув знайомий яскравий буклет. Фігурка гарна, струнка — це вже добре.

Роман вирішив підійти ззаду. Виставив вперед квітку і приємним голосом промовив:

— Пані, ви часом не на мене чекаєте?

Жінка повільно обернулася. Їхні погляди зустрілися.

— Романе?! — очі жінки округлилися від подиву.

— Таню?! — у Романа ледь квітка з рук не випала.

Перед ним стояла Тетяна… його перша і єдина законна дружина, з якою він розлучився двадцять п’ять років тому, проживши всього півтора року.

— Що ти тут робиш? — Тетяна побачила буклет у його руках.

— То це ти… той «ідеальний чоловік», з яким мені обіцяли щасливу старість? О Боже!

Вона затулила рота долонею, не знаючи, чи сміятися, чи плакати. Роман першим прийшов до тями. Він забрав її буклет, склав разом зі своїм і рішуче жбурнув у найближчу урну.

— Ходімо прогуляємося, Таню. Не пропадати ж такому вечору!

— Та вже ж… — вона взяла квітку. — Я мріяла про щось незвичайне сьогодні, але щоб отаке…

— А ти знаєш, ти стала ще гарнішою.

— Раніше треба було таке казати, — вона уважно оглянула його. — А ти теж нічого так, змужнів. Що, без «електронної свахи» не міг собі раду дати? Чи після нашого розлучення став таким сором’язливим?

— Та все характером ні з ким не міг зійтися…

— Ну звісно! Бо ідеально тобі підходжу тільки я, — Тетяна засміялася тим самим сміхом, який він колись так любив.

Він підставив їй лікоть, і вона довірливо взяла його під руку.

— Розказуй, як ти ці роки жила?

— Ой, Ромку… Через рік після нас вийшла заміж. Сина народила. З чоловіком через пару років розбіглися — не моє. Ростила малого сама. Зараз він уже офіцер, десь під Запоріжжям служить. Вирішила нарешті й про себе подумати, але оскільки два рази обпеклася, — вона виразно подивилася на Романа, — вирішила довіритися науці. От і знайшла… свого єдиного.

Вони йшли мовчки пару хвилин, кожен думав про своє, а насправді — про одне й те саме.

— Таню, — зупинився Роман і зазирнув їй в очі. — А ти знаєш, якби ми тоді не розбіглися через ті дурні молоді амбіції, у нас за тиждень було б срібне весілля.

— Знаю, Ромку. Я теж про це згадувала.

— То, може… почнемо все спочатку? Без жодних тестів і буклетів?

— Навіть не знаю, — вона знову всміхнулася тією самою милою усмішкою, що і чверть століття тому.

— У тебе батьки як?

— Живі-здорові, постаріли тільки.

— Мої теж. Уявляю їхні обличчя, коли ми прийдемо їх знайомити вдруге!

— То що, Таню?

— Ну, ти ж сам казав — вечір не має пропадати. Ходімо в магазин за ігристим. Треба ж відзначити зустріч із колишнім-майбутнім чоловіком!

Цю історію розповів нам один із наших читачів, і ми не змогли пройти повз неї. Кажуть, що від долі не втечеш, і якщо дві людини справді створені одна для одної, то навіть через двадцять п’ять років життя знайде спосіб звести їх разом — нехай навіть через комп’ютерні тести та кумедні випадковості.

А чи вірите ви, що у кожної людини є лише одна справжня “половинка”, яку можна знайти навіть через десятиліття?