— О, домашній торт! Вікулю, а ти впевнена, що він їстівний? Ми тут звикли до професійних кондитерів. Усі засміялися. Я всміхнулася натягнуто. Костя промовчав. Торт виявився смачним. Усі їли, хвалили. Але Ігор встиг вставити свої п’ять копійок: — Непогано, звісно. Але наступного разу краще замов у кондитерській

— Вікулю, а це що за страва? — Ігор нахилився до тарілки, картинно принюхуючись. — Паста якась італійська? Чи просто макарони з сосисками?

Я подивилася на нього через стіл. Він усміхався широко, добродушно, як завжди. Ніби й гадки не мав, наскільки його слова ріжуть по живому.

— Паста карбонара, — відповіла я рівним тоном. — З беконом, сиром, вершками. — А-а-а, карбонара! — він ляснув себе по колінах, аж підскочив. — Костяне, чув? Жінка твоя італійську кухню опанувала! А ми-то думали, знов сосиски з макаронами, як минулого разу.

Костя сидів поруч зі мною, мовчав. Накладав собі пасту, вдаючи, що не чує. Свекруха за столом теж мовчала, але я бачила, як смикнулися куточки її губ — вона ледве стримувала посмішку.

Мені сорок шість років. Кості — сорок вісім. Ігорю, його старшому брату, п’ятдесят три. Ми з Костею разом сім років, одружені п’ять. Це другий шлюб для нас обох. І всі ці сім років Ігор «жартує» наді мною на кожній сімейній зустрічі.

Як усе почалося

Перша зустріч із родиною Кості відбулася на його дні народження. Приїхали до його матері, зібралася вся рідня. Ігор сидів на чолі столу — старший син, авторитет сім’ї, успішний бізнесмен.

Костя працює менеджером у будівельній компанії, заробляє пристойно, але Ігор заробляє вдвічі більше — і про це всі знають, бо він не дає забути.

Я принесла торт — спекла сама, медівник. Поставила на стіл. Ігор глянув на нього, підняв брову:

— О, домашній торт! Вікулю, а ти впевнена, що він їстівний? Ми тут звикли до професійних кондитерів. Усі засміялися. Я всміхнулася натягнуто. Костя промовчав.

Торт виявився смачним. Усі їли, хвалили. Але Ігор встиг вставити свої п’ять копійок: — Непогано, звісно. Але наступного разу краще замов у кондитерській — не треба тобі, бідній, так мучитися.

Відтоді це не припинялося. Кожна зустріч — нова шпилька.

Я набрала три кілограми за зиму: — Вікулю, а ти сукню нову купила? Чи це стара просто збіглася після прання?

Я пофарбувалася в темніший колір: — О, Костяне, дружина в тебе тепер брюнетка! А мені здавалося, ти білявок любиш.

Я купила нову сумку: — Вікулю, люба, а це не підробка? Ні, я не засуджую, у всіх різний бюджет.

Кожного разу він говорив з усмішкою. З добродушним виглядом. Ніби просто жартує, а я — якась надміру вразлива панянка, що не розуміє гумору.

Вечір, коли я вибухнула

Сьогоднішня вечеря була черговим сімейним збором. День народження свекрухи. Я готувалася два дні — салати, гаряче, десерт. Хотіла, щоб усе було ідеально.

Ігор прийшов із дружиною Іриною. Ірина — тиха, бліда жінка, яка завжди погоджується з чоловіком. Вони одружені двадцять п’ять років, дітей немає. Ігор її теж підколює, але вона мовчить, тільки опускає очі додолу.

Ми сіли за стіл. Я рознесла страви. Ігор скуштував салат:

— М-м-м, Вікулю, а майонез точно не прострочений? Щось присмак дивний.

— Майонез свіжий, купувала вчора, — відповіла я сухо.

— Ну, я вірю, звісно. Просто смак якийсь… незвичний. Може, це нова рецептура? Костя мовчав. Їв салат, втупившись у тарілку.

Потім була паста. Шпилька про макарони. Потім я подала десерт — панакоту з ягодами. Ігор знову:

— Ого, панакота! Вікулю, ти прямо шеф-кухарем у нас стала! А Костян не жаліється, що вдома самі експерименти замість нормальної їжі?

— Ігорю, досить, — сказала я тихо.

Він подивився здивовано, округливши очі:

— Що досить? Я ж хвалю!

— Ти не хвалиш. Ти насміхаєшся. Кожного разу.

— Вікулю, ти що, образилася? Та я ж жартую! У нас у родині всі так спілкуються!

— Ні. У вашій родині один ти так спілкуєшся. І всім доводиться терпіти.

За столом запала мертва тиша. Свекруха завмерла з виделкою в руці. Ірина ще нижче схилила голову. Костя зблід.

Ігор відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях:

— Ого. Значить, не сподобалося? А що конкретно тобі не сподобалося, Вікулю?

— Не називай мене «Вікуля». Мене звати Вікторія.

— Гаразд, Вікторіє. Що тобі не сподобалося?

Я встала:

— Не сподобалося, що сім років ти підколюєш мене на кожній зустрічі. Моя їжа, моя зовнішність, мій одяг, моя вага, мій смак — ти коментуєш усе. З усмішкою, «по-доброму», але щоразу б’єш у болюче місце.

— Це просто жарти! — Жарти смішні обом. А твої «жарти» смішні тільки тобі.

Ігор насупився:

— Ти занадто вразлива, Вікторіє. Не можна ж усе так близько до серця брати.

— А тобі не можна тримати язика за зубами?

Свекруха поклала виделку:

— Вікторіє, заспокойся. Ігор правда не зі зла. Він просто такий, звик жартувати.

— Значить, нехай відвикає. Мені сорок шість років, я не зобов’язана терпіти хамство на свою адресу.

— Це не хамство! — обурився Ігор. — Я завжди був відвертим із людьми!

— Відвертість — це коли кажеш правду в очі, якщо людина запитує. А ти не відвертий. Ти токсичний.

Реакція чоловіка, на яку я чекала сім років

Костя весь цей час мовчав. Я повернулася до нього:

— Скажи що-небудь. Він підняв очі, повні розгубленості: — Віко, давай не тут. Обговоримо вдома.

— Ні. Тут. Сім років твій брат принижує мене на сімейних зустрічах, а ти мовчиш. Чому?

— Тому що він не зі зла. Він просто…

— Просто що? Просто звик? Просто такий характер? А мені просто терпіти?

Костя встав:

— Віко, годі. Ти влаштовуєш сцену на дні народження мами.

— Я влаштовую сцену?! А твій брат сім років що робить?! Ігор гмикнув: — Костяне, твоя дружина істеричка.

І ось тут я не витримала. Взяла сумку:

— Знаєш що, Костю? Якщо ти не можеш стати на мій бік навіть зараз, коли твій брат називає мене істеричкою прямо в обличчя, значить, тобі не потрібна дружина. Тобі потрібна ганчірка, яка мовчки терпітиме.

Я вийшла з квартири, грюкнувши дверима так, що аж шибки задзвеніли.

Три дні тиші й одна розмова

Костя приїхав додому за годину. Я сиділа на кухні, пила чай, дивлячись у темне вікно. Він сів навпроти:

— Дарма ти так.

— Дарма я що? Дарма сім років терпіла чи дарма сьогодні не витримала?

— Дарма влаштувала скандал на дні народження мами.

— А що мені було робити? Сидіти мовчки й кивати, поки твій брат знову мене ображає?

Костя потер обличчя руками:

— Віко, ну зрозумій. Ігор старший. У родині його всі поважають. Якщо я почну йому заперечувати, це викличе конфлікт.

— Конфлікт уже є! Тільки не між тобою і братом, а між мною і всією твоєю родиною!

— Він просто такий. Звик бути головним, звик, що його слухають. Це не зі зла.

— Костю, послухай себе! Ти виправдовуєш його хамство!

— Це не хамство…

— Тоді що?! Назви це як завгодно, але мені це не подобається! І якщо ти не можеш захистити мене від власного брата, то навіщо я тобі потрібна?

Ми не розмовляли три дні. Костя ночував у вітальні. Я обдумувала, що робити далі. На четвертий день він прийшов увечері з букетом квітів. Вигляд у нього був винуватий.

— Віко, пробач. Я був не правий. Я подивилася на нього: — У чому саме? — У тому, що мовчав. Сім років мовчав, коли Ігор тебе зачіпав. Я думав, що якщо не звертати уваги, це саме минеться. Але не минулося.

— І що тепер?

— Я подзвонив Ігорю. Сказав, щоб він вибачився перед тобою. Він відмовився. Сказав, що ти сама винна, занадто вразлива.

— І?

— І я сказав, що поки він не вибачиться, ми не приїжджатимемо на сімейні зустрічі. Що ти моя дружина, і я не дозволю нікому тебе принижувати. Навіть брату.

Я не очікувала цього зовсім. Костя завжди ставив родину на перше місце. Завжди прогинався під матір і брата.

— Серйозно?

— Серйозно. Мама дзвонила, плакала, просила не сваритися з Ігорем. Я сказав: або він вибачається, або ми не приїдемо.

— А якщо він не вибачиться? Костя обійняв мене: — Тоді будемо зустрічатися з мамою окремо. Але я більше не мовчатиму, коли хтось ображає тебе.

Два місяці по тому

Ігор не вибачився. Ми не їздимо на родинні посиденьки. Свекруха приїжджає до нас сама, без Ігоря. Спочатку дулася, натякала, що я зруйнувала сім’ю. Потім змирилася.

Минулого тижня Костя сказав:

— Знаєш, я все життя боявся Ігоря. Він старший, він успішніший, він завжди був правий. А я звик підкорятися. Навіть коли одружився з тобою, я боявся його думки.

— А зараз?

— Зараз зрозумів, що важливіше. Брат чи дружина. І обрав тебе.

Може, хтось скаже, що я розвалила родину. Що треба було терпіти, мовчати, не розгойдувати човен. Але мені сорок шість років, і я втомилася ковтати хамство заради «миру в сім’ї».

Справжній мир — це коли тебе поважають. А не коли ти мовчиш, аби нікого не образити.

А як у вас? Чи стикалися ви з токсичними родичами партнера? Як реагувати на «безневинні жартики», які ранять у саме серце? Чи повинен чоловік захищати дружину від власної родини? Де проходить межа між сімейними традиціями і відвертим хамством?