Однокімнатна виявилася насправді старою. Бруднувата, з обдертими шпалерами. Гена в перший же день напився. Катруся й Лізка гасали кімнатою і верещали. Мама намагалася привести все до ладу, але її вистачило на дві години, а потім вона сіла на підлогу і просто сиділа

Бабуся Люда живе в тій самій квартирі, де колись зростала Віра. Двокімнатна на першому поверсі. Віра приїжджає до неї щомісяця. Єдина людина з усієї рідні, з ким вона підтримує зв’язок.

Бабуся відчиняє двері. Худа, жилава. Волосся сиве, туго стягнуте у вузол.

— Заходь, Вірко. Чого у дверях стовбичиш.

Віра заходить. Пахне старими книжками й якоюсь травою. Бабуся завжди щось заварює.

— Сідай. Поговорити треба.

Віра сідає за стіл. Бабуся наливає чаю. Міцний, майже чорний.

— Знову з матір’ю не розмовляєш?

Віра зітхає.

— Бабусю, ну скільки можна. Вона сама винна в усьому.

Бабуся дивиться на неї гострим поглядом.

— Винна? Розкажи мені, у чому винна.

І Віра починає.

Дві тисячі десятий рік.

Вірі десять років, і вона ненавидить своє життя абсолютно.

Орендована двокімнатна на краю маленького містечка, там, де автобуси ходять раз на годину, і до школи тягнутися пішки хвилин сорок. Вітчим Гена приходить додому напідпитку через раз. Молодші сестри галасують так, що сусіди стукають у стіну. Катрусі п’ять, Лізці три, обидві як заведені.

Віра ніколи не приводить подруг зі школи додому. Соромно.

У однокласниць батьки нормальні. Працюють в інститутах, купують дітям нові телефони, їздять на море. А у Віри мама гарує у двох місцях: удень у бібліотеці, ввечері в магазині. А користі ніякої.

Грошей усе одно не вистачає.

І ось цей Гена. Він працює на будівництві, коли не п’є. А п’є він часто. Мама каже, що втомлюється. Віра думає: ну й що, що втомлюється, всі втомлюються, але ж не всі напиваються так, що й слова зв’язати не можуть.

Одного разу Віра питає маму:

— Навіщо ти взагалі за нього вийшла?

Мама дивиться на неї здивовано.

— Вірочко, я ж дитину носила. Лізку. Куди мені було діватися?

Віра мовчить. Думає: ось саме, куди. Сама винна.

А потім трапляється те, що Віра запам’ятає на все життя.

Господиня квартири каже, що продає житло. Їм потрібно виїжджати. За два місяці.

Мама плаче на кухні. Тихо так плаче, думає, ніхто не чує. Але Віра чує.

— Куди ми підемо? — питає Віра.

Мама витирає очі.

— Не знаю, донечко. Не знаю.

Гена цього вечора лежить на дивані й дивиться телевізор. Йому взагалі все одно.

Віра думає: от мерзотник.

Мама наважується попросити допомоги в тітки Олі.

Віра пам’ятає, як вони їхали до неї в гості. Мама нервувала, весь час поправляла волосся. Віра дивилася у вікно й думала: може, тітка забере мене до себе. Може, я житиму з Максимом (її двоюрідним братом). У них квартира велика, світла. Школа поруч хороша.

Вона уявляла собі нове життя. Без сестер, які кричать. Без нетверезого Гени. Без мами, яка вічно плаче.

Тітка Оля зустріла їх привітно.

— Марино, заходь, заходь. Чого у дверях стоїш. Віро, привіт, дівчинко.

Мама почала невпевнено:

— Олю, у нас проблема. Квартиру продають. Нам з’їжджати потрібно, а гроші тільки за три місяці будуть на нову. Гена зарплату й відпускні отримає. Я думала, може, ти допоможеш якось. У тебе квартира порожня? Пусти з дітьми, ти ж сестра.

Тітка Оля задумалася.

— Ну, взагалі-то можу, однокімнатна й справді порожня. Старенька, охайна, жити можна. Ми її здавали, але зараз порожня. Давайте так: живіть місяць безплатно. Потім платитимете, коли на ноги станете.

Мама заплакала від щастя.

— Оленько, спасибі тобі. Я не знаю, як дякувати.

Віра в той момент відчула розчарування. Тітка запропонувала квартиру всій родині. Значить, знову жити з Геною. Знову терпіти Катрусю і Лізку.

Вона думала: чому я маю тягнути за собою всіх цих людей? Я ж не винна, що мама так нерозумно живе.

Переїхали швидко.

Однокімнатна виявилася насправді старою. Бруднувата, з обдертими шпалерами. Гена в перший же день напився. Катруся й Лізка гасали кімнатою і верещали.

Мама намагалася привести все до ладу, але її вистачило на дві години, а потім вона сіла на підлогу і просто сиділа.

Віра стояла посеред цього жахіття і думала: ось і найкраще життя.

Вона зайшла у ванну, зачинилася й закричала матері крізь двері:

— Ти обіцяла, що буде краще! Ти обіцяла!

Мама нічого не відповіла.

Перший місяць минув як у тумані.

Віра ненавиділа цю квартиру. Ненавиділа тісноту. Ненавиділа те, що мама працює до ночі. Ненавиділа Гену, який вічно валявся на дивані. Ненавиділа сестер, які не давали робити уроки.

А потім сталося те, що остаточно зламало Віру.

Тітка Оля приїхала перевірити, як вони живуть. Зайшла до квартири, озирнулася. Обличчя в неї стало кам’яним.

— Марино, що тут відбувається?

Мама розгубилася.

— У сенсі?

— Ти подивися на шпалери! Вони всі списані! Ти що, дітей узагалі не виховуєш?

Лізка з Катрусею дійсно малювали на стінах. Мама намагалася це відтерти, але користі не було.

— Олю, пробач. Я зараз усе виправлю. Шпалери переклею.

— На які гроші? Ти мені за два місяці ані копійки не заплатила! Гена взагалі працює чи тільки пʼє?

Мама мовчала.

Тітка Оля розвернулася до дверей.

— Усе. Збирайтеся. За тиждень з’їжджаєте. Набридло на вас дивитися. Скільки можна на шару сидіти?

Мама зблідла.

— Олю, але ж ми домовлялися, коли на ноги станемо?

— Домовлялися, коли я думала, що ти нормальна людина. А ти свинарник влаштувала. Усе. Тиждень у вас є.

Тітка Оля пішла, грюкнувши дверима.

Віра дивилася на маму й відчувала, як усередині все кипить.

— Це все твоя провина!

Мама здригнулася.

— Вірочко, не треба.

— Ні, треба! Ти вийшла заміж за пияку! Ти дала життя дітям, яких не можеш прогодувати! Ти зруйнувала моє життя!

Голос Віри ставав усе голоснішим. Мама стояла й плакала. А Віра не могла зупинитися.

— Я тебе ненавиджу! Ненавиджу!

Катруся з Лізкою злякано дивилися на них із кутка.

Гена вийшов із кімнати, подивився на цю сцену й мовчки повернувся назад.

Мама опустилася на стілець і закрила обличчя руками.

Віра розвернулася й пішла до себе. Лягла на диван, уткнулася в подушку. Їй було байдуже, що мама плаче. Байдуже.

Через тиждень вони переїхали в село.

Батьки Гени погодилися їх прихистити. Будинок був старий, холодний. Туалет на вулиці. Віра пішла до сільської школи, де її одразу почали дражнити. Міська, казали. Вискочка.

Вона замкнулася.

Перестала розмовляти з мамою взагалі. Тільки необхідні фрази: так, ні, не знаю.

Мама намагалася налагодити контакт, але Віра відштовхувала її. Рахувала дні до вісімнадцяти років. До того моменту, коли зможе поїхати.

І поїхала.

Вступила до університету в Вінниці. Почала працювати. Стала успішною. Побудувала кар’єру.

А з мамою не спілкувалася. Раз на пів року дзвонила. Формально.

— Як справи?

— Добре, Вірочко. А в тебе?

— Теж добре.

І все.

На свята не приїжджала. На дні народження не вітала. Мама намагалася зблизитися, надсилала повідомлення, але Віра відповідала односкладово.

Ти вкрала в мене дитинство, думала Віра. Я тобі нічого не винна.

Бабуся слухає мовчки. Руки складені на столі. Обличчя спокійне.

— І що ти відчувала, коли кричала матері, що це її провина?

Віра зітхає.

— Лють. Безсилля. Я була дитиною. Я не могла змінити своє життя. А вона могла. Вона ж доросла.

Бабуся нахиляється вперед.

— Вірко, а ти пам’ятаєш, що твоя мати працювала на двох роботах?

— Пам’ятаю. Але яка користь.

— Користь була. Ви не голодували. У вас був дах над головою. Одяг на вас був. Ти до школи ходила.

Віра мовчить.

Бабуся продовжує:

— Твоя мати гарувала як проклята. По дванадцять годин на день. Приходила додому і ще з вами поралася. А ти думала, що вона просто сиділа склавши руки?

— Ні, я знала, що вона працювала. Але чому вона не пішла від Гени?

Бабуся хитає головою.

— Куди піти? Із трьома дітьми? На які гроші? Ти думаєш, це так просто?

Голос бабусі твердий.

— Справжня дружина повинна бути поруч із чоловіком. Навіть якщо він поганий. Сім’ю треба тримати. Ось твоя мати й тримала. Як могла.

Віра дивиться на бабусю. Щось усередині опирається цим словам. Але бабуся говорить далі:

— Вона робила все, що могла, Вірко. Працювала, дітей ростила, дім тягнула. А Гена пив, так. Але вона не кинула вас. Не здалася. Ось ти виросла, на ноги встала. Значить, вона все правильно зробила.

Віра відчуває, як сльози підступають.

— Я була така жорстока до неї.

— Була. Але ти була дитиною. Діти не розуміють, як важко дорослим.

Бабуся бере її за руку.

— Подзвони матері. Попроси пробачення. Вона не винна в тому, що життя таке, яке є.

Віра киває.

— Подзвоню.

Віра виходить від бабусі.

Іде вулицею. Холодно. Жовтень. Листя під ногами шелестить.

Вона дістає телефон. Дивиться на екран. Номер мами.

Натискає виклик.

Довгі гудки.

Потім голос:

— Вірочко?

— Мам, можна я приїду?

Пауза.

— Звісно, доню. Я так рада.

Голос матері тремтить.

— Мам, пробач мені.

— За що, донечко?

— За все. За те, що кричала. За те, що не дзвонила. За те, що була такою жорстокою.

Мама схлипує.

— Нічого, Вірочко. Головне, що ти зараз дзвониш.

— Я приїду в суботу.

— Чекатиму.

Віра кладе слухавку.

Вона приїжджає в суботу вранці.

Автобус іде довго. Віра дивиться у вікно. Дерева голі, небо сіре.

Виходить на зупинці. Іде знайомою дорогою.

Мама вибігає на ґанок. Сиве волосся, зморшки. Але очі такі ж добрі.

Віра підходить. Мама обіймає її й плаче.

— Вірочко, донечко.

Віра обіймає у відповідь. Міцно.

— Пробач, мам.

Вони заходять до будинку. Катруся з Лізкою вибігають із кімнати.

— Віра!

Обіймають її з двох боків. Віра сміється.

Гена виходить із кімнати. Постарілий, із поріділим волоссям. Але тверезий.

— Здрастуй, Віро.

— Здрастуй, Гено.

Вони сідають за стіл. Мама ставить їжу.

— Їж, донечко.

Віра їсть. Катруся розповідає про коледж. Лізка про роботу.

А мама дивиться на Віру й усміхається.

Увечері вони сидять на кухні вдвох.

Мама заварює чай. Сідає навпроти.

— Вірочко, я так рада, що ти приїхала.

— Я теж, мамо.

Пауза.

— Мамо, я хотіла сказати. Я розумію тепер. Ти робила все, що могла.

Мама хитає головою.

— Я могла зробити більше.

— Ні, мам. Ти працювала на двох роботах. Ти ростила трьох дітей. Ти викладалася на повну.

Віра дивиться на маму.

— А я кричала тобі, що ти винна. Але ти не винна.

Мама бере її за руку.

— Дякую, донечко.

Вони сидять мовчки. П’ють чай.

Віра думає про бабусю. Про її слова. Про те, що справжня дружина має бути поруч із чоловіком. Навіть якщо він поганий. Щось усередині опирається цьому. Але Віра мовчить.

Мама встає.

— Спати підемо. Втомилася, напевно.

— Так, втомилася.

Вони обіймаються на ніч. Міцно.

Віра їде в неділю.

Мама проводжає її до автобуса.

— Приїзди ще.

— Приїду. Обіцяю.

Автобус від’їжджає. Віра дивиться у вікно. Мама махає рукою.

Віра їде й думає.

Про те, що мама дійсно робила все, що могла. Працювала, не спала, тягнула сім’ю.

Але ж можна було піти. Забрати дітей. Попросити допомоги.

Віра хитає головою. Відганяє цю думку.

Бабуся має рацію. Мама не винна.

Але чомусь усередині залишається неприємний осад. Віра дивиться в темряву за вікном.

***

Яке це полегшення, коли багаторічна образа нарешті відпускає серце. Ми часто судимо батьків очима дитини, не розуміючи, як важко їм було обирати між «добре» і «вижити».

Як каже народна мудрість: «Не суди, та не судимим будеш».

Віра зробила перший і найважливіший крок до прощення, але внутрішній сумнів про «правильність» маминого вибору залишився.

А як ви вважаєте, чи має право дочка звинувачувати матір у «зруйнованому дитинстві», якщо та робила все, що могла в скрутних обставинах?