— Одружуватися, не води напитися. Тільки не вірю я жінкам, жодній. Був я одружений, пішла дружина до іншого, застав я їх. Були в мене жінки, але так… А ти теж не краща за інших… Не дружина мені, а одразу ж пустила під ковдру. Я завтра піду, а ти іншого пустиш… — Ти що, Павле. До тебе в мене нікого й не було

Рано-вранці Валентина вийшла з хати. Йшов сніг, не густий, але сніжинки летіли великі й тихо падали. Зірок на небі видно не було, похмуро, лише десь удалині намагався проблискувати місяць, але не дуже-то в нього виходило, та й все одно вже наступав світанок. А до обіду визирнуло сонечко над селом.

День минув, як і всі попередні.

Надвечір Валентина поверталася додому, а по небу поповзли сірі хмари, подув сильний вітер.

— Що й звідки взялося, адже тихо було, — думала Валентина. Вона не дійшла ще до хати, коли розігралася пурга, та така, що нічого не видно попереду.

Добре, що вона вже підходила до свого обійстя. Відкривши хвіртку, подумала:

— Добре, що ще заметіль не намела кучугур. Але, мабуть, не на жарт розігралася негода… Бач, як гуде надворі вітер, а біля хвіртки хиталася з боку в бік величезна сосна. Слава Богу, встигла додому дійти.

Відчинила двері в хату й зайшла.

Після вечері забралася на піч, прислухаючись, що діється на вулиці, у трубі завивав вітер. Вона й не помітила, як задрімала. А незабаром крізь дрімоту почула стукіт у двері, настійливий.

— Кого нечиста сила принесла в таку пору, — спускаючись із печі й сунувши ноги у валянки, думала вона і пішла відчиняти.

— Хто там?

— Господине, відчини, пусти погрітися, — почула чоловічий голос.

— Гм, а ти хто такий?

— Павло, водій я. Застряг навпроти твоєї хати, снігу навалило й дороги не видно. Темінь, пурга. Намагався лопатою сніг відкидати, але він іде та й іде. Пусти, не бійся, я не скривджу, чесне слово. Я з сусіднього села.

Валентина сумнівалася, боязко, надворі майже ніч, але відкрила засувку. У сіни ввалився високий чоловік, увесь у снігу.

— Гаразд, проходь до хати, Павле, із сусіднього села.

— Спасибі, господине. Боявся, не відчиниш, довелося б далі йти, — усміхаючись промовив він, розстібаючи свій кожух і струшуючи сніг із шапки біля порога.

— Чаєм напоїти? — запитала Валентина.

— Було б доречно, трохи промерз, вітрюга розігрався… Спасибі, господине.

Валентина поставила на стіл пиріжки, що напекла ще вчора, чашку з блюдцем, взяла з печі чайник ще гарячий.

— Спасибі, — сказав Павло. — А звуть тебе як, господине?

— Валентина я, Валентина Петрівна, але можна просто без по батькові, — усміхнулася вона теплою усмішкою.

— Сама живеш? Давно?

— Давно, п’ять років уже.

— А чоловік де?

— А чоловік… Нема чоловіка… до міста втік із приїжджою…

— А діти?

— Дітей не нажили… А в тебе самого сім’я є?

— Немає в мене сім’ї, — сумно промовив Павло. — Був колись одружений, але не склалося, — він не став пояснювати.

— Усе зрозуміло, от і в мене не склалося. Пий чай, їж пиріжки, зараз постелю тобі на печі.

Павло забрався на піч і незабаром звідти роздалося хропіння. Валентина не могла заснути. Молода жінка, видна й справна, а от не пощастило, немає в неї сім’ї, немає дітей. А так хочеться, щоб, як у всіх.

Гіркота самотності навалилася на неї.

— Ось він, чоловік, на печі спить. Чужий чоловік. А як би було добре, якби був свій, дбайливий, лагідний і хазяїн роботящий.

Заснула тільки під ранок, а там уже й вставати треба, затопити піч. Піч вона затопила й навіть напекла на вугіллі гарячих млинців. На печі заворушився Павло і прокинувся.

— Ого, як смачно зранку тягне від печі, і млинці мої улюблені, — усміхнувся він.

Після сніданку Валентина зібралася на роботу.

— Павле, хату я не замикаю, поїдеш якщо, накинь замок на дужку. Ну якщо замерзнеш, чайник у печі, є ще картопля варена. Щасливої дороги тобі, може, й не побачимося більше.

— До побачення, Валентино. Спасибі за нічліг.

У обідню перерву вона повернулася додому й побачила: біля хати Павло порався з машиною. Від снігу відкопав. Але не міг зрушити з місця.

— Ти ще тут?

— Так, схоже, акумулятор сів, та й дороги зовсім не видно.

— Ну заходь до хати, перекусимо, я теж на обід прийшла. Снігу багато, ледве дотяглася.

— Валентино, а де у вас можна трактор знайти, не зможу виїхати, поки дорогу не прочистять.

— У майстернях, тільки там обід із першої до другої. От після другої можна сходити. Зараз пообідаємо, а там я тебе проводжу…

У Валентини виникло незрозуміле почуття спорідненості із цим незнайомим чоловіком-водієм. Зловила себе на думці: поруч із ним їй затишно й комфортно.

— Ох і намахався я лопатою, поки сніг розгріб, — говорив Павло.

Валентина поглядала на нього й побачила: у волоссі на скронях ледь проблискує сивина, а навколо очей починають збиратися зморшки, особливо коли він усміхався.

— Однак, рано сивина пробивається, років тридцять сім, напевно, йому… Як добре, коли в хаті чоловік, добрий і ввічливий, ось воно жіноче щастя, — думала вона.

Провівши Павла до майстерень, Валентина звернула до себе на роботу.

— Щасливої дороги, Павле, — крикнула вона йому.

— І тобі всього найкращого, Валентино!

Увечері поверталася додому знову у сутінках, узимку швидко темніє. Підходячи до хати, побачила у своїх вікнах світло. Серце йокнуло, заспівало, як добре, коли на тебе чекають удома.

— Заходь, господине, — усміхався Павло. — Чайник закипів.

— А ти, чому не поїхав?

— Так завтра вранці трактор буде. Немає вільної техніки сьогодні в майстернях. Так і сказали, але на завтра пообіцяли.

Після вечері, упоравшись по господарству, Валентина уляглася. Павло сидів на печі, не лягав і про щось напружено думав. А потім раптом зіскочив і сів поруч із нею на ліжко.

Валентина від несподіванки завмерла, не знаючи, що й сказати. А Павло мовчки ліг до неї під ковдру й міцно обійняв. Вона потягнулася до нього…

Потім довго лежали мовчки. Першою порушила мовчання Валентина.

— Знаєш, Павле, я б усе життя так і прожила поруч із тобою.

А він від несподіванки підвівся.

— Це що? Значить мені треба на тобі одружитися, чи що?

— А що? — боязко запитала вона.

А він раптом трохи сердито заговорив.

— Одружуватися, не води напитися. Тільки не вірю я жінкам, жодній. Був я одружений, пішла дружина до іншого, застав я їх. Були в мене жінки, але так… А ти теж не краща за інших… Не дружина мені, а одразу ж пустила під ковдру. Я завтра піду, а ти іншого пустиш…

— Ти що, Павле. До тебе в мене нікого й не було.

— Було, не було. Не встигла мене впізнати, вже й заміж просишся. Може, ще чого треба?

— Треба, — голосно сказала Валентина. — Треба сім’ю та дітей, хочу піклуватися про чоловіка й дітей. Щастя жіночого хочу… — вона навіть заплакала.

— Ну-ну, не плач. Ну поміркуй сама, одне одного не знаємо, які діти? Ти вже вибач мені…

Валентина замовкла, їй було соромно і дорікала собі, що довірилася чужій людині.

Так і пролежала до ранку, не змогла заснути. Рано-вранці Павло став збиратися. До шостої ранку мав приїхати трактор. Валентина вийшла на ґанок провести гостя.

— Прости мені, Валентино.

— Прощавай, Павле, наступного разу застрягнеш, двері не відчиню, — але в душі хотілося кричати, що буде його чекати.

Павло поїхав.

Коли прийшла на обідню перерву, машини біля хати вже не було. Деякий час вона піджидала його, але він не повернувся. Минув час, Валентина раптом зрозуміла, щось із нею відбувається, поділилася з Настею, подругою, що поруч живе.

— Валько, та ти чекаєш на дитину, — розсміялася та. — Точно-точно, поїдь ти до міста до лікаря.

Валентина була щаслива. Вона поверталася від лікаря з підтвердженням того, що чекає на дитину. Дякувала долі за той випадок, який привів Павла до неї. Не була на нього ображена, а навпаки, дякувала йому за те, що нарешті стане матір’ю.

Валентина дала життя сину у визначений термін.

— Як назвеш хлопчика? — цікавилася медсестра, яка принесла на годування дитину.

— Степанчиком назву в честь діда, отож Степаном потім буде. Радість на старості років мені буде.

— Ой, рано тобі ще про старість замислюватися, виростити спершу треба, — усміхалася медсестра. — А то ще по одного приходь…

— Був би чоловік, прийшла б, — відповіла Валентина.

Настав день виписки з лікарні, а Настя раптом повідомила, що вона не зможе забрати Валентину із сином, щоправда, заздалегідь придане принесла.

— Як же я автобусом доберуся до села, та ще й із малюком? — засмутилася Валентина, але медсестра пообіцяла, що відвезуть на швидкій допомозі.

У день виписки зібрала нечисленні речі, взяла в руки маленький згорток із сином, притиснула його до грудей і вийшла у вестибюль, але одразу ж зупинилася, як вкопана.

Там стояв із великим букетом квітів Павло, а поруч подруга Настя хитро усміхалася.

— Валю, цей Павло сказав, що він твій чоловік, і не дозволить, щоб його сина й дружину з лікарні забрала подруга.

Валентина передала сина на руки Павлу, щасливо усміхалася, а з очей потекли сльози. Звісно, це були сльози щастя.

Ось бачите, як воно буває: як несподівана хуртовина заносить у життя справжнє, велике почуття. Той чоловік, що налякався відповідальності, повернувся, коли дізнався, що сталося головне — народився його син.

Жіноче серце Валентини не закам’яніло від образ, а подарувало їй сподівання й головне — дитину.

А чи вірите ви, що справжній чоловік завжди знайде дорогу додому, якщо там на нього чекає його рідна кровинка?