Ранок у кінці вересня починався, як завжди. Перші промені сонця боязко пробивалися крізь фіранку, коли я, Наталя Іванівна, вже стояла біля печі, помішуючи запашну кашу.
За вікном півень Василь сповіщав околицю своїм гучним «ку-ку-рі-ку», а кури нетерпляче товпилися біля ґанку, чекаючи на ранковий корм. Я налила собі кухоль парного молока і присіла на пофарбовану лаву біля вікна.
— Знову ці приїдуть, — зітхнула я, дивлячись на календар із зображенням пшеничного поля. Щосуботи, як за розкладом, до мене навідувалася двоюрідна сестра Ліда з донькою Катрусею. Сорок два роки Катрусі, а поводиться, як розпещена панночка. Минулого разу навіть картоплю почистити не змогла — каже, манікюр шкода.
Раптом пролунав стукіт у хвіртку. Серце тьохнуло — так рано? Виходжу на ґанок, а там сусідський хлопчина Іванко з відерцем:
— Наталю Іванівно, мама просила сметани, якщо зайва є.
— Заходь, заходь, синку, зараз наллю, — зраділа я несподіваному гостю.
Коли Іванко пішов, я почала готуватися до приїзду «дорогих» родичок. На столі з’явилися свіжі огірки з грядки, щойно зібрані помідори, гірка пухкого домашнього сиру. У печі вже рум’янилися пиріжки з капустою. Аж раптом за вікном пролунав знайомий гул двигуна — це Ліда на своєму «Логані» під’їхала.
— Наталко, рідненька, ми до тебе! — ще не увійшовши в хату, заливисто крикнула Ліда. На ній була яскраво-рожева сукня, яку вона називала «спортивною», хоча в житті жодного разу не пробігла й ста метрів.
Катруся йшла слідом в обтислих джинсах і з телефоном біля вуха: «Так, ми вже в селі в тітки… Ні, тут нудьга…»
Я натягнуто посміхнулася: «Проходьте, сідайте, зараз чаю наллю».
— Ой, а в тебе тут як затишно! — Ліда озирнулася, ніби вперше в мене. — І пахне так смачно!
Поки я розливала чай по кухлях, гості влаштувалися за столом. Катруся одразу потягнулася по найбільший помідор:
— Ого які помідори! Тітко Наталко, у вас у місті такі не продаються! Це ж справжнісінькі!
— Сама вирощувала, — з гордістю відповіла я, спостерігаючи, як вона відкушує соковитий плід, залишаючи краплі соку на своєму дорогому лаковому покритті нігтів.
Сніданок пройшов у звичному ритмі. Ліда розповідала про свої «неймовірні» пригоди в місті, Катруся періодично вставляла щось про «тренди» і «лайфстайл».
Я кивала, підливала чай і думала про те, що треба б козу подоїти та грядки прополоти.
— Ой, Наталко, а можна ми тут у тебе до вечора посидимо? — несподівано запитала Ліда. — У місті така спека, а в тебе тут благодать!
— Та сидіть, — зітхнула я, розуміючи, що це означає ще два приймання їжі й холодильник, спорожнілий дощенту.
Після сніданку гості, як завжди, перемістилися на диван перед телевізором.
Ліда одразу зайняла найзручніше місце, розвалившись, як пані. Катруся влаштувалася поруч, уткнувшись у телефон.
— Тітко Наталко, а у вас тут інтернет є? — раптом запитала Катруся.
— Та який тут інтернет у селі, — засміялася Ліда. — Тут навіть до вбиральні на вулицю бігати треба!
Я промовчала, хоча провела Wi-Fi ще три роки тому. Нехай думають, що хочуть.
Близько полудня я почала готувати обід. Нарізала свіжий салат, поставила варитися борщ зі свинкою, дістала з льоху банку солоних огірків. Аж раптом зайшла Ліда:
— Ой, а що це в тебе так смачно пахне?
— Борщ, — коротко відповіла я.
— А можна я спробую? — вона вже простягнула ложку до каструлі.
— Сідай за стіл, усім наллю, — стрималася я.
За обідом гості їли за обидві щоки, прицмокуючи й нахвалюючи. Катруся навіть відірвалася від телефона:
— Тітко Наталко, а можна рецептик? Я бойфренду приготую!
— Та запросто, — посміхнулася я. — Тільки овочі свої, м’ясо своє, і три години часу треба.
Катруся одразу спохмурніла: «Ой, ну це занадто складно…»
Після обіду гості знову влаштувалися перед телевізором. Я тим часом вийшла в город — треба було підготувати землю до зими. Копала, полола, думала про те, як же мені набридли ці візити. Раптом осяяло — а чому б не попросити їх допомогти?
Повертаюся в хату, а там Ліда й Катруся дивляться якусь передачу, жують мої ж пиріжки.
— Лідо, а не допоможеш мені в городі? — якомога недбаліше питаю я.
— У городі? — вона округлила очі. — А що там робити?
— Та нічого особливого, — посміхаюся. — Землю скопати, бур’яни прополоти.
— Ой, Наталко, у мене ж спина! — одразу застогнала Ліда.
— А в мене манікюр новий! — додала Катруся.
— Ну як хочете, — знизала я плечима. — Тільки вечерю тоді самі собі готуйте.
Настала хвилинна пауза. Ліда й Катруся перезирнулися.
— Ну добре, — знічев’я сказала Ліда. — Тільки трохи.
Вийшли ми в город. Дала я їм по лопаті — хорошій, зручній. Ліда взяла її, як граблі, Катруся взагалі двома руками вхопилася.
— Ой, а вона важка! — простогнала Катруся.
— Працювати треба, — посміхнулася я. — Не телефоном же в соцмережах тицяти.
Почали копати. Я — швидко, звично. Вони — колупають землю, як кури. Через п’ять хвилин Ліда вже червона, як рак:
— Наталко, може, досить? Я вже втомилася.
— Та ми тільки почали, — посміхаюся. — Ось цю грядку докопаємо, потім ще три залишиться.
— Три?! — аж підстрибнула Катруся. — Мамо, у мене руки болять!
Минула година. Мої «помічниці» ледве ноги волочили. Ліда спітніла так, що макіяж потік, Катруся впустила лопату і сіла просто на землю:
— Усе, я більше не можу!
— Як знаєш, — знизала я плечима. — Тільки вечеря, як і домовлялися, самі.
— Та яка вечеря! — раптом закричала Ліда. — Ми додому їдемо!
— Так швидко? — удавано здивувалася я. — А як же сільська благодать?
— Благодать твою… — почала Ліда, але стрималася. — Катрусю, збираємося!
Через десять хвилин вони вже сиділи в машині. Ліда злісно крутила кермо, Катруся щось люто друкувала в телефоні. Я стояла біля хвіртки, махала їм услід:
— Приїжджайте ще! У мене ще картоплю копати треба!
Машина рвонула з місця, залишаючи за собою клуб пилу. Я зітхнула з полегшенням і пішла в хату. Телевізор був ще увімкнений, на столі — крихти від пиріжків, на дивані — сліди від брудних черевиків Катрусі.
Минув місяць.
Ліда жодного разу не зателефонувала — зазвичай вона щотижня нагадувала про свій візит. Два тижні. Місяць. Три місяці.
Новий рік минув, а вони так і не з’явилися.
Якось зустріла в райцентрі їхню сусідку. Та розповіла, що Ліда тепер усім говорить, як важко їй живеться, а Катруся в соцмережах пише про «жахливі сільські канікули» і «рабську працю».
Я ж сиджу тепер на ґанку, п’ю чай з медом і думаю — чому я раніше не здогадалася дати їм у руки лопати? А може, і на краще, що не здогадалася. Все-таки рідня… Хоч і невдячна.
Нам часто здається, що добрі люди — це ті, хто завжди допомагає, але іноді найбільше добро ми робимо, коли навчаємо інших покладатися на себе. Як-от наша читачка, що знайшла простий, але дієвий спосіб розв’язати проблему з непроханими гостями.
А що ви думаєте про такий підхід? Чи варто допомагати тим, хто звик лише брати, а не віддавати?
Численна рідня по черзі заходила до кімнати де лежала бабуся Параска, яка тихо відходила. Кожен…
У дитинстві мені й на думку не спадало, що батьки до нас із братом ставляться…
— От що мені казки розповідати про ті “мамині гроші? — обурюється Роза Олексіївна. —…
— Ми з мамою порадилися й вирішили, що чоловікові я нічого не говоритиму. Мама теж…
— Щось донька зовсім на тебе не схожа, Вітюшо, — це було перше, що почула…
Бабуся Люда живе в тій самій квартирі, де колись зростала Віра. Двокімнатна на першому поверсі.…