— Оголосила їм: «Я вас більше тягнути не збираюся», — хитає головою Зінаїда Сергіївна. — На проїзд не дає, на телефон — теж. Навіть їсти не готує, каже, що їй салатика вистачає, а продуктів у холодильнику майже не тримає. То хлопці прибіжать до мене, я їм пісного борщику наллю, картопельки підсмажу… А що я ще можу? Кілька сотень гривень з пенсії справу не врятують

— Одного б я ще, може, якось і витягнула, — важко зітхає Зінаїда Сергіївна, розгладжуючи на столі стареньку клейонку. — А як обох? Це ж і нагодуй, і в дорогу дай, і взути-одягнути треба… А в мене тієї пенсії — кіт наплакав, ледь на ліки та комірне вистачає.

— Твоя правда, Зіно, — киває сусідка, присьорбуючи чай. — Студента нині в люди вивести — то не поле перейти, грошей треба міх. А що старший твій, не може на заочне перевестися?

— Та де там! — махає рукою жінка. — Він же в медичному! Там наука така, що голову ніколи вгору підняти. Бігає, бідолаха, десь підробляє вечорами, але ж там треба вчити, бо вилетить у два рахунки.

А молодший уже заявив: після семестру йде на заочне і на відразу на службу… А чи захоче він потім до книжок повертатися — велике питання.

— Слухай, — обурилася подруга, — а в Люби твоєї що, совість зовсім заснула? Це ж її рідна кров! Працює ж жінка, могла б хоч по копійці допомагати. Хлопці ж не ледарі, стараються, їм би тільки трішки підсобити.

Невже мати рідна тарілки борщу шкодує? Ти ж її саму колись на ноги ставила, останнє віддавала, а вона тепер: «Виживайте самі»?

Зінаїда Сергіївна лише очі опустила. Відповіді вона не мала. Точніше, відповідь була, але в голові не вкладалася.

Любі вже сорок чотири — сама вже в порі розквіту.

Онуки у Зінаїди золоті: старшому двадцять, молодшому вісімнадцять. Один — майбутній лікар, інший — на інженера вчиться, і обидва на бюджеті, своєю головою вступили!

А все чому? Бо Люба з чоловіком розлучилася. Жили ж як люди, з двадцяти років разом.

— Зять раніше добре заробляв, — згадує пенсіонерка. — Років п’ятнадцять горя не знали. І квартиру трикімнатну купили, і машину з салону. Щоліта — на моря, у хлопців — усе найкраще, техніка дорога, одяг фірмовий.

Та й Люба ні в чому собі не відмовляла: перукарні, манікюри, щотижня якісь процедури.

Але останні роки у зятя-підприємця справи пішли шкереберть. Гроші перевелися, а з ними — і мир у хаті. Почалися сварки, закиди… А потім з’ясувалося, що в чоловіка з’явилася «муза» на стороні.

Краля та на чотири роки старша за Любу, але зять відрізав:

«Вона мені принаймні мізки через гроші не виносить».

Пів року тому Люба нарешті розлучилася. Квартиру продали, поділили. Люба ще й спадок батьківський додала — купила собі гарну двокімнатну квартиру. Синів з дому не вигнала, але умови поставила жорсткі.

— Оголосила їм: «Я вас більше тягнути не збираюся», — хитає головою Зінаїда Сергіївна. — На проїзд не дає, на телефон — теж. Навіть їсти не готує, каже, що їй салатика вистачає, а продуктів у холодильнику майже не тримає.

То хлопці прибіжать до мене, я їм пісного борщику наллю, картопельки підсмажу… А що я ще можу? Кілька сотень гривень з пенсії справу не врятують.

— А батько що? Зять колишній? А свати?

— Ой, зять… — гірко посміхається жінка. — Каже, що йому самому треба «на плаву» втриматися, а аліменти на дорослих синів він за законом платити не винен. А свати?

У сватів від доньки троє онуків, вони тільки плечима знизують: мовляв, у хлопців мати є. Син їхній стільки років усіх утримував, тепер нехай Люба покрутиться.

— Я? Сама? — вигукнула Люба, коли мати спробувала до неї достукатися. — Мій колишній не зобов’язаний, а я маю? Чому я повинна останню сорочку латати, щоб дорослих лобів годувати?

— Бо я тебе після розлучення сама тягнула! — не витримала тоді Зінаїда Сергіївна. — Дала тобі освіту, хоч батько твій пішов, коли ти ще у восьмому класі була. Що ж мені треба було тебе в вільне плавання виштовхнути, як тільки вісімнадцять стукнуло?

— А я нікого не виштовхую, — відрізала донька. — Живуть у моїй квартирі, прописка є. Зараз часи інші, мамо. До того ж, я дівчинка була, а вони — чоловіки. Не всім батьки помагають, хто хоче — той вивчиться.

Мені теж жити треба, я ще не стара баба, щоб у хустці на ґанку сидіти. Чому всі питання до мене? Дзвони зятю, хай забирає синів до себе в ту комірчину до нової пасії! Ми майно поділили, але діти чомусь зі мною залишилися, а не з ним.

Зінаїда Сергіївна радо б забрала хлопців до себе, благо, квартира дозволяє. Але за які гроші їх годувати?

На роботу в сімдесят років уже ніхто не візьме…

Люба ж заробляє непогано. Не так, звісно, як колишній у золоті часи, але на життя вистачає: і на сукні нові, і на косметолога, і на відпустку потроху відкладає.

— Тому й вистачає, що нікого на шиї не тримаю, — переконана донька. — Я свою місію виконала, виростила їх. Якби батько допомагав — і я б давала. Це було б справедливо. А самотужки двох тягнути — я на собі хрест ставити не збираюся.

Чомусь у нас завжди вважається, що після розлучення за все мати має віддуватися. Батьки роками не платять, а матері годують, тягнуть… Я б теж годувала, якби вони малі були. А вони вже дорослі чоловіки. Нехай життя вчить. А я собі відмовляти ні в чому не буду.

На думку Люби, ситуація цілком звичайна: немає можливості помагати — значить, старайтеся самі.

Труднощі, мовляв, загартовують характер. А що бабуся бідкається та онуків жаліє — то на те вона й бабуся… І чомусь ніхто не засуджує батька, а всі камені летять у її бік.

Цю історію надіслала нам наша постійна читачка, і вона справді бере за живе. Кажуть у народі: «Маленькі дітки — малі й біди, а виростуть діти — серце болітиме до віку», але тут, схоже, у кожного своя правда і свій біль.

Материнське серце зазвичай не знає кордонів і віку, проте чи завжди ми маємо нести цей хрест жертовності, забуваючи про власне життя?

А як ви вважаєте, дорогі читачі: чи повинна мати допомагати вже дорослим дітям, відмовляючи собі в усьому, чи, може, Люба має рацію і «пташенятам» справді час вчитися літати самотужки?