«Ох у вас скільки дітей, хіба всіх запам’ятаєш?» Олена списує таку «забудькуватість» на те, що бездітність — глухий біль сестри чоловіка. Живуть і живуть, кожен — як може. Немає душевної близькості — буває

— Свекруха й сама в шоці, не очікувала такого, — каже Олена. — Вона пробувала дочку якось переконати, але та затялася: «Усе має бути за законом».

Олені майже 40 років, у них із чоловіком троє дітей: два хлопчики і дочка. Дітям зараз 14, 9 і 4 роки. Донечка найменша.

Подружжя живе в трикімнатній квартирі, розширювалися поетапно: починали з розбитої вщент однокімнатки, потім купували двокімнатну, а коли у родині зʼявилася донечка – довелося знову переїжджати і влазити в борги.

Матеріально сім’я живе не надто розкішно. На основне їм вистачає, але надмірностей ніхто собі не дозволяє. І то, зараз легше стало, бо Олена вийшла на роботу.

Але гроші весь час доводиться рахувати, хоча Олена і не скаржиться: мати багато дітей було їхнім спільним рішенням.

— Звісно, хотілося б жити краще, — зітхає жінка. — Наша машина днями знову вийшла з ладу. Брали не нову, 10 років уже нам відслужила, а тепер так зламалася, що простіше нову купити, напевно, залізяччя іржаве.

Але на нову покупку у подружжя немає грошей, а брати ще й кредит на автомобіль якось страшно, і ставки високі зараз.

Чоловік зітхає, риється в мережі в пошуках запасних частин подешевше, йому дуже потрібна машина — підробіток через поломку накрився мідним тазом, але…

Олена в своїй родині не єдина. Є ще сестра і брат, усі молодші за неї, батьки цілком бадьорі поки ще. Чоловік теж не один, має сестру, на 9 років за нього старшу.

Свекра вже немає на світі, свекруха — нічого, тримається.

У зовиці Інни дітей немає, хоча заміжня вона була тричі. Спочатку, з першим чоловіком, не хотіла їх заводити взагалі, у чоловіка був син від першого шлюбу, а вона мала намір почекати.

Розлучилася, вийшла заміж вдруге, тут зовиця вже хотіла маля, їй було вже 30. Але… не вийшло. Чоловік пішов до молоденької, до тієї, що подарує скоро йому дитину.

Інна руки не опустила і вийшла заміж ще раз, за чоловіка, набагато старшого за себе і вже з дорослими дітьми.

— Свекруха, коли у нас зʼявилася донечка, навіть пожартувала, мовляв, у доньки її жодного, а ми план по онуках перевиконали, — згадує Олена.

Свекруха у жінки дуже навіть непогана, ніколи вони з нею скільки-небудь серйозно не конфліктували. А Інна — вона вся у своєму житті. Тепер уже, коли їй 50 років, ясно, що дітей у неї і не буде. Усиновлювати нікого не має наміру, живе. Життя у сестри чоловіка насичене.

— Бізнес вона ще з третім чоловіком відкрила, — продовжує Олена. — Він помер 7 років тому, а бізнес у зовиці процвітає! Вона живе — нам рукою не дістати. Допомагає свекрусі, це так. А в іншому — витрачає на себе. І я не засуджую. І старість свою вона вже цілком забезпечила.

Коли Інна овдовіла, з’ясувалося, що чоловік залишив дітям якісь невеликі суми (він їх житлом ще раніше забезпечив), а трикімнатну квартиру Інна успадкувала сама.

А в неї ж є ще й власна однокімнатна, і дві квартири вона купила після смерті чоловіка. Якої площі та кімнатності — не каже, здає і зараз через агентство. Загалом, все у неї як по маслу.

— Люди шукають няню, щоб з дітьми сиділа, а у зовиці няня для улюбленої собаки, з якою і погуляють, і погодують, поки вона на роботі, і залишаться, якщо Інна відпочивати кудись летить або у справах, — посміхається Олена.

На племінників Інні — байдуже. Коли старший народився, ще пам’ятала про його день народження, а потім і пам’ятати перестала.

Про молодших і говорити нічого, Інна пожартувала якось: «Ох у вас скільки дітей, хіба всіх запам’ятаєш?» Олена списує таку «забудькуватість» на те, що бездітність — глухий біль сестри чоловіка. Живуть і живуть, кожен — як може. Немає душевної близькості — буває.

Нещодавно у свекрухи померла далека родичка. Жила вона на Закарпатті, не в самому Ужгороді навіть. Після покійної залишилася квартира — півтори кімнати, перероблена однокімнатна.

Свекруха по двоюрідній сестрі посумувала, та й написала відмову від спадщини на користь сина.

Що там від продажу цієї нерухомості виручиш, мовляв, а для вас — машина новіша.

Ось тут Інна і влаштувала матері скандал, у буквальному сенсі. Закотила мало не істерику. Кричала, ногами тупала, що у свекрухи не одна дитина, а двоє, отже, спадок вони повинні ділити строго навпіл.

— Свекруха засмутилася, що й казати, не чекала такої реакції від дочки, — каже Олена. — Звісно, ми з чоловіком можемо і плюнути на воплі сестрички. Вона без цього спадку не збідніє, вона його не відчує навіть, тоді як для нас — це дуже суттєве придбання. Але… Інна свекрусі заявила, що знати її не захоче, якщо все цілком отримає брат. Ось так.

— І навіщо вона так робить? — здивована подруга Олени. — Має ж усе і навіть більше. Кому вона потім все добро залишить?

— Я думаю, що залишить вона все притулку для собак, але це її справа, — відповідає Олена. — Племінникам вона залишати і не зобов’язана. Гаразд. А навіщо вона так робить? Думаю, справа принципу. Відчула себе обділеною і все, кинулася виправляти несправедливість.

— І що чоловік?

— А що чоловік… Свекруха відмовилася, вона не може вже передумати. Залишається тепер йому або часткову відмову писати на користь сестри, або після продажу віддавати їй половину грошей. Розумієш, нам перед свекрухою соромно, якщо через цей спадок Інна перестане з матір’ю знатися. А з неї станеться.

І потім… Інна матері матеріально допомагає, перестане — нам треба буде ще й на свекруху витрачатися. А як, якщо живемо і так від зарплати до зарплати?

А у літньої людини завжди є потреби: ліки, аналізи платні, ще щось. Загалом, вирішили зовиці її половину віддати.

Нехай їй воно і не треба, але віддамо.

— Ото вже, а вам потім ще й за свекрухою спадок ділити. Або мама напише заповіт на сина, а дочці не скаже? Потім їй точно буде все одно? — замислюється подруга Олени.

У Олени та її чоловіка відповідей немає. Найімовірніше, якщо навіть свекруха і вчинить на користь сина, то вони із зовицею поділяться навпіл. А там — трава не рости, нехай розпоряджається як забажає.

Ця історія, що змусила замислитися, нам надіслала одна з читачок. Вона яскраво показує, як іноді найближчі люди можуть виявити свої найгірші риси, а гроші стають лакмусовим папірцем, що виявляє приховану жадібність.

Іноді жадібність до дрібниці може виявити таку безодню в душі людини, яку не заповниш жодними багатствами.

А чи доводилося вам стикатися з родичами, для яких гроші важливіші за кровні зв’язки?