— Ой, а снігу-то, снігу скільки навалило… Матінко рідна, хоч бери та продавай той сніг. — Ага, вам тільки снігом і торгувати! Ви його в трилітрові банки закатайте і в Африку везіть, — не втримався Павло. Теща спокійно подивилася на зятя: — Павле, я так просто грошима не розкидаюся. Їх відпрацювати треба. Бачиш, скільки намело? Розчистити б не завадило

— Павле, як мати прийде, віддай їй п’ять тисяч.

— Це з якого дива?

— З такого, що вона нам позичала.

— Тобі позичала, а не мені.

— Якщо мені, то, виходить, і тобі теж. Павле, відірвися ти вже від того футболу… невже тобі той телевізор дорожчий за все на світі? Чуєш, що кажу?

— Чую, чую… Добре, віддам я їй ті гроші, нехай забирає. Де вони лежать?

— Ну де ж іще? У комоді, в шухляді.

— Могла б і просто так подарувати, не обов’язково було борг вимагати, — пробурчав Павло під ніс.

— Ну вибачай, чоловіче… Після того, як ти мамі на ювілей мітлу подарував…

— Надійко, та я ж пожартував!

— Еге ж, пожартував… А ще щоразу торочиш, що в неї взимку снігу не випросиш. Можна подумати, ти в неї той сніг справді просив.

— Добре, годі вже.

— Що «добре»?

— Зрозумів я все, Надійко, зрозумів. Віддам.

— Ох, викинути б той телевізор разом із твоїми матчами…

— Ура! Забили!

— Все, я пішла.

— Та почув я, почув… Го-о-ол!

Павло Майстренко того дня був вихідний. Провівши дружину на роботу і додивившись футбол, він згадав про гроші, і серце йому якось так неприємно тьохнуло — жаль було віддавати. От якби тещенька забула про той борг… Але де там! Вона пам’ятатиме, поки свого не забере.

Згодом він зібрався і вийшов до крамниці. Дорогою зустрів кума Миколу Петренка. Зупинилися, «перетерли» останні новини, а тоді, як воно зазвичай буває, перейшли на тещ.

— Не поталанило тобі, Павле, — хитав головою кум. — Теща тобі таки скупердяйка дісталася.

Павло відчув, що кум наступив на болючий мозоль, кивнув, мовляв, часу обмаль, і пішов далі.

Скільки він так вештався — і сам не збагнув. А як повернувся додому, зрозумів, що дружина вже на обід прибігала й назад на роботу пішла. Павло перекусив, вийшов у двір і взявся за лопату. У їхньому райцентрі хати майже всі приватні, тільки міська рада та ще пара будівель вищі за паркан.

Снігу того року навалило по коліна — ліс поруч, то звідти ще й намело добряче. Павло заповзято відкидав кучугури великою дерев’яною лопатою, що спеціально для такої справи в нього була.

Потім ще й мітлою по моріжках пройшовся, за воротами все до ладу привів. Упорався, одне слово.

Теща так і застала його біля хвіртки — розчервонілого, з розстебнутим коміром старої куфайки.

— О-о-ох, привидиться ж таке на ніч, чур мене, — пробурмотів він. — Чого це ви під вечір завітали, Валентино Степанівно?

— Дивись, очі не погуби, — буркнула теща. — Сито принесла, обіцяла Надійці, от і принесла…

— Ну так, принесло вас разом із ситом… — Павло раптом згадав про гроші: треба ж віддати. — Ну, проходьте вже до хати, мамо, якраз доріжку для вас розчистив.

— Ага, для мене… Так я і повірила, — теща від запрошення не відмовилася, сміливо пройшла на ґанок.

Павло забрав те сито, підійшов до комода і витяг п’ять тисяч гривень.

— Ось ваші гроші, забирайте.

Теща підняла підфарбовані брови й почала свердлити зятя поглядом.

— Що не так? Думаєте, там відсотки набігли? Ну ні, тут вам не банк, премій не чекайте, — він тицьнув купюри їй у руки.

Вона покрутила гроші в руках.

— Та справжні вони, не підробка. Чи, може, думаєте, я їх сам намалював?

— Від тебе всього можна чекати, — кинула теща і вийшла за двері.

— От зараза така! — вилаявся Павло. — Скупердяйка, справді снігу взимку не допросишся.

Він повернувся на вулицю, де лишилися лопата й мітла. Невдовзі й дружина з роботи повернулася.

— Слухай, заходила таки твоя мама, — повідомив Павло. — Думав, забула про борг, так де там — прийшла нібито сито віддати, а сама за грошима з’явилася.

— І що?

— Ну як що? Віддав я їй усе.

— Які гроші, Павле?

— Ну ті самі п’ять тисяч, що вона нам позичала.

— Павле, ти що, здурів? Я ж тобі дзвонила, СМС-ку писала, а ти — ні звуку у відповідь! Я ж повідомила, що ще в обід занесла мамі гроші!

— Як занесла?

— А отак! На обід прибігала, і мама якраз зайшла, я їй усе й віддала. Ти зі своїми футболами зовсім голову втратив!

— Та не дивився я телевізор! Це як розуміти? Це які ж тоді гроші я їй щойно віддав?

— Це означає, чоловіче, що ти свої власні гроші віддав. Ті, що вчора з получки в комод поклав.

— Ну так… Там же вся заначка лежала… — Павло зі злості жбурнув лопату в сніг. — Якого біса?! Це я свої кревні їй просто так віддав… а вона ж, карга стара, хоч би словом прохопилася!

— Ну, я не знаю, що там у вас вийшло, — знизала плечима дружина.

— Надійко, ти це… Забери в матері мої гроші. Наші гроші! А то вона вирішила на нас збагатитися!

— Та ти сам винен, лопух такий… Треба частіше в телефон заглядати. Не піду я нічого забирати, робити мені більше нічого. Сам іди. Але вже завтра, бо бачиш — стемніло вже.

— От зараза, облапошила на рівному місці й чкурнула! — бідкався Павло.

Переспавши з думкою, що гроші треба негайно рятувати, Павло прокинувся в суботу вдосвіта. Швиденько попорався у дворі, насипав курям, нагодував Сірка і подався на сусідню вулицю до тещі.

Валентина Степанівна сиділа за столом, а на плечах у неї красувалася квітчаста хустка — дуже їй, до речі, личила.

— Доброго дня вам… мамо, — видавив із себе Павло.

— О-о-о, зятьок! Як притисло, то відразу про «маму» згадав, — уколола теща.

— Можу й офіційно: Валентино Степанівно, будьте ласкаві, поверніть п’ять тисяч, які ви вчора забрали несправедливо.

— Які такі п’ять тисяч? — теща знову звела брови, і очі її виражали чисте здивування.

— Та ті самі, що я вам учора по помилці віддав! Ви ж чудово знаєте, що то були не ваші гроші.

Теща ляснула себе по кишені кофти: — Що сюди впало, те пропало. Для тебе пропало.

Павло почав закипати. — Слухайте… мамо… поверніть гроші. Борг вам Надійка ще в обід віддала, а це мої, важко зароблені.

Теща спокійно продовжувала пити чай із вишневим варенням.

— Не знаю, не знаю, про які ти гроші торочиш…

Павло аж засопів від обурення, почав підбирати слова міцніші, але пристойні. Валентина Степанівна тим часом глянула у вікно.

— Ой, а снігу-то, снігу скільки навалило… Матінко рідна, хоч бери та продавай той сніг.

— Ага, вам тільки снігом і торгувати! Ви його в трилітрові банки закатайте і в Африку везіть, — не втримався Павло.

Теща спокійно подивилася на зятя: — Павле, я так просто грошима не розкидаюся. Їх відпрацювати треба. Бачиш, скільки намело? Розчистити б не завадило…

— Ви що, Валентино Степанівно, хочете, щоб я власні гроші відпрацьовував? Це ж моє!

Вона знову ляснула по кишені: — Поки що — моє. Моє діло запропонувати, а ти як знаєш. Розчистиш сніг — будуть тобі гроші.

— Тьху, ну й жадібна ж ви людина! — Павло смикнув двері.

— Павле, мітла там, під навісом… Ота сама, що ти мені на ювілей подарував і казав, що на ній літати можна.

— Ну що ви за ту мітлу згадали? Ми ж вам тоді ще й покривало тепле купили, і міксер…

Павло покрутився у дворі й зрозумів: теща гроші так не віддасть. Довелося братися за роботу. Спершу в дворі все вилизав, а потім ще й за воротами аж до самої дороги розчистив. Розпашілий, повернувся до хати.

— Гроші давайте, — сказав коротко.

Теща визирнула у вікно: — А чи добре прибрав?

— Вичистив ваш двір мітлою, як ваш Сірко миску! — відрапортував Павло.

Теща схвально кивнула. — Тримай, Павле. Справився зі сніжком — наступного разу не будь лопушком.

Забрав Павло гроші й подався додому. А Валентина Степанівна вийшла слідом і прямцем через дорогу — до сусідки Наталі Григорівни. Та якраз пообідала і збиралася чай пити.

— Бачила? — спитала Валентина, кивнувши на вікно.

— Бачила, — невдоволено буркнула сусідка.

— Значить, проспорила ти, — підмигнула Валентина. — Діставай банку вишневого варення, я спор виграла. Казала ж тобі, що мій зять кращий за твого: прийде зранку і весь сніг мені прибере. Глянь, як чисто, аж до самого шосе дорожку пробив!

Наталя дістала баночку варення і віддала Валентині.

— У мене всяке є, а от вишневого не вистачало, — задоволено мовила теща. — А ти не гнівайся, сусідонько, ходімо краще разом чай пити. Я помідори дістану, оті самі, що ти так любиш.

Наталя для годиться ще трохи похмурилася, а тоді посміхнулася. — Ладно, ходімо. Помідори твої й справді добрі.

— Я тобі ще й баночку з собою подарую, — пообіцяла Валентина.

Минув рік.

Павло з дружиною задумали машину поміняти — стара вже зовсім розсипалася. Вирішили взяти щось новіше, хай і з пробігом, але міцніше. Зібрали всі свої збереження, син із невісткою копійку дали, донька з зятем допомогли — одне слово, з миру по нитці. Але все одно грошей трохи не вистачало.

І тут приходить теща. Дістає з сумки пакуночок, розгортає, а там — купюри. Кладе на стіл: — Це вам на машину.

— Та що ви, мамо, яка машина? Звідки у вас такі гроші? — здивувалася Надія.

— Та є трохи… Тут п’ятдесят тисяч, стануть у пригоді.

— Валентино Степанівно… мамо, а віддавати коли? — спитав Павло, чекаючи на якийсь підступ.

— Ніколи, — відказала теща. — Бери, зятьок, користуйся. Може, колись і мене прокатаєш, не все ж мені на тій «мітлі літати»…

— Ну, Валентино Степанівно, ну, мамо! — Павло аж розчулився. — Та я вас возив, вожу і возити буду!

Коли машину вже купили, зайшов до Майстренків кум Микола. Підмигнув і нагадав Павлові про тещу: — Невже таки розщедрилася? — спитав тихо.

Павло так само тихо відповів: — Справжня теща, Миколо, що березовий гай: пошумить-пошумить, а тоді й приголубить.

— Це ти про кого? — здивувався кум.

— Це я про свою тещу, про Валентину Степанівну… Справжня вона в мене, золота людина. — Він глянув у вікно: — Ох і снігу ж намело! Треба буде до тещеньки заскочити, доріжки розчистити.

Отак воно у житті й ведеться: за колючим словом часом ховається найщиріша турбота, яку треба просто вміти розгледіти.

А чи доводилося вам, дорогі читачі, колись переконуватися, що перше враження про людину — то лише обгортка, під якою насправді живе золоте серце?